Потребуючи поради, вона запитувала про неї мимохіть, намагаючись не затримувати його: між двома стравами, біля ліфту, коли він ішов із дому, у вітальні, під час паузи в радіопередачі. Вона прагнула показати, що не претендує більшого, ніж нікчемних митей його часу.

Тому Тухі здивувався, побачивши її у своєму кабінеті. Він відповів:

— Авжеж, люба. Я вільний. Між іншим, я завжди вільний для тебе. Приглуши радіо, якщо твоя ласка.

Вона стишила радіо і незграбно вмостилася у кріслі навпроти. Її рухи були вайлуваті й некоординовані, наче в підлітка: вона втратила звичку рухатися впевнено, та інколи якийсь жест чи поворот голови виказував страшенну нетерплячість, що охоплювала її.

Вона дивилася на дядька. Її очі під окулярами були напружені та пильні, але невиразні. Вона сказала:

— Дядьку Еллсворте, що ви робили останнім часом? Я читала в газетах про якусь велику судову справу, що ви допомогли її виграти. Я дуже зраділа. Я вже місяцями не читала газет. Була така заклопотана… Ну, не те щоб… У мене був час, але коли я поверталася додому, не могла змусити себе нічого робити, просто падала на ліжко і засинала. Дядьку Еллсворте, люди багато сплять, тому що втомлюються чи тому, що хочуть від чогось утекти?

— Моя люба, це зовсім не подібно на тебе. Зовсім.

Вона безпорадно похитала головою:

— Я знаю.

— Що сталося?

Вона мовила, ледве ворушачи губами та роздивляючись свої черевики:

— Мабуть, дядьку Еллсворте, я ні на що не годжуся. — Вона підвела на нього очі. — Я страшенно нещасна.

Він мовчки, лагідно і щиро дивився на неї. Вона прошепотіла:

— Ви розумієте?

Він кивнув.

— Ви не гніваєтеся на мене? Не зневажаєте мене?

— Моя люба, як я можу?

— Я не хотіла це казати. Навіть собі. Не лише сьогодні, а й значно раніше. Але дозвольте мені все це сказати, не лякайтесь, я мушу це сказати. Це наче сповідь, до якої я колись ходила — о, не думайте, що я повернуся в минуле, я знаю, що релігія — це лише… засіб класової експлуатації. Не думайте, що я підведу вас, коли ви так добре мені все пояснили. Я не сумую за церквою. Але мені потрібно, щоб хтось мене вислухав.

— Кеті, люба, спершу скажи, чому ти така перелякана? Ти не повинна боятися. Принаймні не мене. Просто розслабся, будь собою і скажи мені, що сталося.

Вона вдячно подивилася на нього.

— Ви… такий чулий, дядьку Еллсворте. Саме цього мені не хотілося казати, але ви вгадали. Я перелякана. Бо, розумієте, ви щойно сказали — бути собою. А я найбільше боюся бути собою. Адже я грішна.

Він засміявся, не глумливо, а тепло, тоном, що заперечував її заяву. Але вона не всміхнулася.

— Ні, дядьку Еллсворте, це правда. Спробую пояснити. Знаєте, я із самого малечку завжди хотіла чинити правильно. Раніше я думала, що так усі роблять, але зараз думаю, що ні. Деякі люди намагаються щосили, навіть якщо припускаються помилок, а іншим це байдуже. Мені ніколи не було байдуже. Звісно, знаю, що я посередність, але це дуже поважна проблема — добро і зло. Але я начебто тямила, що таке добро, — мірою свого розуміння, — і справді докладала зусиль, щоб чинити добре. Це саме те, що повинні робити всі, чи не так? Мабуть, це звучить для вас як маячня.

— Ні, Кеті. Кажи далі, моя люба.

— Добре, я завжди знала, що бути егоїсткою — погано. Я була впевнена в цьому. Тому намагалася нічого не вимагати для себе. Коли Пітер зникав на місяці… Ні, гадаю, ви цього не схвалюєте…

— Чого, люба?

— Пітера і мене. Наших із ним стосунків. Тому я не говоритиму про це. Хай там як, це вже не має значення. Тепер ви розумієте, чому я так раділа, оселившись із вами? Ви наблизилися до ідеалу безкорисливості більше, ніж будь-хто інший. І я завжди намагалася наслідувати вас. Саме тому я обрала соціальний фах. Насправді ви ніколи не радили, де мені працювати, але я подумала, що вам це до вподоби. Не запитуйте, чому я так вирішила — це не можна пояснити, я зрозуміла це лише зі слів, що ви їх мимохіть мовили. Я дуже завзято почала працювати. Я вважала, що джерело всіх нещасть — в егоїзмі, та що справжнє щастя можна знайти, лише присвятивши себе іншим. Ви так казали. Стільки людей так казали. Усі видатні особистості в історії казали це протягом століть.

— І?

— Погляньте лише на мене.

Його обличчя на мить знерухоміло, а потім він весело усміхнувся і сказав:

— А що з тобою не так, любонько? Крім того, що на тобі розпаровані панчохи, і ти могла б охайніше накладати косметику?

