– Ні, ми хочемо на майданчик!!!

Хто б сумнівався.

Пам’ятаю, якось читала статтю в журналі про подорожі про те, що ваших тодлерів навряд чи зацікавить споглядання неперевершеної архітектури старої Європи, тож треба вибирати поїздку під них. Отут-то я і не погоджуся, бо ж не ви йдете на повідку в дитини, а вона на вашому (принаймні так ви намагаєтеся). Тому візок у транзакції «тодлер плюс архітектура» – ваш друг і помічник.

А ще є ті самі пекельні майданчики, що їх, пам’ятаю, родина мого брата з трьома дітьми, вирвавшись до Барселони зі свого німецького села, оминала десятими дорогами, аби не запеленгували діти. Бо якщо запеленгують – пиши пропало. Кілька годин гірки і гойдалки переможуть всього Гауді вкупі. Щоправда, каталанці й тут підійшли до поєднання красивого з корисним доста креативно – просто в сквері перед Sagrada Família поставили два розкішні дитячі майдани, для дітей до шести і дітей після. Такий собі дитячий Вавилон. І місцеві татусі, й парагвайські няні з каталанськими дітьми, і японські туристи, і російські емігранти, і німці, і французи, і американці – всі сповзаються сюди до чи після оглядин геніального собору.

Картина переможця: дворічна Кайка, гойдаючись на тлі Сагради на дерев’яному пружинному конику серед усієї цієї дружби народів, волає на весь голос: «Десь тут буя подоляночка, десь тут буя мойодесенька!!!»

В гори ми таки доїхали – природний парк Мунсень, якщо читати каталанські назви каталанською. Взагалі-то дивно, що традиційно Каталонія, а з нею разом і вся Іспанія, зазвичай постає в пересічній уяві як безкінечні пляжі чи фієсти. Тут така кількість таємничих, містичних, величних, різної технічної складності й рівнів доступу скель і гір, що вкотре пересвідчуєшся – Барселона є ідеальною локацією. Космополітичне місто, гастрономічний рай, із котрого є доступ до моря (на машині – не лише до попсових пляжів штибу Барселонети), і за сорок хвилин можна запросто доїхати до масиву Мунсень, за півтори години – до скелястої Педрафорки, а за дві хоч і в Андорру. Русо туристо оно туди на шопінг в автобусні тури їздять, певно, по дешеві шуби.

Ну а нам знову став у нагоді наш дешевий візок. Який діти по-радянськи називають «каляска» чи «каяска». До гори Туро́ де Льом можна під’їхати на автівці досить близько – піднявшись від рівня моря на висоту понад 1700 метрів. Себто з двадцять одного градуса тепла вам зробиться дев’ять. Треба завжди про це пам’ятати і не шкодувати багажника – ліпше перебдіти, як то кажуть. Бо нагорі ваші шорти і футболки мусять блискавично перетворитися на колготи, джинси, фліси і вітрівки. А легкі трикотажні шапки – це ще й стильно, якщо вдасться нап’ялити на дитинча. А не вдасться, то й не заморочуйтеся – капюшон підійде.

Не кутайте бідолах! Їм мусить бути легко і комфортно. Не пхайте їх у важкий одяг, в якому й ходити, і пріти треба буде, як старим радянським пенсіонерам. Пожалійте їх – вдягайте, як себе. Ви ж не мазохіст із тяжкою параноєю про «продує»? Але якщо ви вже поперли в гори, значить, з головою все більш-менш.

До того, як мала початися скеляста стежка, ще був шмат цілком придатної для авто дороги, але тут нас чекав шлагбаум. «Нема нічого тупішого, ніж іти в горах заасфальтованою трасою», – зітхнули ми і пішли. В рюкзаку у нас вино, місцевий козячий сир, хліб, томати, хамон, кров’яна і біла ковбаса з сільської крамниці, оливи – непогана мотивація і для голодного дорослого, правда?…

От тільки десь метрів за двісті очі сонної Каї сказали нам: «Придурки, ви дещо забули». Кая в машині не поспала і тепер марудилася. (Трохи помагали хіба випадково знайдені в рюкзаці пастельні олівці – ними діти час від часу на принагідних камінцях малювали «маму», з її очима дірками і ротом-рискою. Фотографічне попадання.)

