Схвильована Зоська чекала на Агату біля воріт Магдиного будинку.
— Вона почула, що це я й узагалі не хотіла мене впустити! Сказала, що в неї вітрянка, потім щось вигадувала, тоді наплела, що це краснуха. Але я щеплена від краснухи! — розповіла Зося про свій невдалий похід до Клаудії. — А тоді крізь зачинені двері брехала, що мати її зачинила й вона не може вийти. А коли я запитала, чому вона стільки часу не ходить до школи, то Клаудія не відповіла, зате почала на мене верещати.
— Ну, а я тобі хіба не казала? І чого ти туди взагалі попхалася? — Агата лише скривилася.
— У неї якісь серйозні проблеми, кажу тобі. Ніяка вона не хвора.
— А в тебе просто бурхлива фантазія.
— Ти до неї погано ставишся.
— А що, я мушу її любити?
— Ні.
— Ну, ти теж ні.
— Треба щось зробити.
— А що?
— Ходімо туди ще раз.
І вони пішли. Результат був той самий. Проте Агату це не переконало.
— Репетувала так, наче ми прийшли її вбити! — сказала вона.
— От бачиш!
— Ну, але ми ж не хотіли нічого поганого.
— Вона в паніці. Може, це вже навіть істерика? — мовила Зоська.
— Даймо їй спокій. Усе минеться.
У вівторок Клаудія з’явилася в школі із твердим наміром розповісти класній керівничці про те, що сталося із грішми за квитки. На жаль, Беати Крупи того дня не було. І краще би Клаудія теж залишилася вдома, бо школа від самого ранку аж гула від пліток. Хтось виставив на YouTube огидні кадри із Клаудією в головній ролі. І звісно, повідомив, кому треба. Усі лише про це й говорили. Агата й Зоська теж переглянули. Упізнали й Давида. Хтось зняв його й Клаудію, напівроздягнених і не зовсім тверезих. Щойно ці чутки дійдуть до вчительської, вибухне скандал. Бо в тому, що про це дізнаються всі вчителі, сумнівів не було.
Клаудія не мала комп’ютера, тож спершу вдавала, наче не знає, у чому справа, але ущипливі коментарі хлопців позбавили її останніх ілюзій. Спершу вона огризалася, потім розплакалася й нарешті зачинилася в туалеті. Довелося вимкнути мобільник, бо Клаудія отримала понад три десятки есемесок із недвозначними пропозиціями.
На перерві з’явилися дівчата і, звичайно, Агнешка власною персоною. Вони сміючись коментували те, що сталося, неначе Клаудії взагалі поруч не було, ніби вона ніколи не була їхньою подружкою.
Клаудія вийшла з кабінки й докірливо глянула на них. Проте її погляд не справив на дівчат найменшого враження. Ніхто тут нікого не жалів, не втішав, не хотів дошукатися правди. Вони просто розважалися. За чий рахунок — то вже інша справа. Зате погигикати можна.
Перш ніж він устиг подумати про це, почув тихий, лагідний шепіт, що долинав начебто з-під листочка поруч.
— Сапфірова надія, рубінове бажання, бірюзові мрії…
Петрусь підняв листок, який видався йому важчим, ніж мав би бути звичайний сухий кленовий листочок, але під ним нічого не виявилося. Зате голоси, схожі на відгомін колишніх розмов, залунали знову дуже виразно.
— Я вас не боюся! — вигукнув малий трохи боязко. — Мамо! — пошепки покликав він про всяк випадок.
— То й чудово! — озвалося щось у нього в кишені.
Петрусь обережно зазирнув туди, але кишеня була порожня!
— Хто це говорить? Хто ти? — хлопець сам не знав, чого хотів би довідатися насамперед.
— Це я. Мене звуть Прагнення.
— А що таке Прагнення? — хоча Петрусь і знав чимало казок, та в жодній не зустрічалося це слово.
— Це почуття, коли дуже чогось хочеш. Коли в тебе є мрія, і ти відчуваєш, як чудово було би, якби те, про що ти мрієш удень і вночі, несподівано збулося.
Петрусь нічого не розумів.
— Прагнення — це передчуття радості, задоволення, яке розливається всім твоїм тілом, коли мрія збувається.
— А що таке мрія?
— Ти й цього не знаєш? — голосок у кишені, здавалося, був трохи роздратованим. — Мрія — це колька в шлунку, хмари в голові, це сплетені долоні, безсилля й очікування, і думка про щасливий кінець.
— Нічого не розумію.
— Подумай, що ти відчував, коли дуже чогось прагнув?
— Але чого саме?
— Ну, не знаю… Дитячої залізниці? Книжки? Велосипеда? Навіть зараз мусить бути щось, про що ти мрієш, чого прагнеш, подумай лишень.
