Я завжди була за співіснування тварин і дітей. Співчуваю батькам, що влаштовують істерики з приводу «нє гладь!», «нє падхаді!» тощо. Такі батьки самі більше шкодять дитині, змалечку прививаючи їй звичку бути боягузом і обмежуючи умови розвитку імунітету. Ну таке, справа особисто кожного. Просто якщо вже у вас була вдома тварина, поки ви були вагітною, який сенс позбуватися від неї, коли з’явиться немовля?

Моя Карма була доста важким екземпляром – з самого початку всіх малих дітей не любила й норовила догнати. Кусати вона збиралася їх чи просто побігати, як за м’ячем, я вирішила не перевіряти. Видно, у попередній сім’ї діти достатньо з неї познущалися. Коли я була вперше вагітною, Карма захворіла на лептоспіроз. В Ізраїлі з таким діагнозом, наприклад, відразу присипляють. Але тут стараннями ветеринара, мого екс-чоловіка і найкращої подруги собаку витягли з того світу. Весь цей час вона зі зрозумілих причин з нами не жила. Зате, щойно ми повернулися з Берліна з новонародженою Корою, Карма знову перекочувала до нас.

«Н-да, – зітхнула моя мама, що завжди особливо Карму «любила», – не судьба, видно, цій собаці померти…» Не судьба. Стільки разів, скільки вона хворіла, і взагалі історія її появи в мене повністю виправдовують її кличку.

Вперше побачивши мене після довгої розлуки, собака знайшла мене у відбрунькованому стані – з крихітним людським організмом на руках. Чесно кажучи, було страшно показувати Кармі Кору – ревнощі там різні тощо. Карма обнюхала її без особливого зацікавлення і навіть чхнула. «Ну, вже непоганий результат, – подумала я. – Цікаво, як собака спробує встановити ієрархію зграї?»

Собака спробувала просто: якось, коли думала, що я не бачу, клацнула зубами коло Кориної ніжки. Вкусити їй би однаково не вдалося – в нашого шарпея сильний недокус. Але інтенцію я побачила і тихо, але твердо й сухо насварила її: «Не можна, Кармо!» Кармі стало встидно, і вона більше спроб відкусити від немовляти зайвий шматочок не повторювала. І навіть була смертельно образилася, коли Норман просто так для профілактики насварив її в лісі, показуючи на безтурботне бебі на траві: «No-no-no, Karma! No touch!» Карма аж у кущі залізла спересердя і довго не вилазила – це ж треба, за кого мене мають?!

На Каю Карма вже зреагувала за шаблоном – ну, прибуває вас тут і прибуває, головне, що мама і мені мама. Їсти дає, гуляє, чухає. Що мені, собаці, ще треба?

Вибираючи нову машину – в мій старенький двомісний кабріолет, як ви розумієте, весь цей батальйон не влазив уже навіть у спакованому стані – ми думали не лише про місця для дітей, а й про місце для собаки. Щоби був багажник якомога більший і з вікном – тобто жодних седанів, лише універсал.

(Досі не можу відмовити собі в маленькій радості: дивитися в обличчя співрозмовника, коли кажу йому, що мушу йти, бо в мене собака в багажнику. Всі ж у уявляють собі багажник глухий, по типу того, в якому жертв у детективах возять.)

Хоча, як справедливо помічали експерти з Top Gear, то все маркетингові заманухи – «ось вам великий багажник, тут вашому псові буде просторо і комфортно». Та ж пси, сміялися дядьки, то такі тварюки, що готові на будь-яких десяти квадратних сантиметрах впхатися і тихо сидіти тисячу кілометрів, аби їх лише не залишили вдома! І це чиста правда, скажу я вам. Кармочка рідко подорожує в багажнику нашого «Пежо-3008», як вальяжна дама у бутік-готелі. Як правило, її сусідами є безліч валіз, рюкзаків і кульків, котрі повсякчас на поворотах ще й падають на неї, але вона мужньо, як рятівник, що сам себе витягає з-під завалу, там сидить-лежить-висить і голосу не подає.

