— Ненавиджу її! — кричало щось усередині. — Ненавиджу!

І Зося відразу починала себе жаліти.

Зате повернувшись до пансіону, де хоч-не-хоч доводилося зачинити за собою двері до кімнати, вона намагалася на неї взагалі не дивитися. На щастя, це переважно відбувалося пізно ввечері, коли всі аж падали від утоми. Зоська швиденько приймала душ, вкладалася в ліжко й відверталася обличчям до стіни. Тепер вона раділа, що Агата не була їй звичайною подружкою. Була собі яка була, не шукала товариства. От і добре!

Заглиблені кожна у свої переживання, вони ледве звертали увагу на Клаудію, яка поверталася до кімнати веселенька, мугикаючи щось собі під носом, довго приймала душ і вовтузилася в ліжку так, наче лежала на гвіздках.

Її аж чорти брали від цих двох. Ніби й дівчата, ніби й однокласниці, а лежать мов колоди кожна у своєму ліжку. По обидва боки за стінами лунав сміх, голосні розмови, хтось грав у карти, десь слухали музику, і лише в них панувала тиша, ніби вони були не на екскурсії, а у в’язниці.

— І чого ви як відморожені? — не втрималася вона, та на відповідь довелося чекати довгенько. Клаудія б, певне, і не діждалася її взагалі, якби не те, що Зоська просто не вміла бути неввічливою.

— Чому тобі так здається? — відповіла вона запитанням.

— Нічого мені не здається. Лежите на своїх ліжках, ніби два трупи. Одна шукає натхнення в стелі, друга в стіні. На біса ви взагалі їхали сюди? Краще б удома лишилися.

— Та вже ж не для того, щоб з тобою спілкуватися! — озвалася раптом Агата.

Клаудія на мить подумала, чи не образитися їй. Але навіть черговий конфлікт був кращим, ніж ця мертва мовчанка.

— Ну звісно. Ми собі дуже горді, га? Про що, справді, можна зі мною говорити?

— Як би тобі сказати… — Агата роздумувала, як дошкульніше відповісти, щоб Клаудія образилася. — Десь так. У нас небагато спільного.

— Припиніть! — перелякалася Зося.

— Бо що? Бо я занадто проста, еге?! Теж мені, пані велика знайшлася!

— Я цього не казала.

— Дівчата! — утрутилася Зося. Вона більше не сподівалася, що сварка швидко закінчиться.

— Не казала, але подумала!

— Можу думати, що мені захочеться!

— Емо засране! — несподівано вигукнула Клаудія, невідомо чого. Вона ладна була побитися з Агатою, узяла руки в боки й чекала чергової образи.

Агата витягла з вух навушники, повільно відклала MP3 на тумбочку й уперше того вечора глянула Клаудії в очі.

— Що ти сказала? — просичала вона.

— Що тобі геть у голові попереверталося від твого багатства!

— Ти про моє багатство нічого не знаєш.

— Знаю все, що треба. Ти просто жалюгідна подоба людини! — верещала Клаудія, вихлюпуючи весь свій гнів і гіркоту, а Зоська подумала, що зараз прибіжить класна керівничка або власниця пансіону — і все скінчиться.

Проте ніхто не почув піднесених голосів дівчат у загальному шарварку.

— Я? — холодно цідила Агата. — Ти на себе подивися. Хто ти така?

— Хто я така — це моя справа, але мені здається, що одягатися щодня так, ніби ти йдеш за труною, це просто лажа. Лажа в кубі, як і твій утуплений у землю погляд і вираз обличчя, наче тебе весь світ скривдив. Ти про життя нічого не знаєш, от і вигадуєш неіснуючі проблеми!

— Усе сказала?

— Ні! — Клаудія розкручувалася дедалі більше. Їй справді хотілося виплеснути із себе все, що в ній накопичилося. — Коли живеш у таких розкошах, як ти, просто гріх прикидатися нещасною. Просто гріх!

— А що ти знаєш про гріх? Здається, ти й сама дечим грішиш? — закопилила губу Агата. — Хто дав тобі право когось оцінювати? Ти що, знаєш, що діється в моїй голові? Живеш моїм життям? Знаєш, хто я така, про що думаю?

Клаудія не відповіла. У глибині душі вона погоджувалася з Агатою, але їй наболіло, тому слова самі вилітали з вуст і вгамуватися було ніяк…

— Гадаєш, що ти виглядаєш похмурою? Та ти просто смішна!

