Звісно ж, коли ви з дітьми, про медитацію чи довгострокове милування ліпше не мріяти. Однак пам’ятайте про знаки – їх завжди треба слухати. Ось я писала це біля межі Іспанії й Андорри, на тлі піренейської панорами масиву Педрафорка. На скелястих вершинах ще сніг, а стільки птахів разом я давно не чула, так само як і не дихала настільки кришталевим повітрям. Діти після вчорашнього походу сплять, як святі ангели. Кинулась було їх будити, доки смуга туману між вершинами і сосновим лісом не розсіялася. Хай би глянули на красу, ні? І тут двері балкона радісно защемляють мені палець – не буди.

Завжди пам’ятайте: хвилини, доки всі рідні і близькі сплять, належать тільки вам. Недаремно ж народ вигадав, що хто рано встає, тому Бог дає. Тільки одні це трактують як ранній доїзд на базар чи сапання картоплі, а інші – як оцю от егоїстичну насолоду величним і справжнім. Дітям краси і так вистачить, коли повстають. І якщо, гади, замість «яка кйася!» скажуть «хочу на майданчик!», змушу бігати крос навколо готелю.

Щодо інтенсивності переживань: дивним чином у стресовій ситуації мозок красою запасається значно обачливіше, ніж у ситуації повного розслаблення й бездітності. Тоді в голову починають лізти думки про дім, недороблені справи, нереалізовані плани чи співробітників-потвор. Ну або, в кращому разі, про борщ і вареники, коли голодний сунеш гірським кряжем.

А з дітьми ви весь час зайняті дітьми – чи на пляжі в Кералі, чи в Піренеях. І щойно видається тиха мить, ви дуже добре починаєте чути і бачити, наче такі кінематографічні спалахи ловите. Ось він – найчервоніший захід сонця в океан, ось висхідні потоки туману проти сонця облизують скелі, найглибший запах сосен, найтужливіша зозуля, найбільш виразні лиця старих продавців сигарет в емігрантському кварталі, найдивніша конструкція будинку. Одним словом, якщо знову звернутися до розтиражованої думки про те, що діти наші вчителі, ясним стає парадоксальне – вони навчають нас цінувати свій особистий час.

– Ну що, бебіки, прокинулися?

– Мама, а шо ми будемо йобити?

– Як шо? Підемо в гори!

Кая оглядає з вікна панораму масиву Педрафорка, відтак переводить погляд на мене, з виразом явного сумніву у моєму психічному здоров’ї:

– Мама, ось же гойи. Ось!

В.

Вестибулярний апарат

– То ви як назад із Котора поїдете? – питаються друзі.

– Ну як… Через гори, Боснію і Сербію. Ми ж туди вже їхали через Хорватію. Навіщо двічі однією дорогою?

– Ех, гори… – зітхають друзі. – Добре вам. Але в Чорногорії такі серпантини, що наша мала і пару кілометрів не витримає.

12-річну Олю нестерпно нудило від дороги в принципі, а від гірських віражів і страшно було собі уявити, що могло трапитися. Тому її батьки завжди обирали все найрівніше, найпряміше, найбільш пологе. Оля боєць впертий – по горах пішки ходила бадьоро, але ж далі Карпат із таким важким сприйняттям доріг не заїдеш.

Я, звісно, Карпати люблю більш за все на світі – бо то гори наші, ми відчуваємо їх, а вони відчувають нас. Але водночас не можу відмовити собі в улюбленій розвазі – шукати карпатські подібності в горах Нової Гвінеї, на Кавказі, в Піренеях чи на малих висотах Гімалаїв.

Мене вже якось поза очі похвалив був один йог, що народила дітей і підлаштовую їх під себе, а не навпаки. Подорожі, рух і висота – невід’ємні частини мого повноцінного існування, діти також. Тож, логічно з цих даних і з мого життєвого принципу вибирати не «або – або», а «і – і» витікає, що діти подорожують, беруть висоти, рухаються й насолоджуються природою. Принаймні поки не стукне їм у двері протестний підлітковий вік і вони не приймуть твердого рішення стати дворовими гопниками (буває й таке, знаєте).

