Дивне відчуття, оте плавання в контрацептивній гумі. Інопланетне, я б навіть сказала. Тепер я, здається, нарешті розумію чоловіків, що протестують проти сексу в презервативі – перебування в вологому середовищі без гуми відрізняється від захищеного скафандром. От тільки морю, як і жінці, за великим рахунком, байдуже – аби лиш у нього не скидали сміття.

Якщо вам коли-небудь доведеться відпочивати коло моря з презервативом на нозі, бережіть цю ногу від сонця. Розігрівається й пече, як смертний гріх. І не сильно човгайте камінням – гума все-таки ніжна, бережіть її, бо, крім всього іншого, кондом на стопі дітям радість. Оно як Кая весь час намагалася потягти мою ногу за пиптик – смішила її, бачте, ця конструкція. І не знала Кая, що отой кумедний пиптик є епохальним резервуаром для незачатих представників людської раси…

Наступного дня я бадьоро стрибала пляжним камінням на одній нозі. І дострибалася. Термометр показував сорок вісім на сонці, люди завзято смажилися, не дивлячись на полуденну пору. І тут у мене картинно, як у прекрасної героїні індійського фільму, котрій от-от за сценарієм мав прийти Ханти-Мансійськ від таємничо невиліковної хвороби, з носа пішла кров. Прямісінько на мою білосніжну, вперше вдягнену дороговалютну футболку. Знала би, як воно вийде, дозволила б собі розкіш витерти об неї жирні пальці перед тим. Дітям же таке зі мною можна?!

Пляжних роззяв, котрим я не хотячи зіпсувала дольче-віту, було трохи шкода. Зате швиденько прибіг которський пляжний рятувальник, він же медбрат (була б я мужиком, образилась би, що не прислали Памелу Андерсон), намочив мою сердешну футболку в морі і поклав мені на лоба, наказавши лежати й охолоджуватися. Охолоджуватися на сонці в +48 якось не виходило. Хоча я чесно, з видом стовідсоткової ідіотки, пробувала. Лежати стало скучно. Тож ми скупалися й поїхали додому, радіючи, що кров таки вщухла і не перетворює чорний салон нашої машини на традиційну вишиванку, де сплелися любов і журба.

На четвертий день імені Зашитої ноги ми, доївши всі плескавиці й чевапчичі на грилі, зібрали свої бебехи й запакувалися в цей майже відмитий «Пежо 3008». Не знаю, що важче – відмити після двох дітей і собаки салон чи зібрати по всіх усюдах наші манатки. Ну, ви ж в курсі, що

А тут все множиться на два і додається свіжопридбане придане: всі ці відерця й лопатки, надувні кола, котрі діти категорично відмовляються здувати, подарований мною Каї на день народження гумовий човен у комплекті з насосом і двома веслами.

Плюс іще все, що вічно живе в моїх багажнику і кофрі – так, на випадок війни, цунамі чи інших бездомних обставин. Спальники, каремати, намет, портативна плита, набір каструльок, черевики для трекінга, палки для ходьби (нашо?!), дощовики, наплічники, ліхтарики, ножики, консерви, горіхи, розчинні макарони тощо. І це ще я не належу до «задротів», що возять із собою красивий набір для пікніка в плетеній валізці чи розкладні столи і столики для кемпінга, попрошу зауважити.

Машина по горло запакована сумками, кульками, кульочками, у кріслах прив’язані діти, що дико волають, борючись за айпад чи ще щось, між їх крісел затиснуто героїчну няню, що пробує те все розбороняти, замість запланованої сьомої години виїзду на годиннику традиційна дванадцята. Джіпіес, як і все живе, явно перегрівся на сонці, і ми кружляємо, не в змозі виїхати на правильну дорогу з міста.

Зрештою нам це набридає, і мої друзі, аби зняти напругу, пропонують скупатися наостанок у цьому найбільшому в Південній Європі фйорді. До того ж – промовляє їх вустами традиційна українська жаба – вода з цього боку Боки Которської значно чистіша, ніж з того, де зазвичай купалися ми, і які ми ідіоти, що відкрили це для себе лише в день від’їзду. Наш джіпіес нарешті роздупляється (чи просто йому нудно стає нас чекати), тож він знаходить нас на карті і радить, якою дорогою поїхати. Ми знову пакуємося в машину, замість прапорів і вимпелів розвісивши по всіх усюдах мокрі труси і купальники.

