– Вато вифина вихає ворським вовітрям! – запихаючись багетом із шевром, зробила всесвітньо втішальний висновок я.
Осіннє море сивіло від моїх виховальницьких здібностей, білі птахи шугали в синє крижанисте небо, хвилі піною стікали зі скель, обіцяючи от-от намочити нам дупи – прилив. За кілька днів нас, як ми думали, чекала довга дорога: Пор-Луї – Мюнхен – Яремча – Київ – Черкаси.
– Непогано би підстрахуватися… – вирішили ми з подругою і поїхали в сервіс Peugeot.
Мовляв, на батьківщині Білочку поремонтують найліпше. Вони, так би мовити, однією мовою з нею говорять.
– Уявляю, що Білочка розкаже компатріотам про українські дороги… – хіхікнула я.
– Головне, щоб мотор «Марсельєзу» потім не співав.
Ага, «Марсельєзу» готова була співати я сама, коли нас взяли поза чергою на техогляд, а відтак товсті добрі дядьки не взяли грошей за свій діагноз Білочці. Було то зумовлено ідеальною французькою моєї екс-однокурсниці, чи просто тим, що fille de l’Est порівняно з рудими, зубатими, вицвілими бретонками – втілення Афродіти, я не знаю.
День по тому на автобані я мала необережність ляпнути Норманові:
– Цікаво, як це, дзвонити з цих аварійних телефонів по евакуатор… Чи чути щось?
Запитано – зроблено. Срала-мазала-казала – всі ці сервіси. В машині щось раптом трісло, і вона завмерла. Взагалі. Без жодного дощу.
– Ну що, – зітхнув Норман, – іди випробовуй дорожній телефон. Ти ж у нас говориш французькою. Тобі було цікаво…
Ага, це точно. І не чути в цій слухавці з жовтої коробочки на придорожньому стовпчику автобана, сповненого байдужих машин із їх швидкісним завиванням, просто ні-чор-та.
Б.
Барселона, квітень 2014.
(3 роки 7 місяців і 2 роки 8 місяців —. втретє для Каї, вдруге для Кори)
Намагалися ми якось правдами й неправдами влаштуватися в колишній садок СБУ – ну просто він навпроти дому. Але чи то не встигли ми вчасно в чергу на реєстрацію стати, бо наївно сподівалися, що тато оплатить французький садок, чи то працівникам СБУ досі було лячно, що їх діти на горщиках вибовкають моїм напівамериканцям державні таємниці Батьківщини, у нас було категоричне «ні». З охороною на вході і чіткими годинами аудієнції завідувачки для простих смертних мам із тремтливими колінками. На допомогу вже навіть пішла важка артилерія – родичі. Точніше чоловік моєї куми.
«Нє, ну слухай, – казав на його подання чиновник з міськадміністрації, – були би то ще діти з нормальними іменами, Іванови там, Іванки… Ми би їх без проблем взяли в будь-який садок. А так-то шо це за мусульмани? Корена ще куди не йшло, а Кайлаш?! Та ще й Хансен?! Ні, вибачайте мене, але це вже дуже підозріло. Нас не поймуть».
Після майже чотиримісячної революційної розлуки з татом діти таки летять до нього в гості. Підганяє нас у хвіст і в гриву світська новина про те, що «Карпу покинув чоловік через революцію». Я розумію, що так воно, жовтогаряче й печене, принесе найбільше читачів-коментаторів, котрі далі за назву матеріалів не читають, лише активно перепощують і чешуть язиками. Мені б таке чесання та на спину перенести – жодного тайського масажу не треба.
Що ж, брошенкою бути вигідно – всі тебе жаліють, пляцки печуть і рушники вишивають. От тільки образ святої великомучениці не налазить на мене ні згідно з даним Каті Осадчій інтерв’ю, ні по життю загалом. Я, звісно, той іще нитік – але далі за близьких друзів і зрідка фейсбука моє ниття не лізе. За шмаркаті пости мені часто стає ще більш соромно, ніж за щось емоційно-придуркувате й агресивне, того я їх делітаю. Не треба мене жаліти, ліпше щиро мене любіть. А не виходить любити – то що ж, я вас розумію, як ніхто інший. Бо ж прикиньте – мені з собою такою жити…
Одним словом, тріумфальний від’їзд святої трійці. В паніці спаковані речі – зато все необхідне, про що лише можна подумати. Сіли вже в таксі, але подруга рятує нас добровільним підвезенням до аеропорту (останні двісті гривень я залишаю для вчорашньої оплати няні). Відтак ця ж подруга ловить нас в аеропорту, бо в неї і п’ятнадцяти гривень не знаходиться оплатити годину парковки, діти верещать і бігають у звичному темпі броунівського руху, і при цьому всьому мені, курча мать, дзвонить колумбійське радіо. Поспитати, як воно спершу розказує, про мою чудесну й непересічну мистецьку діяльність, а насправді, підозрюю, про дурнуваті футболки «Не дай русскому». Що виявляється чистісінькою правдою.