У поїзді великого собаку теж доволі просто перевозити – купуєш повне купе вам всім і горя не знаєш. У метро, правда, не пускають, а в таксі треба заздалегідь попереджувати і дорожче платити, але в цілому нормально. В гори собацюра ходить залюбки, от тільки конкретно моя бачить кепсько. Коли піднімається буря на хребті і починається шквал з дощем, вона починає дуріти – ви уявляєте, що робиться із запахами в такі моменти? Їх несе кудись геть хаотично, а за ними й собаку, що намагається бігти на мій голос, – запах оманливо веде в зовсім інший бік. За умови холодного періщення дощу у пику, багатокілограмового наплічника і туману бігти за псом у прірву – те ще адреналінове задоволення. І тупо страшно, що зараз воно зникне у тумані й дістанеться якимось решткам вовків із «Червоної книги» на вечерю.

Зате, варто дістатися місця ночівлі й розкласти там намет, як падлюка першою в нього запхається і спатиме як убита. Хіба що писок з-за дверей випихає каші поїсти. А потім, висихаючи й випаровуючись, всю вашу ніч наповнить незрівнянними пахощами. Зате щось тепле й шерстяне в ногах – то завжди гарно. І не страшно з нею. Від ведмедя не захистить, зате можна буде віддати йому її в ясир…

З дітьми і з собакою ще веселіше – ясно, що тісно, але точно ніколи не холодно.

Якщо ж така ситуація, як, наприклад, поїздка всією родиною в Непал, то фейсбук вам на допомогу – серед усіх френдів хтось один та й знайдеться, хто на місяць або до себе тварину з кормом на придане забере, або у вас вдома поживе з нею, доки не повернетеся. Ну і на зовсім крайняк – приватний собачий готель за дуже навіть адекватні гроші. Останній раз, коли питала, гривень аж по тридцять за день просила тьотя…

Я

Я не курка. Алілуя!

Так що в принципі у мені мало що змінилося. Хіба що моя базова комплектація – тепер не «я плюс один» (я і Карма), а «я плюс три»: Карма, Кора і Кая (за принципом «хто старший»). Тож так ми тепер і переміщаємося – по дитині з обох боків і собака спереду нас чи позаду. Для неї головне, аби по максимуму перешкоджати руху – видно, коли ми об неї шпортаємося, вона виповнюється власної важливості.

Ну і мало що вже важить квадратура простору, в якому я знаходжуся – будь то кімнатка на десять метрів чи лофт на двісті п’ятдесят, однаково моя незмінна трійця втиснеться у мій квадратний метр. Я сходами – вони сходами, я в туалет – вони в туалет, я надвір – вони надвір, я в машину – вони в машину тощо.

Деколи, як-от із туалетом, вдається достукатися до їх сердець і пояснити, що в деякі місця люди ходять поодинці (дєвочки на дискотеках не рахуються, хоча я досі не розгадала секрету дівчачого парного ходіння до WC). Але, як правило, не вдається – хоч у ліс із лаптопом тікай, коли попрацювати треба. Що ж, я завжди вигідно відрізнялася від нормальних, піднесених митців тим, що могла працювати в будь-якому хаосі – і чим більше він нагадує апокаліпсис, тим сильніше в мене активізується думалка і приходить із переляку натхнення. Це як оте «перед смертю не надишишся», певно.

До того ж я люблю свою базову комплектацію. Мені приносить непідробне задоволення дивитися на те, як їсть моя собака і сама отримує непідробне задоволення. Я люблю возити собаку в багажнику, хай би як вона тхнула усіма своїми шарпейськими складками і щедро сипала шерстю. Що ж собаці не мандрувати тепер? Звісно ж, мені соромно щоразу, коли совість таки змушує загнати машину на мийку. Звісно ж, я плачу велетенські чайові і дарую мийнику корвалол, заодно крізь зуби з посмішкою бажаючи йому піти працювати в податкову чи у манікюрний салон, якщо його так лякає стан мого авто після двох дітей і собаки.

Звісно ж, я щиро кажу всім своїм незаміжнім і бездітним подругам, що пищать «заміж», аби вони ще встигли насолодитися цим життям для себе, цією свободою пересувань і пізніх приходів додому, цією можливістю просто валятися в ліжку весь вихідний із кіном чи улюбленою книжкою. Але я все це люблю, бо від усього цього пересувного дітозоопарку нікуди не дінешся. А ще з ним ніколи не скучно. Отже,