— А ти дурепа. Досить із тебе, чи дещо додати? Якусь історію про твої розваги? Може, Марціна би таке зацікавило? А може, ще декого? Твою маму, наприклад. Або класну керівничку. Чи директорку. Чи поліцію.

— Ти цього не зробиш! — не на жарт перелякалася Клаудія.

— Отож відчепися від мене раз і назавжди! — просичала Агата.

— Господи, дівчата! Вгамуйтеся! Ну, чого ви? — марно благала Зося. Її Агатині слова перелякали ще більше. Вона не бажала знати, що там у Клаудії на сумлінні. Дівчина радо вийшла би з кімнати, проте щось їй підказувало, що тоді ці двоє почнуть битися, а це вже точно нікому не потрібно.

— Подумати лишень, що я тільки хотіла поговорити… — недовірливо похитала головою Клаудія.

— Ти вирішила мене цим ощасливити? — холодно й іронічно процідила Агата. — Наступного разу не раджу. І своїми спостереженнями зі мною теж не варто ділитися. Мені це нецікаво.

Клаудія посмутнішала. Власне, вона отримала ні за що. Не те, щоб їй хотілося заприязнитися з Агатою, просто принаймні на час поїздки можна було закопати сокиру війни. Крім того, ніхто вже не пам’ятав, чому вони так ненавидять одна одну.

Що не кажи, а на компліментах Марцін таки знався! Треба віддати йому належне. Він був чарівливим (такого слова Клаудія не знала), дуже милим і гарно вихованим, підводився, коли вставала вона, відчиняв перед нею двері, пропускав наперед, подавав куртку. Добре принаймні, що в ручку не цілував, бо цього б вона точно не стерпіла. І весь час говорив. А вже як починав, то не міг зупинитися:

«У тебе такі гарні долоні. Твої очі нагадують мені сапфіри або бірюзу. Коли ти посміхаєшся, сонце вмирає від заздрощів. Ти моя цукерка!» — і так без кінця. Слів йому не бракувало. Де він цьому навчився? Клаудія ще ніколи не бачила хлопця, який міг би так висловлюватися. Спершу кепкувала з нього, але невдовзі почала звикати. Досі вона такого не зазнала.

Дівчина навіть не усвідомлювала, що потрапила на гачок, і хоча Марцін досі трохи її дратував, та вона вже пробачала хлопцеві його старомодність. А він знай собі балакав. Рот просто не закривався, а Клаудія слухала й танула.

«Я його не кохаю, — думала вона своїм звичаєм. — Але хіба це важливо?»

Останнього дня перед виїздом в їдальні мала відбутися дискотека. Така собі ідіотська вигадка класної керівнички. Вона ніби й хотіла, щоб усе було якнайкраще, але скільки пар набереться в класі? Три? То з ким танцювати? Її ідея сподобалася хіба що Клаудії й Марцінові. Але звісно, навпроти пункту «дискотека» теж треба було поставити пташку. Доки лунала швидка музика, «September» і таке інше, то ще можна було витримати, та коли хтось поставив повільну, чи не Марцін, бо хто ж іще, більшість гепнулася на стільці або вийшла в коридор. Чого витріщатися даремно?

Агата повернулася до кімнати, Зоська прийшла невдовзі після неї. Витягла з торби якусь книжку й удала, наче читає. Агата зиркнула на книжку й запитала без особливої цікавості, радше, аби заперечити відсутній Клаудії, яка назвала її «жалюгідною імітацією людини». Бо ці слова допекли Агату до живого:

— Що це?

— Стасюк, — відказала Зося, не підводячи очей.

Агата не знала, що це таке: автор чи назва. Щиро кажучи, вона сподівалася, що Зося читає щось із рекомендованої літератури.

— Цікаво?

— Дуже.

— А про що воно?

— Складно сказати. Авторські враження.

— Ага, — здається, Агату ця відповідь задовольнила. — А ти багато читаєш, — додала вона тим самим тоном, який свідчив про цілковиту відсутність зацікавлення.

Зося підняла погляд лише, аби впевнитися, що Агата цього разу не обрала її об’єктом для своїх кпинів. Але та або вміла прекрасно маскуватися, бо в її тоні не відчувалося жодної нещирості, або ж говорила цілком серйозно. Зося мовчки дивилася й чекала. Агата ж лежала незворушно, кусала губи й мовчки вдивлялася в стелю.

У їдальні хтось без кінця ставив «Until I die», десь хряскали двері, хтось щось вигукував, звідкись чувся сміх, а вони продовжували мовчати.