— Я тобі скажу, як воно є! — Клаудія несподівано припинила читати. — Може, це не книжка й не велосипед. Узагалі не річ, яку можна купити. Скажу тобі, що почуваєш, коли прагнеш вирватися з павутини, у якій сама заплуталася. Спершу було навіть класно. Вона мені так подобалася, завжди при грошах, скаже — як відрубає, а ще предки такі, що ого-го. «Супер! — думала я. — Я теж буду така! Із нею в мене теж вийде. Я стану іншою». Спершу все було нормально. Усе, наче в якомусь таємному товаристві: свічки, присяги, розмови, сигарети, пиво, спільні походи до міста й усяке таке. Я думала, що коли буду з нею, то мені пощастить. Як саме, у чому саме — невідомо, але тоді мене це не хвилювало. Нас було кілька дівчат. І тоді вона собі обрала одну й почала її переслідувати. Абсолютно без причини. Вигадувала про неї різні дурниці, висміювала її одяг, наказувала нам надсилати їй есемески, мовляв, недовго їй залишилося, що ми за нею стежимо, що хтось за нею спостерігає. Начебто така собі забава, але та дівчина запанікувала й наковталася якихось таблеток. Був допит, тобто нас викликали до директорки. Але ніхто нічого не сказав. І тоді наша головна наказала нам підписати таку обітницю, що ми її в усьому слухатимемося. Кров’ю підписати. Що ми ніколи нічого про це не бовкнемо. Інакше з тією, хто викаже, станеться те саме. Знаєш, як важко навмисне порізати собі пальця? У мене ніяк не виходило. Я бігала по будинку й шукала голки, якою можна вколоти палець. Навіть трохи смішно було. А потім була друга дівчина. Посеред року предки її перевели до іншої школи. Я собі подумала: блін, це вже не смішно! Хотіла щось зробити, але не знала, що саме. Не було з ким поговорити. І ще я трохи боялася, що вона й зі мною вчинить так само. Коли беруться за тебе, якось стає не до жартів. Не знаю, але чомусь мені здається, я розумію, що це звучить дивно… Але в неї такі дивні очі. Ніби вона весь час під наркотою. Я боюся. Мені справді страшно. Вона ненормальна. Повна психопатка.
— Дуже вам дякую, — почувся голос пані Аліції, а тоді Клаудія побачила, як жінка, замислившись, кладе слухавку на важелі.
— Я вже закінчила, — дівчина силкувалася говорити своїм звичайним тоном і, не чекаючи на відповідь, попрямувала до виходу.
— Клаудіє! Можна тебе на хвилинку?
Можна, але навіщо? Невже Магдина мати теж вирішила докинути свої п’ять копійок? Може, їм усім краще домовитися з нею? «Вам теж хочеться мене повиховувати? Будь ласка, але наступного місяця. Бо в цьому в мене вже все зайнято».
Але вона повернулася. Її вираз обличчя аж ніяк не свідчив про смиренність, навпаки. Вона була затята, сердита, ладна вибухнути будь-якої миті.
— Телефонувала твоя класна керівничка.
Клаудія байдуже кивнула головою.
— У тебе проблеми в школі?
— Щось таке.
— Серйозні?
— Достатньо. Зрештою, не знаю. Може, мене навіть виключать.
— Чому?
— Бо так роблять з покидьками.
— Хто тебе підтримає?
— Підтримає? А що це таке?
Вона знала, що опинилася сама. У цьому не було найменших сумнівів. Директорка, певне, уже подзвонила до матері, тому першим пунктом програми буде скандал. Потім виключення зі школи, потім знову скандал. Мати жбурлятиме в неї всім, що під рукою опиниться, і репетуватиме, називатиме злодійкою й шльондрою. І матиме рацію. Звичайно, вона знову матиме свою чортову рацію, бо Клаудія просто гівно, нічого не варте, усе це правда. За школою їй анітрохи не шкода. Ця чи інша, скрізь однакове болото. От тільки звідки взяти вісімсот злотих? Вони й так ледве кінці з кінцями зводять. І що їй тоді на думку спало? Перед ким вона хотіла похизуватися? Перед Агнешкою? Нічого собі! Довелося би, певне, на Марс полетіти, щоб справити на неї враження. Авжеж, було класно. Так приємно, коли в кишенях повно грошей, коли бачиш погляд офіціанта, якому залишаєш двадцять злотих на чай. Ото він і почав відразу вклонятися. Або та продавчиня в крамниці з білизною. Та, що наказала залишити в заставу вартість ліфчика. Вони собі поміряли, та однаково нічого не купили. Нарешті вона почувалася так, як Агнешка. Бодай трохи. «Сотня? Які проблеми!» Але для неї це завжди було проблемою. Будь-які гроші, що їх збирали в школі, коли скидалися на щось, будь-який похід до кіно. Вічно мати очі витріщала: «Що? Знову? Ти що, шкіру з мене здерти хочеш?» Вона не хотіла ні з кого здирати шкіру, хотіла бодай раз відчути себе вільною, розслабитися, могти когось пригостити, веселитися до знемоги, купувати, а не красти. Не їсти очима вітрини крамниць. Забути про все це.