— До Клаудії підемо разом. Я теж хочу піти, а ти на всьому краще розумієшся. До Магди можу піти сама.

Зоська, приголомшена новими нотками в Агатиному голосі, ладна була погодитися на цей план. Їй подобалося визнання, якого вона вперше домоглася від людини, котра не була вчителем. Власне, це сталося вдруге, та ще й того самого дня.

— Ще трохи, і я почну звикати, — пожартувала вона.

— До чого?

— Що ти класна! Ущипнеш мене, коли все повернеться до норми.

— Звісно, не переживай, обіцяю! — мовила Агата. — Але, благаю, не розповідай про це на телебаченні! І взагалі, ніяка я не класна, просто мені кортить утерти їм усім носа!

Географія була останнім уроком. Агата й Зоська напружено чекали, що скаже класна керівничка. Було помітно, що вона схвильована.

— Здається, вам усім відомо, і мені не доведеться повторювати прикрих подробиць. Погані звістки розносяться в нас дуже швидко. Клаудія в лікарні. На щастя, їй нічого не загрожує, але, мабуть, варто замислитися над тим, що сталося? І чому. Не хочу нині шукати винного, бо хтось же зняв цей фільм і хтось виклав його в мережі. Але хочу вас запевнити, що ця особа так само завинила. Можливо, ми ніколи не довідаємося, хто це зробив. Мені дуже не хотілося б дізнатися, що це хтось із вас. Це було б моєю особистою поразкою. Якщо серед вас є той, хто це зробив, звертаюся до його сумління, щоб він виправив це зло й усунув фільм, який ганьбить вашу подругу. Кожен жарт має свої межі. Усе треба виправити. Ми шукатимемо винного, і якщо знайдемо, його покарають так само суворо, як і героїню цього злощасного фільму.

«Нічогенький спіч!» — подумала Агата. Вона й не сподівалася від класної такої реакції. +100! Цікаво, що буде, коли Клаудія повернеться до школи? А винного знайти легко, проблема в тому, чи так само легко можна буде його покарати.

— Мені нудно, — канючила Клаудія.

Дівчата застали її в коридорі, коли вона вешталася, зазираючи до всіх палат. Не знайшла там нікого із телезірок. Страшенна нудьга. Дівчина нормально почувалася, ліки не встигли розчинитися в шлунку. Вона виблювала геть усе, принаймні лікар був задоволений.

«Козир-дівка!» — так він сказав.

— Узагалі він повинен був тебе відшмагати! Якби не Зоська, ти б зараз не нудьгувала! — сухо сказала Агата. — Лежала б собі на оцинкованому столі в прозекторії з розпореним животом, а твоя душа пурхала би під стелею, позираючи вниз і насилу пригадуючи, звідки вона знає цього тюленя.

Зоська не втрималася й пирхнула від сміху.

— Ну, спасибі! — Клаудія намагалася залишатися серйозною й продемонструвати Агаті, як вона сердиться за це порівняння.

— Немає за що. Це я так собі сказала. Зрештою, нудьгуй, доки можеш, бо як повернешся до бурси, то розваг тобі не забракне.

— Я знаю… — Клаудія прикусила губу. — Як гадаєте: мене виженуть?

— Це буде нелегко, — утрутилася Зося. — Це твоя школа за місцем проживання.

— Зате точно виховуватимуть. Ну, знаєш, рятівні бесіди із класною, директоркою і шкільним психологом я тобі гарантую.

— Ой леле! — Клаудія не на жарт перелякалася й потерла долонею лоба.

— Може, вони вирішать змінити твоє оточення? Як із цим хлопцем із «В» класу?

— Як це?

— Переведуть до іншого.

— Але я не хочу! Чуєте, дівчата… Вона про ті квитки нічого не казала?

— Про які квитки? — здивувалася Зоська.

— Та ні, нічого, — махнула рукою Клаудія.

Незважаючи на легеньку мжичку, дівчата поверталися з лікарні пішки.

— От чорт! — скривилася Агата. — Тепер доведеться мені полюбити цю тюлениху!

— Кого?

— Та вже ж, що не тебе!

— Мене ти ніколи не любитимеш, — відказала Зося. — Я не на твій смак.

— Тобі довелося б піти до якогось класного стиліста. Бо те, що я бачу зараз — пробач, але це повна лажа.

— Може, мені ще до тебе уподібнитися? Чого це? А тюлені симпатичні тваринки.

