Француз на радощах завіз нас аж у кемпінг, отримавши традиційний український бонус – пляшку горілки з перцем, котру ми вже возили довгий час, не знаходячи, кому напарити. В іноземців, як ви самі вже, певно, знаєте, на вигляд горілки з перцем і медом очі починають лізти на лоба. А надто в спеці. Як то таке пити? На що варто радити їм дочекатися довгих зимових вечорів…
Няня Юля в кемпінгу виявилася живою, що приємно здивувало. Ну а діти як завжди – броунівський рух як броунівський рух. Ніхто особливо за мною не скучив. Мамкнули пару разів, повисіли на мені в позі піраній і знову пішли щось ламати-розкидати-гризти. Юля організувала день корисно – знайшла безкоштовний доступ до Црного Єзера. Це, виявляється, якщо просто собі йти через лісок від кемпінгу, то трапиш на цілком безлюдний його берег. Асфальтовий променад для особливо спотворених цивілізацією закінчується значно раніше.
Діти сподобилися в озері бовтатися, і я повторила їх подвиг наступного ранку. Більшого задоволення, ніж першою зануритися в прозору прохолоду води, на самому світанку – коли на всьому озері, крім тебе, хіба що птахи, метелики і переляканий дівкою в трусах, що бозна-звідки вилізла, лісник – просто немає. Скільки б не торочили мені всі про красу і велич моря, гірське прозоре озеро, оточене скелями й соснами, назавжди залишиться для мене еталоном водойми.
Хоч і кажуть індуїсти, що хворіти під час подорожі – круте благословення, а померти і взагалі межа бажань, боги стресу і відповідальності таки вберегли мене. На зашитій нозі я піднялася в гори, відтак рулила ще коло двох тисяч кілометрів, і як кажуть, жоден мускул не смикнувся на моєму лиці. (Істерику з криками «ми в цій черзі й постаріємо» на угорському кордоні, а також верески перемоги, коли завдяки настирності няні Юлі нас із маленькими дітьми таки пропустили без черги в останні шість хвилин дії візи, залишаємо за кадром.)
І чи то кров відчула рідну землю, чи її вкінець забембала семигодинна їзда по рідній дорозі Берегове – Яремча (240 км, порахуйте швидкість і кількість ям… і в нас війни не було, не Боснія!), але на вечір полила в мене з носа кров, як із нелегально пробитого нафтопроводу під Надвірною.
Забігаючи наперед, мушу сказати, що травми мої за бажання можна було би назвати психостатевими, бо то презерватив на стопу вдягну, то шматок котекса відріжу і в носа запхаю, бо вати під рукою нема…
О.
О, Париж!
Майже в три роки у Каї сталася емансипація, а то й coming out. Пам’ятаєте, Кора розподілила гендерні ролі з позицій старшої сестри за умов співіснування лише двох фігурантів? Ну, що сама вона Пицеса, а Кая – Дядя. Або Пинц? Так от Кая жила-жила з цією думкою, сиділа попереду на поні і мирилася з одяганням штанів на прогулянку. Аж тут раптом Кора застудилася і не пішла в садок, а Каї я дозволила вдягти в ясла її торішнє плаття подружки нареченої. Так от Кая, підійшовши до дзеркала, почала спершу зовсім пошепки, а потім, вийшовши з хати, усе голосніше: «Я пицеса, я не дядя… Я не дядя, я наєцена. Я не Пинц, я Кйасуня!!!»
– А-а-а… – плакала я вголос і в есемесках друзям і родичам на Великій Вкраїні. – Ми застрягли під Парижем на сім днів!!!
Відповіді абонентів можна було звести до короткого, стислого, телеграфічного «сука».
Ну, сука так сука. Нам, біженцям з Атлантичного узбережжя, не звикати. Нас минулої ночі вже тягнув у невідому далечінь евакуатор компанії Huy Ali. Я не вигадую. Я, якщо ви раптом не помітили, взагалі вигадувати слабо вмію. Нема у тебе фантазії, сказала би мені мама, якби була таємним промоутером мого психоаналітика в прийдешніх роках.
Але мама казала, що тіки брехати я й умію, а от прибирати – дзуськи. Шкода, що вона мене переоцінила, як то властиво багатьом батькам щодо своїх дітей, – брехати я так і не навчилася. Зате навчилася влізати в усі можливі халепи, ще й дітей своїх безневинних з ембріонального віку в ті халепи затягувати. Би знали, що можна потім буде вибрать друга і по духу брата, а от із мамахою прийдеться вже жити з тою, якою карма наділила.