Я не медик і точно вам не скажу, як воно там з вестибулярним апаратом – спадково він справний чи набуто. Але за прикладом проколотих у сім днів після народження Каїних вух можу сказати точно: чим раніше звички, тварини, їжа, обставини ввійдуть у життєвий простір людини, тим природнішими потім здаватимуться. І якщо мої діти їздили в автівці з народження, міняли країни і навіть кліматичні пояси – а в цей час мамаші кричали, що раніше п’яти років дитину на море не дай Боже, – то явно я не буду перейматися тим, що їх десь знудить, продує чи наврочить.

Якщо вам зараз уже кінцево нестерпно захотілося закрити цю книгу – а ліпше закритою настукати мені по голові – попрошу взяти до уваги: я ще не найбільш прибацана мамаша з тих, що є на світі. Приміром, летіла я якось з Непалу через Емірати, а коло мене тьотька мого віку з двомісячним немовлям. Я іще, пам’ятаю, з кимсь місцем помінялася, бо пасажир коло немовляти вже авансом собі в штани наробив – воно ж буде репетувати.

Без досвіду пасажир трапився. Такі малесенькі діти літають найліпше, і для мами це найкомфортніше – повішали їй стюардеси спеціальну люльку, то дитинча собі і спить весь політ. Хіба що прокидається поїсти чи оголосити світові про свою закаканість.

Так от, розговорилися ми з нею, мамські теми ж поєднують всіх – і жителя Аляски з жителем Зімбабве, і програміста з сантехніком. Каже, що летить з Гоа, сама вона росіянка, айтішниця з Пітера. Ну, думаю, й прибабахнуті ці москалі-тусовщики – вродять і в свою Гоанську губернію бігом, вкусниє таблєточькі хавати. Та ще й не в сезон – на початку травня мені навіть страшно уявити, яка там спека, якщо колись у березні я дихати вже не могла й пообіцяла, що ноги моєї в попсовому Гоа не буде.

До речі, з того часу думка трохи змінилася – під час керальської мандрівки мені розповіли про кілька Russian-free місць, де нема ні дискотек, ні тусовочок офісно-планктоно-наркоманських, а максимум якихось пара хіпі і природа, та й ціни не здерті ще. (Якшо шо, здам вам у приваті топоніміку, але навмисно не публікуватиму – раптом у вас хтось поганий книгу викраде, прознає про містяки і панаєхає туди?!)

– Та ні, – каже мені молода мама, – малючка там і народилася. Я за два місяці до пологів поїхала.

– Ого! – такого я не чекала.

Потроху моя сусідка розвінчує й інші мої стереотипи. Вона – мати-одиначка, що заробила собі грошей, вибрала генетично придатного чоловіка, завагітніла, списалася з приватною індійською клінікою, прилетіла в Гоа, зняла будинок і народила дитину. Всенькі пологи (а то був кесаревий розтин) коштували їй аж тисячу доларів. Хороша, чиста, просунута приватна клініка. А тепер прикидаємо, скільки б ми віддали за це в Європі чи в Україні, де, на жаль, океан не шумить тобі за вікнами палати, не завжди є щойно зірваний із дерева фрукт чи овоч з грядки, а вегетаріанцю і взагалі живеться непереливки.

– Та й в принципі, – провадить вона, – індуси такі класні. Пилинки з мене здували – для них, якщо в домі є вагітна жінка і якщо там з’являється на світ дитина, більшого благословення годі уявити. Тож господарі дому, де я жила, тільки за мною й доглядали. Не треба було навіть маму з Пітера виписувати.

Отак от. Знаючи загальний рівень індійської медицини, я серйозно задумалася про те, чи не поїхати до Індії народжувати третю дитину, коли знову заскучаю за підгузками. А ви, якщо раптом надумаєте «зимувати» в тих краях з причини, що там всі на общєдоступном патякають, таки не погордуйте й візьміть з собою маму. Росіяни, повідала та свіжа матуся, за кілька сіл ладні їздити, аби лиш купити в росіян же шоколадний торт за якісь геть дурні, як на Індію, гроші. Тож, відкривши лоточок із варениками й борщем – чимсь таким, за що слов’янська душа ладна і в пекло спуститися, – ви не просто окупите поїздку, а ще рідній матері на норкову шубу заробите. Моя он досі на мене дується, що я її ніколи не беру з собою…

Ь.

М’яко про вік