Так пройшло приблизно півтори години. Із трьох із копійками. Не питайте мене, чим ми далі займалися – свідомість витіснила цей смисл як надто травматичний. Я жартую. Я уже писала у вступі – кожен літак коли-небудь приземлиться. І ясно, що тут вас, з очима в стилі панди, пелехату і засмикану, впізнають! Впізнають ні за яким іншим аксесуаром, як за цією двійнею – Кая і Кора. Верещать і бігають втричі активніше, бо ж у літаку сидіти довелося. Зате нам паспортний контролер не задає жодного візового запитання – аби лише вшилися з черги.

Далі йде очікування багажу. Стрічка, по якій він їхав у загадкову далечінь, зацікавила Каю ще в Жулянах. А тут оно скільки людей на неї витріщаються в очікуванні! Отож Кая (а за нею й Кора, бо ж усе мусять мати і робити однаково), недовго думаючи й звично ігноруючи мої заклики до свіжого двохрічного здорового глузду, стрибає собі на стрічку для багажу.

«Зараз поїде», – востаннє попереджаю я.

І воно собі бере і їде. І якщо Кора на цей момент чудом опиняється на нерухомому острівці посередині, то Кая валиться на пузо й, ревучи, відправляється у бік техприміщень. Тут, як в кожній казці, у нас з’являється героїчний рятівник – дядько з нашого рейсу в два стрибки доганяє Кайку і повертає її на сушу. Я те саме проробляю з Корою, дивуючись справності мого вестибулярного апарату – з нерухомого острівця з нею на руках мені ж все одно на рухому стрічку зіскакувати довелося, а вже потім на землю.

Виставила фото, похвалилася фейсбуку, ясна річ. Люди дружно почали думати, чим би то мою ситуацію поліпшити можна було. Додумалися аж до поводків. Хе! В мене вже й з електрошокером ідея була, але щось ніяк руки не дійдуть до цієї вершини біхевіористської педагогіки.

«Ох як я вас розумію, – пише в коментах одна жіночка, – я оно в радянський час сама з малим (з одним!) на море їздила. Так в одній руці у мене був кульок з його горщиком, в іншій – сумка з речами, а до сумки скакалкою був прив’язаний сам малий…»

Ех, скакалка. Мене нею в дитинстві мама по сраці шмагала. За один із видів не-буття такою, як всі, здається. Прибирала я без ентузіазму, знаєте, і занадто повільно, як на стандарт «усі діти як діти».

Здається, адекватність у батьківстві приходить тоді, коли ви спромагаєтеся на цілком щирий висновок штибу цього: «Ну, не рахуючи розбитої пляшки і обісцяних штанів, спокійний вечір з друзями на терасі минув чудово…»

Ш.

Школа їзди на візку

Ну що сказати? Все просто: є дороги в країні призначення – беріть із собою візок. Нема доріг – то дурний вас піп хрестив, як ото мене, що потягла з собою наш «суперлегкий Zooper» до Керали. Просто все, що було суперлегким, в умовах розбитої ґрунтової дороги через пагорби одразу стає непідйомним одоробалом. І мало того, що півторарічне дитя не може долати бозна-які кроси, тому полізе до тебе на руки, так ще й візок доведеться пхати на горбі, задньою ногою притримуючи інше дитя (двох з половиною років), бо воно якраз пересувається занадто швидко й от-от готове скочити в урвище, бо саме туди полетів метелик.

Ну, слава Шиві, моїх тисячі рук і ніг в Індії нам вистачило – ніхто нікуди не полетів без відповідної резолюції. Але спробувавши тортуру походу від гест-хаузу до кав’ярні на сніданок (двоє дітей, візок, спека, піт, відерце-лопатка, сумка, пляшка, коцик, м’ячик), я зрозуміла, що іпостась равлика-павлика не зовсім моя. Обмежилася двома дітьми і рюкзаком. А що вже в той рюкзак влізло, те й буде їхнім виграшем у лотерею.

Хоча продавців попутніх крамничок, що ліпилися якраз понад тим урвищем, пропонуючи нехитрі хустки, якісні (й не дуже хіпівські) шаровари і футболки з принтами Ганді, було трохи шкода. Таку атракцію втратили – споглядання цієї білої пришелепи, що вперто пхає візок догори, при цьому двоє її дітей межи собою б’ються, кусаються і щипаються за право сісти у візок, де гордо тим часом їдуть надувне коло, м’ячик і відро з усім, що може тарабанити. Піт застилає матері-героїні очі, промовляє вона незрозумілою мовою якісь явно не дуже гарні слова, і чим крутіший підйом, тим слова голосніші, а на ґречне питання співчутливих місцевих жителів «Вер із йор хазбенд? Воркінг?» у сто п’ятдесят п’яте відповідає: «Вьоркінг?! Ітиз мі хуз вьоркінг нау!!!»