— Якщо не грають в порнушці, як оця наша нова актриса з погорілого театру!

— Що?

— І навіщо мені потрібно, щоб вона залишилася в нашому класі? — уголос роздумувала Агата.

— Це як із Маленьким Принцом, — розсудливо пояснила Зося. — Ти її приручила.

— Я?! — Агата нічого не розуміла. — Клаудію?!

Вона аж зупинилася, щоб до неї дійшло почуте.

— Може… — тихо й невпевнено мовила вона. — Я в шоці…

— Як вона себе нині почуває? — запитала Агата, коли пані Аліція, як завжди з посмішкою, відчинила їй двері.

— Усе без змін. А як справи в Клаудії? Вона приходила вчора, здається, у неї були якісь проблеми.

— Вони й зараз є, Клаудія навіть намагалася їх позбутися, проковтнувши вміст цілої аптечки, але їй не пощастило, бо трохи не вдалося.

— Що ти маєш на увазі?

— Проковтнути встигла, але в неї все швиденько відібрали назад. Імовірно, з допомогою гумового шланга й струменя води із крана, чи як там це в них робиться.

— Тобто їй пощастило?!

— Це залежить, як подивитися. Завтра або в понеділок їй доведеться повернутися до реальності. А в школі на неї чекають із нетерпінням.

— Хто?

— Ну, наприклад, учителі. Вишикуються в чергу, щоб трохи повиховувати. Тобто напевне переконуватимуть її, що життя прекрасне.

Жінка дивилася на Агату з усмішкою, за якою відчувалося ледь помітне запитання: вона це говорить серйозно чи глузує з неї?

— Мабуть, це добре? — ризикнула вона врешті.

— Якби вони самі вірили в те, що кажуть. Але вчителі вважають, що життя — це програш у лотерею. І не дуже розуміють, що з ним робити. Пробачте, мені не слід такого казати. Але тут я з ними погоджуюся.

— Ні-ні, навпаки, ти дуже цікаво мислиш. Але скажи мені чесно й без отих своїх метафор: як ти гадаєш, що буде із Клаудією?

— Вона явно стане героїнею дня. Спершу цей дурнуватий фільм. Чорт, я собі думаю, невже секс справді такий… Ну, розумієте… Навіщо вона це робить?

— Мабуть, це питання не до мене?

— Звісно. Мені не хочеться пити, не подобається. Хлопці, яких я знаю, усі або дурнуваті, або безхарактерні. Просто жах. Із чим тут поспішати?

— Кожен розуміє це по-своєму.

— Клаудія точно. Тож тепер їй доведеться давати всім інтерв’ю. А до кінця року ще далеко, навіть до зимових канікул трохи є. Цікаво, чим усе закінчиться… Я вже піду до неї! — Агата махнула рукою, ніби хотіла таким чином відгородитися від Клаудії та її проблем, і подалася до Магдиної кімнати.

— Привіт, Спляча Царівно! — сказала Агата, вдихаючи знайомий запах і придивляючись до Магди. — Ти тут собі спокійненько спиш і не знаєш, які бурі бушують в іншому світі. Зрештою, може, так для тебе краще? Твій світ, щоправда, непорушний і незмінний, зате принаймні чистий. Чистий, хоча й позбавлений життя. Бо життя чистим не буває. Не буває непорушним і незмінним. Я це щойно усвідомила. Мій дім, тобто дім Гібона, чувака моєї матері, саме такий чистий і є. Стерильний. Приходить хатня робітниця й прибирає, аж їй руки відпадають. А мені здається, що він заріс павутинням, запилюжений і брудний. Мої думки теж запилюжені, усе брудне. Єдина річ, яку я вважала чистою, це мої спогади про батька. Навіть тоді, коли я закохалася в такого собі Марека, мені хотілося, щоб він мене торкався. І коли вчора я стояла біля Клаудії, дивилася, як вона прощається із життям, бо наковталася якоїсь гидоти, а потім ще Зоська сказала мені про Маленького Принца… Ну, знаєш, оте про приручення? І я подумала, що це теж життя. Треба побачити отакі його найгірші прояви, аби щось збагнути. Отак я собі думаю. Не впевнена, чи ти знаєш, що я маю на увазі, зрештою, я й сама не впевнена, що все розумію. Бо я хочу сказати, що мені її шкода. Бо я не… Де ми зупинилися? Ага, ось. Ну, гаразд, почнемо…