Отже, активно уявіть собі картину: ми вже навіть пройшли паспортний контроль, я чудом встигла сфоткати парфуми, котрі слід купити, мої діти стають навкарачки і починають бігати зі швидкістю світла межи рядів поважних пасажирів, фігурно перескакуючи їх торби і протягнуті шнурівки від лаптопів. Поки нікого не покусали, я тримаюся.
Тим паче, просто в цей момент мені дзвонить те довбане колумбійське радіо і просить зачекати чотири хвилини, поки вони поговорять з міністром економіки. Ясно, що говорять вони з ним, нудним і дидактичним, мінімум хвилин двадцять, упродовж яких наш вайбер-зв’язок встигає кільканадцять разів обірватися і щоразу мені передзвонюють із гидким для мого слуху окличним варіантом мого імені: «Айріна! Айріна! Айріна?!»
Міністр економіки закінчує своє просторікування про якісь етикетки і «деномінасьйон д’оріхен» саме тоді, коли нас запросили на посадку. «Чому ви вирішили не займатися сексом з російськими чоловіками?!» – питає мене оригінальна радіоведуча колумбійської ефемки, так, наче я вже стоп’ятсот разів не пояснювала всім, від BBC до «Новин Нігерії», про те, що секс тут має цілком опосередковане значення.
І поки я терпляче пояснюю про кепське фінансування українських збройних сил і фактично відсутні державні витрати на промоцію країни, мої діти кілька разів зі щасливими вересками встигають пробігти туди й назад за лінію контролю, щось перекинути і в когось врізатися. Чесно – вдома з ними такого не буває. Варто навколо з’явитися натовпу людей, як ці монстри відразу вирішують, що це все їхня циркова вдячна авдиторія. Починають кататися по підлозі, стрибати і співати всі пісні, які вони знають чи бодай раз чули. Звісно ж, голосно й не попадаючи в жодну ноту.
Добре, що поряд у ці моменти ще не було їх батька, – він, бідолаха, так за три місяці встиг відвикнути від цих небесних херувимів, що в нього тут же лице би злупилося нанівець. Усі ці його «не співайте! не говоріть голосно! не кричіть! не стрибайте! не бігайте! не стійте на ліжку!» і звинувачення мене в тому, що мені, мовляв, байдуже, як виглядають мої діти в очах інших людей, викликають у мене священний жах.
Знаєте, вистачило у власному дитинстві й підлітковому віці оцього нашого «А шо ж люди скажуть?! Ти про репутацію подумала?!» Досить. Я не хочу затискати в моїх дітях паростки особистісної свободи. А те, що їх батькові так дико соромно за кожен звук, голосніший за рівень чемного натовпу, змушує мене засумніватися в тому, чи з Каліфорнії він? Якісь такі совкові заморочені комплекси. Наче ті бідні діти зобов’язані жити для гіпотетичних таксистів, випадкових пасажирів метро, людей, що опинилися з ними в одному ліфті, і просто гіпотетичних сусідів за стінами, що в цей час гіпотетично хочуть спати.
Найсмішніше те, що, всупереч очікуванню Кори-Каїного татка і йому подібних, більшість людей і не здогадується про те, що дитячі пісні чи стрибки їх нестерпно б мали дратувати. Отже,
14. Не встидайтеся зайвий раз за своїх дітей. Вам здається, що весь світ лишень на них і витріщився, аби вам зробити незручно? Це свідчить лише про те, що у вас якісь проблеми з почуттям власної важливості. Коротше, телефончик психолога я завжди радо підкину.
До літака нас пустили, у всі ігри ми пограли, на кожен дзвінок-повідомлення спитали, чи уже приїхали, хмарами помилувалися, з сусідами позаду погралися, сплячій тьоті на ухо поверещали «мама, мама!», аж вона, бідна, що у відпустку від дітисьок вирвалася, в холодному поту прокинулася, їжу зжували, журнали полистали, казки послухали, в туалет походили, страшним звукам спуску води полякалися, на айпаді в найдурніші ігри зіграли.