Перевірено на собі – тягали з подругою два дні поспіль Кору і Каю магазинами у Барселоні. Подруга – білява модель, тому всі захоплені чоловічі погляди і всі заздрі жіночі діставалися їй, а притому, що ще й діти на ній висли, погляди засудження за перевернуті вішаки чи розкидані аксесуари теж не на мене спрямовувалися. Оно, мовляв, яка безвідповідальна мати – нічого не може вдіяти зі своїми розбишаками. Тим часом я нишком міряла на себе сукні у кабінках…
Вона, до речі, і герой співпереживальної праці, і чудовий приклад того, як не напружуватися. Морозива – то морозива, вина – то вина, майданчик – то майданчик. Однаково ж навколо все красиво й корисно, за винятком хіба що шоколаду на новому жовтому Кориному плащі. Майте на увазі, дорогі батьки: морозиво – лише в тон одягу!
Час від часу ми між собою тихенько вражалися дітям – оно які молодці, героїчно терплять наші походеньки і не ниють. Та ще й гордо українською говорять із німецькими чи китайськими дітьми на майданчиках, бо нема сили, яка б цих двох, коли вони разом, здатна була знітити. Втім, коли прийшов вихідний і всі крамниці було позакривано, всі галереї пройдено й Гауді побачено, діти заявили: «Ми не хочемо на мойе, ми хочемо в місто!» Який може бути ліпший доказ правильності вибраної стратегії?…
Ф.
Філософія батьківства
На котромусь із форумів книговидавців у Львові, коли богемний народ ще на повну силу тусував, пив і гуляв, я зустрілася зі своїми сумськими друзями: письменником Євгеном Положієм та його дружиною Анною. На пиття кави в нас було хвилин зо п’ять, та й то навстоячки – у них за годину відправлявся потяг, мені також от-от слід було їхати, і причина в нас була до смішного ідентична: діти-порічки, залишені вдома на родичів.
– От, – кажу, – Женічка й Анічка, отак-от живемо. Від найдорожчого відмовляємося, як-от від кави з видавцями чи вина з колегами, як від нічних концертів і всього цього, курва, бурхливого довколотворчого процесу, а їм, тим нашим нащадкам, геть по барабану. Особисто я не маю жодних ілюзій щодо того, що колись діти будуть мені бодай трохи вдячними. Я не називаю їх, як їхній батько, пенсійним планом один і пенсійним планом два. Я дуже добре усвідомлюю, що одного прекрасного дня одна з них із ноги відкриє двері дому престарілих, а інша так само з ноги ввіпхне в них мій інвалідний візок.
– Зато, Карпа, – заспокійливо плескає мене по плечі Положій, – хоча би буде, кому нас у той дім довезти…
Мене дуже-дуже дивують жінки у кількарічному декреті «по догляду за дитиною». Я в жодному разі їх не зневажаю, не дивлюся, як деякі люди, поблажливо на домогосподарок, бо в мене емоція одна – священний жах. Я б так не змогла. Для мене дорівнює самогубству перекроїти своє життя під когось, відмовитися від того, чим ти жив – бо то ж прийнято – присвятити себе дитині (Боже солодкий, яка патетика), вдягти на себе в прямому чи переносному сенсі халат, вбитися фізичною роботою, перетворившись на комплексне обслуговування когось, у кого ще й свідомості як такої нема. Самогубству повільному і особливо збоченому.
Так, я знаю, більшість мамуньок мене зараз запльовує отрутою й закидає камінням, але ж я ніколи не писала для більшості. Не подобається вам те, що я пишу, а подобається те, як ви живете – відкладайте цю книжку чи просто поверніть до магазина. Але наостанок запам’ятайте: я насправді вами захоплююся, бо просто нема в мене такої духовної величі, котра би була здатна кинути мене на самісіньке дно самопожертви. Ну і просто дико не хочу поповнити нескінченні ряди тих батьків, що усім без кінця жертвують заради дитини, і страждають, і паряться, і відмовляються, а винагорода буде їм лише одна – дорікнути всім дитині в зручний для саможаління час. Мовляв, така вона невдячна і не виправдала сподівань. А я тут всі зуби покришила, останню сорочку з себе зняла і кар’єру покинула.