— Не насміхайтеся, дядьку Еллсворте. Будь ласка, не насміхайтеся з мене. Я знаю, ви скажете, що ми повинні не втрачати здатності сміятися з усього, а надто із себе самих. Але я не можу.

— Я не сміятимусь, Кеті. То що ж сталося?

— Я нещасна. Я нещасна так жахливо, потворно, непристойно та огидно, що видаюся собі… нечистою. І нечесною. Я боюся думати про це, боюся подивитися на себе. І це погано. Я стаю… лицеміркою. А я завжди хотіла бути чесною із собою. Але я не така, не така, не така!

— Стривай, моя люба. Не кричи. Тебе почують сусіди.

Вона потерла долонею чоло, похитала головою і прошепотіла:

— Вибачте… Зі мною все буде добре…

— Але ж, сонечко, чому ти така нещасна?

— Я не знаю. Не розумію цього. Наприклад, я організувала курси для вагітних у Кліффордському центрі — це була моя ідея, — зібрала кошти, знайшла викладача. Курси дуже популярні. Я кажу собі, що повинна радіти з цього. Але не радію. Мені це байдуже. Я сідаю і вмовляю себе: це ж ти домовилася, щоб дитину Марії Ґонзалес всиновила хороша родина — тож радій. І нічого не відчуваю. Якщо бути чесною із собою, треба визнати, що єдина емоція, що я її відчуваю протягом багатьох років — це втома. Не фізична втома. Просто втома. Це наче… наче в мені не залишилося здатності відчувати.

Вона зняла окуляри, мовби подвійний бар'єр її та дядькових окулярів перешкоджав їй пробитися до нього. Вона заговорила тихіше, наче слова давалися їй через силу:

— Але це ще не все. Є дещо гірше. Зі мною коїться щось жахливе. Дядьку Еллсворте, я починаю ненавидіти людей. Я починаю ставати жорстокою, зарозумілою і дріб'язковою, якою ніколи досі не була. Я потребую від людей вдячності… Я вимагаю вдячності. Я вдоволена, коли мешканці нетрів вклоняються, підлабузнюються і принижуються переді мною. Мені подобаються лише послужливі люди. Якось… я сказала одній жінці, що вона не цінує того, що люди роблять для таких покидьків, як вона. Згодом я кілька годин проплакала, так мені було соромно. Я починаю дратуватися, коли люди сперечаються зі мною. Мені починає здаватися, що вони не мають права на власну думку, що я знаю найкраще, що останнє слово повинно бути за мною. Ми дуже непокоїлися через одну дівчину, тому що вона зустрічалася із вродливим хлопцем із поганою репутацією, і я тижнями мучила її, переконуючи, що вона матиме проблеми, тому повинна його покинути. Але вони одружилися і зараз це найщасливіша пара в околиці. Думаєте, я зраділа? Ні, я відчуваю лють і ледве стримую роздратування, коли зустрічаю цю дівчину. Ще одна дівчина відчайдушно потребувала роботи — у неї вдома була по-справжньому розпачлива ситуація, і я пообіцяла їй допомогти. Але вона знайшла роботу раніше за мене. І я не зраділа. Я була пекельно роздратована, що вона впоралася без моєї допомоги. Учора я розмовляла з хлопцем, який хоче навчатися в коледжі — я відраджувала його, вмовляючи натомість знайти хорошу роботу. Я навіть розізлилася. І раптом усвідомила, що моя злість зумовлена тим, що я сама колись хотіла навчатися в коледжі — пригадуєте, ви не дозволили мені, — тому я не хотіла дозволити це і цій дитині… Дядьку Еллсворте, хіба ви не розумієте? Я стаю егоїсткою. Я стаю ще жахливішою егоїсткою, ніж будь-який жалюгідний скнара, який витискає останній гріш із людей, які працюють на нього в поті чола.

Він тихо запитав:

— Це все?

Вона заплющила на мить очі, а потім сказала, роздивляючись свої руки:

— Так… якщо не зважати на те, що не лише я така. Такими є більшість жінок, з якими я працюю… Я не знаю, як вони до цього дійшли… Я не знаю, як це сталося зі мною… Раніше я раділа, допомагаючи комусь. Пригадую, якось — того дня ми разом із Пітером обідали — дорогою додому я побачила старого шарманщика і віддала йому п'ять доларів, що були в мене в сумочці. Це були мої останні гроші; я відклала їх, щоб купити пляшку «Різдвяної ночі», я так її хотіла, але потім, згадуючи, як зрадів шарманщик, я була така щаслива… Тоді ми часто бачилися з Пітером… Я йшла додому після зустрічей із ним і хотіла цілувати кожного маленького задрипанця у нашому кварталі… Гадаю, зараз я ненавиджу вбогих… Думаю, всі жінки у мене на роботі відчувають те саме… Але бідняки не ненавидять нас так, як мали би. Вони лише зневажають нас… Знаєте, це кумедно, бо зазвичай господарі зневажають рабів, а раби ненавидять господарів. Не знаю, хто є хто. Можливо, це не той випадок. Можливо, той. Я не знаю…