Вона здійняла голову в останньому пориві спротиву.

— Хіба ви не розумієте, що я намагаюся сказати? Чому я всією душею віддалася справі, що вважала її правильною, а мене це зіпсувало? Думаю, це тому, що я порочна від народження і не здатна жити доброчесно. Здається, це єдине пояснення. Але… але… іноді мені здається, що безглуздо бути абсолютно щирим у прагненні робити добро, коли цього добра не можна досягти. Не можу ж я бути аж такою грішною. Але… я відмовилася від усього, від усіх егоїстичних бажань, нічого собі не залишила — і я нещасна. Інші жінки теж нещасні. Я не знаю жодної безкорисливої людини в світі, яка була б щаслива — крім вас.

Вона схилила голову і більше її не підводила; здавалося, їй було байдуже навіть до відповіді, якої вона шукала.

— Кеті, — з лагідним докором промовив Тухі, — Кеті, люба моя.

Вона мовчки чекала.

— Ти справді хочеш почути від мене відповідь?

Вона кивнула.

— Знаєш, ти сама відповіла на своє запитання.

Вона зиркнула на нього порожнім поглядом.

— Про що ти кажеш? На що нарікаєш? На те, що ти нещасна? На Кеті Гейлсі й ні на що інше. Це була найегоїстичніша промова, яку я будь-коли чув.

Вона кліпала, уважна, наче школярка, яка намагається зрозуміти важку тему уроку.

— Хіба не бачиш, як це егоїстично? Ти обрала шляхетний фах не заради добра, яке можна зробити, а заради особистого щастя, яке можна у ньому знайти.

— Але я щиро хотіла допомагати людям.

— Тому що, роблячи це, сподівалася стати доброю і благородною.

— Так, і що? Мені ж здавалося, що це правильно. Хіба погано чинити правильно?

— Так, якщо це твоя головна мета. Хіба ти не розумієш, як це егоїстично? Усіх до дідька, лише б я була доброчесною?

— Але якщо не… поважати себе, як можна стати кимось?

— А чому ти повинна ставати кимось?

Вона очманіло розвела руками.

— Якщо для тебе найважливіше те, ким ти є, те, що ти думаєш або відчуваєш, маєш чи не маєш — ти звичайна егоїстка.

— Але ж не можу я вилізти із власної шкіри.

— Ні, але ти можеш вилізти із власної маленької душі.

— Ви хочете сказати, що я повинна хотіти бути нещасною?

— Ні. Ти повинна просто відмовитися від бажань. Мусиш забути, яка важлива особа ця міс Кетрін Гейлсі. Бо, зрозумій, вона неважлива. Люди важливі тільки своїм ставленням до інших, своєю корисністю, функціями, що їх виконують. Поки не зрозумієш цього цілком, не маєш на що сподіватися, крім тієї чи тієї форми нещастя. Навіщо влаштовувати трагедію всесвітнього масштабу через те, що вважаєш, начебто жорстоко ставишся до інших людей? То й що з того? Це лише хвороба росту. Не можна перескочити зі стану тваринної брутальності у стан духовності, минаючи проміжні стадії. Деякі з них здаються злом. Вродлива жінка спочатку, зазвичай, буває гидким каченям. Зростання вимагає руйнації. Не можна приготувати омлет, не розбивши яйця. Ти повинна бути готова до страждань, жорстокості, брехні, нечистоплотності — до всього, моя люба, до всього, щоб викорінити вперте власне еґо. І лише вбивши його, збайдужівши до всього, втративши свою особистість і забувши ім'я власної душі — ти пізнаєш щастя, що я про нього розповідав, і брама духовної величі навстіжень відчиниться перед тобою.

— Але, дядьку Еллсворте, — прошепотіла вона, — коли ця брама відчиниться, хто ввійде до неї?

Він голосно й різко розреготався, наче схвалюючи її зауваження.

— Люба моя, — сказав він. — Не думав, що ти можеш мене здивувати.

Його обличчя знову споважніло.

— Це було дотепне зауваження, Кеті, але, знаєш, я сподіваюся, що це був лише дотеп?

— Так, — невпевнено відповіла вона. — Мабуть, так. Утім…

— Ми не можемо говорити буквально, коли маємо справу з абстракціями. Звісно, ти увійдеш до цієї брами. Ти втратиш себе — але здобудеш нову, місткішу особистість, в якій буде місце для іншого та для всього всесвіту.

— Як? Яким чином? Для чого іншого?