Звісно ж, ми не були, як всі нормальні люди, що розраховують дні своєї транзитної візи щохвилинно і чемно половину днів транзиту тратять на дорогу туди і половину – на дорогу назад. Бо ж Угорщина і Хорватія – то Шенген, а в Сербії, Боснії і Ко нас і так пускають, як дикунів до дикунів. Ну і ясно, що мені все моє життя дикунські землі були цікавіші за цивілізовані. Того ми сміливо хряпнули ледь не всі дні свого «коридору» на перетин Угорщини й Хорватії, туманно запланувавши повертатися через гори, ріки і долини живописних Монтенегро й Боснії з Герцеговиною. Тим паче, не склалося з Македонією. Треба компенсувати втрачені враження, нє?

І якщо ці гіпотетичні нормальні люди вибирають собі прямі автостради штибу хорватських і готові навіть за них платити, бо ж то швидко і без вивертів, то придурки штибу мене ніколи не проти звернути чи то на сільську дорогу, де доведеться тягтися по п’ятдесят км за годину, чи взагалі на якісь неясні серпантини, де жоден вестибулярний апарат не виживе. Зате пейзажі. Зате сільські базарчики з домашньою оливковою олією й вином. Зате справжнє життя, кумедні вивіски, містечка, бухти з білими корабликами, скелі з відчайдушними соснами, просто на перехрестях мангали з гігантськими тушами чи то кіз, чи баранів на рожні, непримітні ресторанчики з найсмачнішою домашньою їжею і просто купа всього, на що ти не сподівався.

Х.

 Хуйня (і гори)

Якось ми ввечері, сподіваючись, що після дощу дитмайданчик в парку буде порожній, пішли туди з малими їсти індійську їжу з судочку. Аж коли там ще одна мамаша з дітьом – хлопчик десь віку Каї, роки два. В чистеньких штанцях і з «нєльзя» на кожну спробу вийти за рамки маминої пристойності. Коли хлопчик потикнувся було до нашого пікніку, мама ще обійшлася «нєльзям», а я просто засумнівалася в тому, чи їстиме дитина їжу такого дивного смаку – не на пару, а з сіллю, часником і спеціями, того й не пропонувала пригостити. Але коли мої малі почали з розгону стрибати на голови і на дупи в калюжі, а малий дивився на це, як селянин на падіння Тунгуського метеориту, мама «пріняла мєри» – забрала дитину подалі від цього неподобства.

Вираз щастя на замазаному грязюкою дитячому обличчі – ніщо в порівнянні з мокрим одягом, піском у волоссі і босими ногами. Продує? Заражене? Непристойно? Не прийнято? Некрасиво? Хто її зна, чого вона боїться. Як на мене, то певні речі слід таки робити в дитинстві – пральна машина все стерпить. До того ж якщо ці речі робити в дорослому віці, ти вже ризикуватимеш потрапити в божевільню.

То спершу я казала спантеличеним дітям: «Ну от, хлопчика мама спатки повела», а коли відтак побачила тьотю на лавочці просто подалі від нас, мені стало совісно за таку брехню перед дітьми. То пусте, що вона вважає нас уродами, але просто цікаво, хто з наших дітей виросте вільним, а хто зашуганим, і як вони будуть комунікувати у віці підлітків – хлопчикам же люблять доказувати, що вони сильніші, спритніші, кращі за дівчаток. Як це поєднується з сидінням під маминою спідницею, трохи неясно. А ще цікаво, чого в тої мами у віці, явно меншому за мій, настільки широкоформатна, квадратова дупа.

Так от. Наш калібр передбачав, ясне діло, гори. І до серйозних – де можна займатися всім, від рафтинга до крекінга чи скалолазання – від узбережжя слід було добряче пропиляти. Тобто воно здається, що небагато навпростець, але серпантинами й тунелями, з попутнім роззявлянням ротяки на принагідну красу виходить довгенько. Зрештою, якщо є, з чим порівнювати – а мені є з чим, як ото з дорогою Катманду – Похара, де 120 км тягнешся годин п’ять-шість – то від рівненького, хоч і вузького дорожнього полотна Монтенегро отримуєш неабияке задоволення.