Щоби написати цю главу, мені довелося навмисно вирушити в довгу дивну подорож аж на Балкани. Коротші дивні подорожі, бачте, видалися мені недостатніми подорожами, а так, високодецебельними переміщеннями камери тортур на колесах від Києва до Яремчі. Звісно ж, було в нашому житті і щось довше, штибу Барселона – Монкальм – бозна-яке місто в Італії – дупа світу в Угорщині – Україна, але тоді Кая була одномісячною дитиною, котру й вгору два з чимось кілометри неважко було на собі тягти, не те що перелазити до неї в машині на швидкості двісті кілометрів, щоби погодувати.

Мені завжди казали, що чим менша дитина, тим легше з нею подорожувати. Я до цього ставилася скептично – немовля, що репетує, не заспокоїш жодним аргументом, зверненим до свідомості. А чим дитинча старше, тим більше натяків у нього на ту саму свідомість, думала я. Ага, зараз. Свідомість.

– То єсть папа? – спитав вусатий мадярський прикордонник про мого друга.

Я критично оглянула друга. Ні прізвище, ні фенотип відчайдушно не співпадали. Те, що він міг бути папа, підтверджувалося хіба що його позицією єдиного чоловіка в нашій машині. Юля, притому що дітей втихомирювала і всаджувала у стільці, папою в очах прикордонника не виглядала.

– Ні, – кажу, – не папа.

– А де папа?! – запереживав сімейними цінностями вусатий колобок. – Дома, в Америці?

– Папа в Іспанії, – кажу я, з мудрим виглядом тикаючи пальцем у каталонське свідоцтво про народження Каї.

Прикордонник зітхає з полегшенням – якимось чином пазл у його голові зійшовся. Він, як дитина, тикаючи пальцем у кожен паспорт і папірець, починає мені віддавати всі наші документи. У цей момент реальні діти починають ревти, тож дядькові доводиться прискоритися.

Я нарешті натискаю на газ і проїжджаю півметра до території ЄС, зупиняюся для митника. Йому, видно, давно не терпиться завести власних дітей чи просто він глухий, бо, без жодного огляду на пекельний репет із машини, він поволеньки відкриває нам капот, багажник і навіть порожній бокс на даху, не повіривши мені на слово, що той бокс порожній. Утім, у глибинах багажникової душі митник не риється – сигарети і горілку ми навмисно, задля психологічного прийому, виставили на загальний огляд. Ех, цикаю я язиком, могли не те що три мішки кокаїну провезти, а ще й Карму з собою до Європи взяти. Бо живе сука, живе і ні разу в цивілізації не була.

Усі інші митниці й прикордонні контролі проходилися по-людськи швидко. Боснійці, хорвати, чорногорці навіть не змушували нас виходити з машини, їм доста було того, що на ім’я Юля не відгукується який-небудь Василь. Лише одного разу мені стало дещо некомфортно, коли Кора просто під носом у сербського прикордонника заходилась репетувати: «Хочу до мами! Хочу до ма-а-а-ами!!!» Бо ж сидить, сіромаха, позаду, а мама, бач, кермо крутить і Чайковському по радіо підспівує.

– Кора, – сичу я на неї, – ану замовкни. Бо зараз дядько вийде і спитає тебе, до якої це такої мами ти хочеш.

– До цієї… – здивовано тикає пальцем мені в лоба Кора.

– Ага, подумає дядько, так значить, у тебе є ще якась?!

До речі, в уяві Кори в неї і справді кілька мам. Приміром, ота мама в шапці на фотці їй не подобається, а оця, що зараз пише, і в якої, в силу того, що вона прихворіла, можна з меншими кінетичними затратами конфіскувати лаптоп для стотисячного перегляду мультфільму про морозиво, подобається навіть дуже.

В мене був, як мені спершу видавалося, геніальний план заспокоєння моїх мандрівників: замість одного айпада купити їм два. І тоді, уявлялося мені, заживемо – сидять діти, граються, а я лише машиною керую і пісні співаю. Та не так сталося, як гадалося. Якщо раніше діти билися за єдиний айпад, то тепер почали битися за новий. І те, що він абсолютно такий самий і що ігри накачані ті ж, нікого не колисало.

Зате можна чудово помилуватися результатом дечийого життєвого прикладу. Кая молотить по горопашному айпаду кулаком (екран міняли вже тричі), бо щось там у неї не купується в «Апп-сторі». Я, з жахом:

– Кая, ти що робиш?!

Кора тоном, наче все і так зрозуміло:

– Кая пацює.