В Париж ми тієї ночі особливо не планували. Кропива, моя подруга з чотирирічного віку й приснопам’ятної групи «Калинка» у садку, саме зайнята була х’юмен трафіком – контрабандувала свого сина до Франції. З візою чи то паломника, чи охочого до європейської архітектури 12-річного туриста. У Парижі її ще не було.
Та й після всіх цих пологово-подорожніх історій наші фінансові ресурси чогось не закликали до буржуазної легкості буття з фуа-грою на другий сніданок. Прекрасна й дорога́ доро́га (за проїзд від бретонського Пор-Луї до Парижа автобанним автоматам в глотку пішло більше п’ятдесяти євро) взагалі почала нас втомлювати – серйозно хотілося в Черкаси до діда на вісімдесятиріччя.
Ми взагалі так дивно породилися – дідо в 1930 році, мама й тато в 1960, я в 1980, а Кора в 2010. Цікаво, чи продовжиться така тенденція в майбутньому. Так-так, я про внуків. Бо все життя мріяла стати бабцею, метикуючи, як би то перескочити стадію материнства й заощадити гроші моїх потенційних дітей вже на того ж таки психоаналітика. Шкода, що це не я сказала: «Любіть своїх внуків. Вони виростуть і відомстять вашим дітям». Принаймні мамі моїй постулат цей дуже сподобався.
Так от, Машина-Білочка і так вже на момент прибуття Huy Ali пройшла непростий життєвий шлях. Окрім українських доріг, за вісім років свого життя ця вразлива французька істота проїхала шлях Київ – Торунь – Берлін – Мюнхен – Ляйпхайм – Шамоні – Ліхтенштайн, сто п’ятдесят разів швейцарсько-австрійські села вгору-вниз, назад в Берлін, Мон-Сен-Мішель, Пор-Луї, містечка й села на Атлантиці і майже Париж.
І це зі мною пузатою, а відтак ще й із немовлям, котре ніяк у неї, двомісну, не влазило, так що довелося ледь не з м’ясом видирати шмат спинки ззаду. Машина-Білочка такої наруги терпіти не хотіла й то тут, то там демонструвала нам свої психологічні проблеми. Скажімо, коли ми їхали десь у зливу, бортовий комп’ютер видавав помилку і машина просто собі глохла. Оглохнути в таких випадках хотілося б і нам – особливо, коли Кора починала репетувати. Звідки в кількатижневих немовлят такі звукові потужності, хтозна. Будь-який звукопрокатник позаздрить, бо ні мікрофонів не треба, ні підсилювачів, аби авдиторії знесло дах.
Коли дощ припинявся, машина потихеньку починала їхати. Ми, звісно, не апологети відповідальності, але, як би там не було, Норман до нашого від’їзду з Німеччини у Францію машину на СТО ганяв. Порадили нам те СТО в українському посольстві як надійне. Такий собі Льоха всьо подивився, шось поміняв, взяв гроші і сказав їхати з Богом. Льосі ми повірили як рідному – і поїхали.
Але Льоха на містиці нашої машини не знався – вона стала за двадцять кілометрів від Берліна в дощ. Телефонний Інтернет в роумінгу за останні гроші сказав, де тут є сервіс Peugeot. Слава Богу, затарилась я, мама-початківець, як з переляку – всі ці електричні підігрівачі пляшечок, термосумки (подарунок родини Жаданів, між іншим, письменники одні з одними не лише книжками обмінюються), кофри для сосок тощо. Навіть чайник із кип’ятком у холі сервіс-центру був, ошпарити тару за потреби.
Дивним чином наставав кінець робочого дня. Не знаю, ви, мабуть, ідеальний мандрівник – запланували виїхати вдосвіта і виїхали. А от я хоч і планую виїхати о сьомій, з ліжка встаю о десятій, а виїжджаю о другій. Додайте до цього ефект новизни немовляти, котрого і гуляти на двір години три з незвички збираєш, от вам і вєчєрній звон.
При запланованій дистанції понад 1600 кілометрів останній клунок до багажника запхали ми о четвертій годині пополудні. Сіріло густою нерозчинною масою небо над Берліном, усі порядні янголи імені Віма Вендерса позасідали в лівацькі бари пити пиво й вболівати за невідомі футбольні команди, платани на нашій вулиці затихли, готуючись ловити зимні краплі осіннього дощу. І тільки пам’ятник совєцькому солдату в Трептов-парку задумливо дивився в бік нашої машини: «Тисніть вже звідси. Панаєхалі».