— Пітере, — затнулася вона, — що ти зробив із собою? В тебе жахливий вигляд.

— Пиячив.

— Але не аж так!

— Аж так. Але з цим покінчено.

— Що сталося?

— Кеті, я хотів тебе побачити. Я хотів тебе побачити.

— Любий… що вони з тобою зробили?

— Ніхто нічого мені не робив. Зі мною все гаразд. Бо я прийшов сюди… Кеті, ти колись чула про Гоптона Стоддарда?

— Стоддард?.. Не знаю. Я десь чула це ім'я.

— Добре, не забивай собі голови, це неважливо. Я тільки подумав, як це дивно. Знаєш, Стоддард — це старий пройдисвіт, який не міг більше витримати власної зіпсованості, тому вирішив зробити великий подарунок місту. Але коли… коли я не зміг цього довше зносити, я відчув, що можу це витерпіти, тільки якщо зроблю те, чого мені хотілося найбільше — прийду до тебе.

— Чого ти не міг витерпіти, Пітере?

— Я зробив дещо мерзенне, Кеті. Якось я розповім тобі про це, але не зараз… Ти можеш сказати, що пробачаєш мені — не запитуючи, за що саме? Я думатиму… Я думатиму, що мені пробачила одна людина, яка ніколи мені не пробачить. Дехто, кого не можна образити, а тому він не може пробачити — але мені лише гірше від цього.

Вона не здивувалася і щиро сказала:

— Пітере, я пробачаю тобі.

Він кілька разів повільно кивнув головою і сказав:

— Дякую тобі.

Вона притулилася до його обличчя чолом і прошепотіла:

— Ти пройшов крізь пекло, адже так?

— Так. Але вже усе добре.

Він схопив її в обійми і поцілував.

Він більше не думав про храм Стоддарда, а вона не думала про добро і зло. Вони цього не потребували; вони були надто чисті для цього.

— Кеті, чому ми не одружилися?

— Не знаю, — відповіла вона. І квапливо додала, лише тому, що її серце калатало, тому, що не могла мовчати, і тому, що відчувала, що не слід користатися з переваги над ним: — Гадаю, ми знали, що нам не варто квапитися.

— Але ж таки варто. Якщо ми вже не запізнилися.

— Пітере, ти… ти знову пропонуєш мені вийти за тебе?

— Кеті, не роби здивованого обличчя. Якщо тебе це дивує, я подумаю, що ти всі ці роки вагалася. А мені зараз навіть нестерпно таке припустити. Саме це я й хотів сказати тобі сьогодні. Ми одружимося. Ми негайно одружимося.

— Так, Пітере.

— Нам не потрібні оголошення, дати, приготування, гості й усе таке. Ми весь час відкладали через це наше одруження. Щиро кажучи, я не розумію, як так сталося, що ми пустили все за течією… Ми нікому нічого не казатимемо. Ми просто втечемо з міста і поберемося. А вже пізніше оголосимо про шлюб і пояснимо всім, кому потрібно буде щось пояснювати. Я маю на увазі насамперед твого дядька, мою матір та інших.

— Так, Пітере.

— Завтра кидай свою бісову роботу. А я домовлюся про відпустку на місяць. Ґай розізлиться, як чорт, — кумедно буде на нього подивитися. Збери свої речі — багато тобі не знадобиться. І, послухай, косметика тобі не потрібна… ти казала, що маєш сьогодні жахливий вигляд — так-от, ти ніколи ще не була красивіша. Я буду тут післязавтра о дев'ятій ранку. Ти мусиш зібратися до того часу.

— Так, Пітере.

Коли він вийшов, вона витягнулася на ліжку і голосно заплакала, не стримуючись, втративши гідність, не переймаючись ні чим на світі.

Двері свого кабінету Еллсворт Тухі залишив відчиненими. Він побачив, як Кітінґ пройшов повз, навіть не поглянувши в його бік, і вийшов із квартири. Потім почув ридання Кетрін. Він увійшов до її кімнати, не постукавши, і запитав:

— Що сталося, моя люба? Пітер тебе образив?

Вона ледь підвелася на ліжку, глянула на нього, відкинувши волосся з обличчя та радісно схлипуючи. Вона сказала перше, що спало на думку. Вона сказала дещо, чого сама не зрозуміла, але він зрозумів:

— Дядьку Еллсворте, я вас не боюся.

14

— Хто?! — видихнув Кітінґ.

— Міс Домінік Франкон, — повторила покоївка.

— Ти п'яна, чортова ідіотко!

— Містере Кітінґ!..

