Я, звісно, нікого не засуджую – є жінки, в яких дупа росте й від повітря. Насправді можна тільки щиро співчувати людям, що мусять відмовлятися від одної з головних радостей життя – добре попоїсти. Заради того, відповідно, аби добре виглядати. Тож, якщо ви із тих щасливих, хто може жерти, як не в себе, і при цьому лишатися влізальної в джинси комплекції, подякуйте Небесам. Те саме з Небесами зробіть, якщо ви здатні тішитися життю без поправки на кілька зайвих сантиметрів у талії. Як казав класик, «я себе хаваю от і до».

І в тому, і в іншому випадку подорожі – тема ваша. Бо вам вони принесуть іще більше задоволення завдяки додатковому аспекту – кулінарному. Архітектура, література, чистота вулиць, частота посмішок – все це, звісно, багато скаже про характер того чи іншого народу. Але ніщо не скаже вам про нього настільки точно, як гастрономічні звички.

Я невелика прихильниця української кухні – може, воно не дуже патріотично, але точно здоровіше утриматися від свинини з картоплею і чогось гарно просмаженого і добре протушеного. Звісно ж, я з задоволенням наминаю і вареники, і борщ, і голубці – смачно ж, зараза! – але тільки в гостях. В ідеалі в гостях у мами в Яремчі чи в бабці в Черкасах. А так то готую тільки те, що готується швидко й не встигає втратити всі корисні якості продукту через надмір довгу термічну обробку. Оливкова олія, максимум зелені, нежирне м’ясо і риба, рис, червоне вино, горіхи, насіння, сири.

Не на дієті, як бачите. Нормальна середземноморська кухня. З того, ясне діло, що доступно в київських магазинах. А ще кухня індійська, тайська чи в’єтнамська. Головне – стір-фрай, швидкий спосіб просмажування м’яса й овочів, а то й рисових макаронів. Без гострого соусу їжа для мене не їжа – особливо в більшості наших ресторанів. Хоча в ресторани я ходжу досить рідко – тільки коли геть нема часу приготувати щось чи коли розумію, що тут точно зготують ліпше, ніж я вдома.

Діти, ясна річ, теж все життя, відколи почали споживати тверду їжу, мусили ділити з нами наші кулінарні звички. Бірьяні, масала, лимонна трава – нормальні інгредієнти нашого щоденного раціону. Звісно ж, вони ніколи не відмовляться від спагеті, але тільки з песто. Деколи бувають періоди, що плюються часником чи відмовляються їсти яку-небудь топінаду з оливок, кедрових горіхів і каперсів, яку я готувала для них нереально довго – хвилин сорок замість звичних двадцяти. Але зазвичай все окей. Їдять, так би мовити, із загального котла.

Мотивація в мене дуже проста: навряд чи десь у гімалайському селі для дітей хтось виварює окрему їжу, без спецій і кольору, як то прийнято в нас. І навряд чи хтось сидить із табличкою й вираховує кількість поживних речовин. І навряд чи й в українському селі таке роблять. Здорового глузду, як на мене, достатньо, аби дитина нормально харчувалася.

Я їла геть усе, що смакувало, поки була вагітною. Також мало від чого відмовлялася в період лактації. Хоча остаточно проблему з животом вирішив перехід на суміш (давайте, закидуйте мене тапками, фанати грудного годування до пенсії), підозрюю, що у цій моїй «всеядності» не в останню чергу криється відповідь на питання, чого у Кори й Каї нема харчових алергій. А ще, ймовірно, у моєму простому, виплеканому роками, непохитному здоровому пофігізмі. Ну мені правда боляче дивитися на мамаш, що сіпаються щоразу, коли дитина тягнеться до незнайомої досі апетитної ягідки. Від сирени з мигалками, на яку перетворюються такі орлиці, і здорова доросла людина плямами вкриється, що там казати про несвідому дитину.

Щоправда, доходиш до цього не з першою дитиною. Здорового пофігізму прибуде вам на другій, а третя взагалі, кажуть, ростиме, як трава, і не буде з того паритися.

З чого то я почала? З того, що їжа – дзеркало культур. Так от, годуючи дітей змалечку різноманітними кухнями світу, ви проводите для них звичайне тренування. На толерантність, відкритість до нового і гнучкість. Якщо годувати їх одноманітно й устаканено, типу там котлеткою й пюре, ясно, що дитина плюватиметься якою-небудь горіхово-сирною малай-кофтою в Індії. А ще якщо перекусить перед тим печеньком чи булочкою, то взагалі ховайся в жито.

Памела Дракерман у своїй чудовій книжці – дуже раджу – «Французьке виховання» (в оригіналі: «Французькі діти не кидаються їжею») – в усьому звинувачує перекуси. Мовляв, французька дитина, навіть якщо сама весь ранок пекла тортик (так-так, готувати слід вчитися змалечку), має право його з’їсти лише на підвечірок. І ні хвилиною раніше. Таким чином, коли всі раціони розписані, діватися капризулям нікуди – їстимуть те, що дають, аж за вухами лящатиме.

Зрозуміло, що в подорожі не завжди є можливість годувати дитину по годинах саме тим, що ти задумав у раціоні. Тому в подорожах ми отримуємо індульгенцію трохи розслабитися і діяти ситуативно. Отримує дитя певну кількість калорій – от і чудово. Вдалося впхати в неї якихось вітамінів і клітковини – взагалі фантастика.

У подорожі до вашого годівельного бізнесу можуть втрутитися ще кілька факторів. Наприклад, клімат чи адаптація до нового місця. Чи й те, що їжа для дитини геть нова й непередбачувана (я ж не верещу про те, що всім дружно треба годувати дітей гострим карі, бо так роблю я – ви самі вже вибрали, як харчується ваша родина). Тобто прийшли ви в ресторан, їсти хочете страшенно, часник десь смажиться на кухні й зводить вас з розуму, вам нарешті приносять ваші запашні страви, ви на них накидаєтеся, а дитина категорично закриває рота, і все. «Приїхали», – думаєте ви. Хоч плач, хоч бери квиток назад додому.

Отут-то вам і знадобиться домашня заготовка. Я он навчилася на власній помилці – кепкувала з Насті, що тягла з собою валізу бубликів, вівсяного печива, мюслів і меду, а потім, коли Кора навідріз відмовилася від місцевої їжі, не знала, як Насті за цей хом’яцький запас дякувати. І лише Кая, дитина-мрія бабусі, що їсть все і завжди, включно з омлетами, підсмаженими на олії з чилі (я раз помилково їй таке утнула, а дитина, скривившись, таки доїла – мама дає, значить треба; я лиш потім шматок спробувала й ледь очі на лоба не вилізли – а їй хоч би що!), спокійно виправдовувала мою філософію підготовки дітей до кухні всіх країн світу…

Я чесно не знаю, що тоді сталося з Корою. Чому вона з кулінарного космополіта тимчасово була перетворилася на споживача макаронів і рису. Через пекельну спеку, вочевидь. Бо щойно ми переступили поріг київської квартири, я заходилася готувати бірьяні. Страву з рису, овочів, горіхів і м’яса, від якої в Кералі Кора навідріз відмовлялася. Додала ту саму спецію, куплену в Індії. І що ви думаєте? Наминала дитина так, що аж за вухами лящало. Може, просто то для неї смак суто української кухні?