Та хай воно гребеться конями, пані та панове! Я не покладаю на своїх дітей жоднісіньких сподівань і проекцій, окрім хіба того, що не проти би була, якби вони були щасливими й реалізованими. Втім, якщо їм заманеться бути готичними нитиками чи ввійти в історію як мученики – нехай. Головне, аби то було їхнє рішення. Бо для мене найсумнішим є випадок, коли люди, нездатні до прийняття самостійних рішень, відчайдушно беруться звинувачувати мене в тому, що змусила їх зробити щось так, як їм не хотілося.
С.
Страхи
Страхи, як відомо, у різному віці будуть свої. От Кая в майже три роки наскільки спокійно ставиться до нашого авто, настільки сильно боїться чужих. Причому йдеться конкретно про шум двигуна. Мабуть, перестаралася колись няня Юля, замість бабая лякаючи дітей Мамаєм – так, за іменем мого кума-байкера, вони називали мотоцикли.
Я вже й не знаю, що в образі байкера чи його залізного коня могло злякати дітей, які самі собі на планшеті вмикають Мериліна Менсона та «Бісті Бойз». Але цей шум був єдиним, що бодай якось могло вплинути на дитячу поведінку, тому інструментом послуху вибрано було саме його. Тепер же Кая впадає у священний жах навіть від звуку циркулярки. Ех, не вийде з неї, видно, завгара – а відтак і Гаранта, хе-хе.
Темряви діти то бояться, то поводяться з нею вельми цікаво. От нещодавно їхали ми з Черкас, від Кори-Каїної прабабці. Ніч, дощ, холод – ідеальний момент для дитини, щоб вирішити попісяти. Зупиняюся, виходжу з Корою, роблю акробатичні трюки, неуникні за відсутності унітаза й присутності калюж. Відтак Кора, опинившись на двох ногах, пильно вдивляється в чорну лісосмугу між дорогою і полем.
– Я хочу туди, – глухо каже вона.
Мені в голові миттю спливають всі фільми штибу «Поворот не туди» чи «Мерці вздовж дороги».
– Туди?! – перепитую я. – Кора, нащо? Що там будемо робити.
– Гуляти! – знизує плечима Кора.
Ґ.
Ґрунтовна педагогіка
(а пари з неї я безсовісно прогулювала в універі)
Коли у вас діти йдуть одне за одним, окрім купи бонусів штибу доношування одягу і мінусів штибу того, що розмір сезонного взуття не завжди співпадає, у вас ще набувається досвід. Який ви, що важливо, не встигаєте забути так, як забули би при дітях із більшою різницею в віці. Наприклад, якщо Корина криза трьох років прийшла до нас у її два з половиною в Індії, то Каїна черга падати на землю, битися в конвульсіях, верещати на три голоси й пускати піну ротом настала трохи більше ніж за рік у Карпатах.
У нас, звісно, на носі була ще автоподорож до північної Греції через румунські Карпати й Македонію, але цього разу я вже трошки більше знала, що з цим робити. Ні, перший імпульс при описаних вище діях вашої кровиночки залишається завжди незмінним – прикандичити. Але перевіривши на власному досвіді, що ні лупасити, ні обливати холодною водою істеричний елемент нічого не дає (навіть не дає моральної сатисфакції, бо за кілька хвилин стає дітя шкода – воно і так собі страждає, а ти ще його по сраці), й прочитавши Дракерман про французьке виховання, дію трохи по-іншому.
В Індії, пригадую, була на такій межі відчаю, що вже просто тримала Кору міцними руками й читала над нею мантри. Раптом то і правда якийсь заграничний біс вселився в мою до того нормальну дитину?! Тим паче, індуси навколо робили страшні очі й загадково хитали головами – їхні діти так не роблять (як і не смокчуть соску тощо). Не знаю, може, такі кризи – ще одне «благословення» європейської цивілізації з її психованими поколіннями батьків і перманентним стресом. Так чи інакше, почитати мантри зайвий раз не зашкодить, як мінімум для власного заспокоєння. Хоча в умовах свого звичного світу я в такій картинці – темна кімната, ревіння, монотонний тибетський речитатив з українським акцентом – сама би собі здалася звихнутою хіпі.
Дуже важливо, стикаючись із проблемою, розуміти, що найчастіше це не ваша особиста кара Божа – не такі ви вже й ексклюзивні. І що якщо це не зуби, не газики, не животики, не спека, то це точно може бути якою-небудь віковою кризою. Попитайте адекватних мамів і татів довкола – звісно ж, є певний відсоток, що скаже, буцімто їх дитя було сущим янголом, чи просто нічого подібного не пригадає, бо людська свідомість має властивість витісняти невигідні для себе сенси.