Отож. Якщо ви фрілансер і працюєте вдома, тримайте себе в руках. Інакше ризикуєте лишитись без оргтехніки. Те саме й автомобіля стосується. Пускаючи спраглих драйву дітей за кермо, витягайте ключі з запалення. Щоб не довелося викликати евакуатор з легкої дитячої ручки.

– Їде Кая, їде Кая!

– Нє, Кая не їде. Скільки тобі рочків?

– Два.

– От бачиш, два. Права в такому віці не дають. А знаєш, в якому дають?

– В три! – переможно каже Кора, і, аби пришвидшити подію, до котрої ще два тижні, безмелодійно заводить: – Хепі бьоздей ту ю…

Взагалі, бажання керувати автомобілем у них якесь фанатичне. Особливо їм кортить перелізти за кермо, допомогти старенькій неньці де-небудь на автобані, на якомога більшій швидкості. І те, що ремні безпеки переривають вільну пісню молоду, їх бісить настільки, що децибели вереску сягають незнаних фізиці висот. Слава заправкам у цивілізованих країнах штибу Хорватії – там навіть дитячі майданчики на них є. І якщо вже не помогли ні книжечки, ні бублики, ні купа серій поспіль демонічної «Маші», можна поспускати їх з гірки.

Утім, кількатисячний автомобільний переїзд, якщо дивитися на нього вже в минулому, пройшов не так важко, як очікувалося. Насправді діти втягуються в такий ваш лайфстайл і на ранок вже самі вимагають «в машинку і їхати». До того ж кожна зупинка приносить їм стільки задоволення, як жодна прогулянка до того не приносила.

– Яка кася-а-а! – кричала Кора, оглядаючи нічний Будапешт з освітленої фортеці. І слухала тьотю, яка грала на скрипочці, і рахувала кораблики, що пливли Дунаєм, і дивилася разом із сестрою на повний рожевий місяць і вогні літачків, що тонули десь у чорному небі.

– Там тато, тато летить.

Тато, так уже склалося, вкотре поїхав відпочивати без нас. Просто собі взяв поїхав у Барселону. А ми теж не дурні – зібралися і на Балкани. Мене, звісно, підтискала жаба з приводу того, що Кропива, подруга дитинства, живе сама-одна в триповерховому будинку з терасою в Малазі, та ще й мене туди кличе зі сльозами в голосі щодня по телефону.

Але ж моя базова комплектація віднедавна розширена: тепер мені треба не один квиток на літак, а цілих три. А то й чотири, якщо хочеться розкоші у вигляді няні. Того я, порівнявши транспортні затрати (а різнилися вони у чотири-п’ять разів), таки схилилася до роуд-тріпу. А я ще й шалено люблю бути за кермом. Уже після нього для мене в рейтингу приємності йдуть літак, корабель, потяг і жах мого життя – автобус.

Між Києвом і Котором можна робити досить мало зупинок і заслужити чиєсь «молодець», а можна зупинятися в усіх красивих місцях: Львові, Будапешті (тут не на ніч, а лише помилуватися містом), на Балатоні з його кришталевою водою і смішними цінами, на Адріатичному узбережжі в Хорватії. Другий варіант передбачає більше часу і більше задоволення, не кажучи вже про досвід.

Із безпрецедентного ми мали акт прийому-передачі намету й ключів. Наші друзі поверталися звідти, куди ми тільки їхали – з середньовічного кам’яного будиночка на березі Которської затоки. Це, певно, була найшвидша і найекстремальніша зустріч-екскурсія в моєму житті – на момент нашого перетину на автобані поблизу не виявилося жодного притомного з’їзду на тверду землю, доступного для обох напрямків. Ми ще сяк-так припаркувалися біля якоїсь господарської будівлі на узбіччі, доки їх чекали, а от у друзів варіантів не було. Довелося нам із приятелем, пірнаючи попід шлагбауми, що відділяли оплачених їздунів від ще не оплачених, просто на ходу забирати наш намет і ключі.

І поки їх хундай короткими ривками рухався до будки зі спеціально навченою тьотьою для збору грошей за дорогу, ми встигли випитати все: де там їсти, де купатися, де пити, де пекарня, які круасани гівно, а які ні, чи чистять рибу на базарі, куди ще поїхати, крім моря, і почому там притомне вино. Нагадувало все це якесь дурнувате телешоу чи корпоративний квест, але все ключове ми випитали і лиш до того, що найкраще з наявних у магазинах вин, македонське червоне, коштувало менше трьох євро за півтора літри, дійшли потім самі емпірично…