Відтак візок не влізав у моторикшу, в багажник таксі (бо там і без наших бебехів уже було доста ящиків із цілком живими циплятами і напівживими фруктами), його нічим було припинати на схилі – і явно ж я не Геракл котити колеса піском на пляжі. Максимум ми раз із дітьми сходили до базару розпеченим асфальтом у центр містечка – на візок можна було вішати пакунки з наїдками. Та й то, згідно закону перманентного везіння, якщо в центр міста візок собі котився дорогою-серпантином вниз, то назад у ці сорок нещадних градусів його, логічно, треба було пхати догори всією моєю невеликою масою і доволі пристойного розміру злістю.

Так що повернувшись навесні з Індії, ми продали на початку літа обидва візки – той, що купувався для близнюків-порічок, взагалі мало знадобився. Сидячи поряд, дівки так нещадно чубилися, що чисто з міркувань підвищеного травматизму безпечніше було ходити пішки. А няня і взагалі садила їх в одномісний візок одну за одною, як гребців на байдарці чи бобслеїстів. До того ж, вирішила я, це якось соромно – отаких кабанів дво-і трирічних возити у візку. Хай пішки ходять, привчаються, що в житті треба робити зусилля і мати намір, а не лише віддавати живу масу в пасивне пересування на колесах. Ще, чого доброго, соску доведеться повернути, котру вдалося вилучити з користування з такими постмодерністськими зусиллями. В Індії, на під’їзді до Форт-Кочі, її, за моєю версією, проковтнула риба – саме тоді, коли наше таксі підрізало двійко мотоциклістів і соска впала з мосту в ріку. Відтак риба вдавилася і тепер усі в річці знають про шкідливість соски.

Тож кабани ходили пішки. Відтак молодший кабан встигав сотворити дорослому розтяг усіх можливих зв’язок і м’язів на руці, бо тягнувся, як печальна баржа за бурлаками, й взагалі втомлювався і просився на ручки. Так-так, на ті самі розтягнуті, втомлені ручки, що ще й пакуночки з їжею чи шматтям, між іншим, несли. Коротше, не дивно, що наші прогулянки готичним кварталом Барселони перетворилися на не менш готичні тортури. Тому розкладка візочків по 25 євро, виставлена у вітрині недорогого дитячого магазинчику біля метро «Уркінаона», була просто знаком із небес. Чоловік іще трохи покрутив носом з приводу такої несподіваної витрати, але діти вже обрали собі колір – шалено-голубий. Що, порівняно з безбожно-рожевим, ще виглядав вершиною смаку. Безбожно-рожевий я страшними очима й несамовитим шиканням змусила продавщицю сховати подалі, поки ці двоє апологетів Барбі й Monster High з усіма їх психоделічними My Little Pony не встигли помітити.

І вже наступні десять хвилин після придбання «ганебного гаджета» стало зрозуміло, що він окупився. Бо Кая сіла в кріселко, заткалася соскою (яку ми теж, зітхнувши з приводу такого деградантського ретроградства, купили в аптеці) і нарешті замовкла. Ми тут же повішали на візкові ручки всі свої торби з закупами, змінним одягом і пляшечками соку для дітей. А Кора, не допускаючи нікого до управління транспортним засобом і врізаючись у принагідних роззяв, взялася штовхати візок із сестрою у світле майбутнє.

«Битий небитого везе…» – раз по раз повторювала я, дивлячись на худеньку Кору і на добре збиту Каю, що у своєму ніжному віці важила добре більше за старшу сестру. Отак і жили ми – з копняка візок закривали, з копняка відкривали, Кайку катали і горя не знали.

Щоправда, міркую я, оглядаючи нашу ситуацію в теперішньому часі, є і побічні ефекти. Кайка встигла так прив’язатися до нового засобу пересування, що вже в хаті в нього всідається і «йде гуляти». І ось прямо зараз ми, взявши на прокат крихітний фольксваген для поїздки в гори, мусили пхати в крихітний багажник цей наш абсолютно для гір непридатний візок. І взагалі:

– Діти, ви хочете в гори?