— Ти вже й сама розумієш, як важко обговорювати ці теми, коли наша мова — це мова індивідуалізму з усіма його поняттями та обмеженнями. «Особистість» — це ілюзія, ти ж знаєш. Але ти не можеш збудувати новий дім з уламків старого. Ти не можеш зрозуміти мене повністю за допомогою нинішніх концепцій. Ми отруєні марновірством еґо. Ми не знаємо, що буде правильно, а що неправильно у безкорисливому суспільстві майбутнього, не знаємо, що і як відчуватимемо. Тому насамперед ми повинні знищити еґо. Ось чому розум такий ненадійний. Ми не повинні розмірковувати. Ми повинні вірити. Вірити, Кеті, навіть якщо розум заперечує. Не думай. Вір. Довірся своєму серцю, а не розуму. Не думай. Відчувай. Вір.

Вона нерухомо сиділа, заспокоїлася, але мала такий вигляд, наче її переїхав танк. Вона покірно прошепотіла:

— Так, дядьку Еллсворте… Я… я не думала про це під таким кутом. Тобто я завжди вважала, що повинна думати… Але ваша правда, так і є, все правильно, якщо «правильно» — це слово, що його можна вжити… Так, я віритиму… Я спробую зрозуміти… Ні, не зрозуміти. Відчути. Повірити себто… Але я така слабка… Я завжди почуваюся такою нікчемою після розмов із вами… Гадаю, хоч у чомусь я мала рацію — я нікчема… Але це не має значення… не має значення…

Коли наступного вечора задзеленчав дзвінок вхідних дверей, Тухі сам пішов відчинити.

Він усміхнувся, даючи дорогу Пітеру Кітінґу. Він очікував, що Кітінґ прийде до нього після суду; знав, що Кітінґ відчуватиме потребу прийти. Але сподівався, що це станеться раніше.

Кітінґ невпевнено увійшов. Здавалося, його руки стали заважкі, повіки набрякли, а обличчя набрякло.

— Привіт, Пітере, — бадьоро мовив Тухі. — Прийшов побачитися зі мною? Заходь. Тобі пощастило. У мене саме вільний вечір.

— Ні, — відповів Кітінґ. — Я хочу бачити Кеті.

Він не дивився на Тухі й не зауважив виразу його очей за окулярами.

— Кеті? Так, звісно! — весело сказав Тухі. — Знаєш, ти ніколи не приходив сюди до Кеті, тому мені не спало на думку, що… Заходь, гадаю, вона вдома. Сюди — ти не знаєш, де її кімната? — другі двері.

Кітінґ почовгав коридором, постукав у двері Кетрін і зайшов, коли вона дозволила увійти. Тухі задумано дивився йому вслід.

Побачивши свого гостя, Кетрін скочила на ноги. На якусь мить вона очманіло завмерла, потім кинулася до ліжка, схопила пасок, що там лежав, і квапливо запхала його під подушку. Зняла окуляри, затиснула їх у жмені, а потім запхала до кишені. Вона запитувала в себе, що гірше: бути такою, як є, чи сісти за туалетний столик і підмалюватися в його присутності.

Вона не бачила Кітінґа півроку. Протягом останніх трьох років вони зустрічалися рідко, з великими перервами — кілька разів разом пообідали, кілька разів повечеряли і двічі сходили в кіно. Вони завжди бачилися на людях. Познайомившись із Тухі, Кітінґ перестав приходити до неї додому. Зустрічаючись, вони розмовляли так, наче нічого не змінилося. Але вже віддавна не згадували про шлюб.

— Привіт, Кеті, — лагідно сказав Кітінґ. — Не знав, що ти носиш окуляри.

— Це лише… лише для читання… Я… Привіт, Пітере… Мабуть, у мене сьогодні жахливий вигляд… Я втішена тебе бачити, Пітере…

Він важко сів, у руці тримав капелюха і не знімав пальта. Вона і далі стояла, безпорадно всміхаючись. Потім зробила нерішучий вітальний жест рукою і запитала:

— Ти на хвильку чи… хочеш зняти пальто?

— Ні, не лише на хвильку.

Він підвівся, кинув пальто і капелюх на ліжко, вперше всміхнувся і запитав:

— Може, ти маєш роботу і хочеш, щоб я забрався геть?

Вона натиснула подушечками пальців на повіки і квапливо опустила руки; вона мусила поводитися так, як завжди поводилася під час зустрічей із ним, мусила розмовляти легко й невимушено:

— Ні-ні, суперзірка нічим не зайнята.

Він сів і в мовчазному запрошенні простягнув до неї руку. Вона рішуче підійшла до нього, вклала свою долоню в його і дозволила всадити себе на бильце крісла.

Світло лампи падало на нього, і вона вже оговталася настільки, щоб зауважити вираз його обличчя.