Він схопився на ноги, відштовхнув її з дороги, влетів до вітальні та побачив Домінік Франкон — тут, у його квартирі.

— Привіт, Пітере.

— Домінік!.. Домінік, як? — Його гнів, страх, цікавість і несподіване задоволення перемогла вдячність Богові за те, що матері немає вдома.

— Я телефонувала до тебе на роботу. Мені сказали, що ти пішов додому.

— Я такий втішений, такий зди… О, до біса це, Домінік, яка з цього користь? Я завжди намагався бути коректним із тобою, а ти завжди бачила мене наскрізь, тому в цьому немає жодного сенсу. Тому я не гратиму ролі ввічливого господаря. Ти ж розумієш, що я ошелешений — твій візит сюди дуже несподіваний, і все, що я скажу, мабуть, буде недоречним.

— Справді, Пітере.

Він зауважив, що досі тримає в руках ключ від валізи, і поклав його до кишені; він саме спаковувався до завтрашньої весільної подорожі. Глянув на кімнату і роздратовано подумав, які ж вульгарні ці вікторіанські меблі порівняно з елегантною постаттю Домінік. Вона була в сірому костюмі, чорному хутряному жакеті з коміром, що сягав щік, і в капелюшку із загнутими донизу крисами. Вона була інакша, ніж на трибуні для свідків, й інакша, ніж на урочистих вечерях. Зненацька він пригадав мить, багато років тому, коли він завмер на сходах неподалік кабінету Ґая Франкона і запрагнув ніколи більше не зустрічати Домінік. Вона була така ж, як тоді: незнайомка, яка жахала його кристальною незворушністю обличчя.

— Сідай, Домінік. Скидай пальто.

— Ні, я ненадовго. Оскільки ми сьогодні нічого не вдаємо, я скажу тобі, навіщо прийшла — чи ти хочеш розпочати з якоїсь ввічливої розмови?

— Ні. Я не хочу ввічливої розмови.

— Добре. Пітере, ти одружишся зі мною?

Він заціпенів, а потім важко сів, тому що знав: вона не жартує.

— Якщо хочеш узяти мене за дружину, — мовила вона далі тим же рівним, відстороненим голосом, — то повинен зробити це негайно. Моя машина внизу. Ми поїдемо до Коннектикуту і повернемося назад. На це піде години зо три.

— Домінік… — вимовивши її ім'я, він не міг більше поворухнути губами. Він хотів, щоб його спаралізувало. Знав, що він живий, як ніколи, але змушував свої м'язи і розум заціпеніти, тому що прагнув урятуватися від відповідальності усвідомленого рішення.

— Пітере, ми нічого не вдаватимемо. Зазвичай люди насамперед обговорюють причини й почуття, а потім шукають практичне вирішення. Ми підемо іншим шляхом. Якби я зробила це інакше, то обдурила б тебе. Тому слід чинити лише так. Без питань, без умов, без пояснень. Відповідь у тому, про що ми не говоримо. Тому ми про це й не говоритимемо. Тобі нічого обмірковувати — лише те, хочеш ти це зробити чи ні.

— Домінік, — він заговорив зосереджено, неначе крокуючи по риштуваннях незакінченого будинку, — я розумію лише те, що повинен вчинити так, як ти — не обговорювати, не пояснювати, не запитувати.

— Так.

— Але я так не можу, не можу.

— Це такий момент, Пітере, коли захисту нема. Немає за чим сховатися. Навіть за словами.

— Якби ти сказала лише одне…

— Ні.

— Якби ти дала мені час…

— Ні. Або ми разом спускаємося сходами або забуваємо про це.

— Ти не повинна ображатися, якщо я… Ти ніколи не залишала мені надії, що ти мене… що ти… ні-ні, я цього не казатиму… але що я повинен думати? Я тут, сам, і…

— І лише я можу тобі щось порадити. Раджу тобі відмовитися. Я щира з тобою, Пітере. Але я не допомагатиму тобі, скасовуючи пропозицію. Ти хотів би не мати шансу одружитися зі мною. Але ти його маєш. Зараз. Вибір за тобою.

Він більше не міг вдавати гідність, тому похнюпився і схопився руками за чоло.

— Домінік, чому?

— Ти знаєш причину. Колись давно я пояснила її тобі. Якщо тобі бракує сміливості пригадати, не сподівайся, що я повторюватиму.

Він сидів нерухомо, похиливши голову, а потім сказав:

— Домінік, якщо одружуються такі люди, як ти і я, така новина опиняється на перших шпальтах газет.

— Аякже.

— Чи не краще було б зробити все як слід, з оголошенням про заручини і справжньою весільною церемонією?