Робити нічого – повернулися за візком, доїхали до початку стежини, Кая скоцюблено у візку поспала, ми, ховаючись від вітру, пообідали, заховали візок за скелястими виступами і встигли видертися на хребет якраз вчасно – на заході сонця тут починається дивовижна, завжди нова гра світла і хмар. На тій висоті ви фактично йдете понад хмарами, вітер стрімко розгортає їхні потоки просто у вас під ногами, вам то відкриваються далекі панорами, то вже за метр постає стіна густого туману.

Я думаю, на той час, як ви зберетеся з дітьми в гори, у вас за спиною будуть уже кілометри прогулянок у парках, вулицями, біля проїжджих частин та інших місць із підвищеною небезпекою. Захищаєте ви свою дитину від собак чи собак від вашої дитини – справа третя, головне, що ви мусили правильний захват долоні вивчити. Себто не просто дитину за руку тримати, як ото закохані прогулюються чи дитсадківці на прогулянці, а тримати, правильно обхопивши пальці з окремо зачепленим мізинцем. Аби жодне падіння, сторонній рух чи циклон не зміг вирвати дитячої руки з вашої. Описати словами це важко (мені принаймні), при особистій зустрічі навчу, якщо ви раптом не вмієте чи ще лише плануєте розмножитися й виживати в цьому цікавезному світі. Нагадайте, гаразд?…

Так от, у горах просто на підйомі, коли немає можливості зірватися, не тягніть дитину на собі – хай відчує, що може сама. Там, де є небезпека, ясна річ, тримайте за руку чи й на руках – матінка-природа передбачила для нас доволі зграбний баланс із нащадком на пузі чи спині. Головне – не боятися. Щоправда, діти – істоти хитрі, і якщо воно розпробувало лайфстайл шамаханської цариці, що томно розглядає гори й хмари, сидячі на зручному рабі, не сильно-то воно й буде прагнути йти свій черговий кілометр пішки. Тут вас, якщо ви такі ж «терплячі», як я, може традиційно накрити.

І от скільки би разів я собі не обіцяла не проектувати на дітей свої досвіди, щоб не вийшло, як із моєю мамою і мною (мама – геніальний математик, я тупоголовий гуманітарій, що не годен второпати елементарних логічних речей), а все ж у Мунсені не стрималася. Моє нікчемне его таки виставило мені короткий список взятих висот, намотаних кілометрів, пройдених льодовиків і прожитих кисневих голодувань.

– Кая?! – зашипіла я, витягуючи її на черговий камінь, – ну чого ти без кінця ниєш? Ти моя донька чи ні?

Отут-то мене Кая і вбила:

– Я бебі! – цілком справедливо заявила вона. – І я хочу в каяску. І сосю.

Що ж, я зітхнула і потягла її далі. Благо, досвід навчив об’єкти ниття перетворювати на мотиватори:

– От і добре, зараз дійдемо до он тої полянки, а там і візочок, і соска буде, добре?

– Добі.

І ми повільно пересуваємося гірським кряжем, дивлячись на хмари, що пливуть, облизуючи наші черевики. Я роблю фотографії або Каї на тлі неба, або самого рухомого неба і скель. Паралельно думаю про те, що найкращий вік для бебіків у горах – це коли вони важать мало кілограмів, більшість часу сплять, бовтаючись у слінгу чи рюкзаку у вас на пузі, а фото в горах виходять найліпшими без нашої пики посередині кадру.

Е.

Енергія інтенсивності переживань

Нема для мене ціннішого ранку за той, коли я прокинулася в горах. Вийшла з намету чи на балкон готелику на горі, а там – вони. В тумані чи в сонці, з лісами чи без, у співі птахів, у передзвоні овечих дзвіночків чи в цілковитій монолітній тиші гімалайської пустелі. Сенс життя подається тобі замість кави, в простому горнятку – на, якщо забула.