На світанку, тобто о дев’ятій, 2-Б завершував сніданок. Беата Крупа, сповнена незрозумілого завзяття, у непромокальному плащі й хустині на голові, наче квочка збирала довкола себе учнів, які без жодного ентузіазму по черзі виходили із дверей і, глянувши на небо, промовисто зітхали, сподіваючись таким чином зворушити серце вчительки, яка, можливо, усе-таки скасує безглузду за такої погоди екскурсію.

— Та годі вам. Костелиська — це ніякі не гори, невеличка прогулянка рівниною, якраз для таких запеклих міщухів, як ви! — здавалося, промовляв її погляд.

З усього класу найрішучішою виявилася, звісно, Зоська. Вона завжди любила труднощі, ладна була піднятися й на гору Риси, якби це було передбачено. Решта класу більш чи менш відверто виражала цілковиту відсутність зацікавлення горами взагалі й Долиною-Костелиською зокрема. І хоча всі рушили разом, за кільканадцять хвилин вервечка учнів так розтягнулася, що здавалося, найзабарніші досі сидять у кафешці в центрі Закопаного. Проте ні, усі пленталися, щоправда, повільно й не роззираючись захоплено навсібіч, так, неначе в кінці дороги на них чекали неймовірні тортури на зразок повторення всього курсу географії.

Лихо було тій нещасній Беаті Крупі з її невситимим бажанням нових досягнень. Вона невтомно сіяла, а зерно щоразу падало на бетон. Такий уже їй клас невдячний припав, хоч плач. Жодних тобі зацікавлень, жодних позитивних планів на майбутнє. Лишень суцільні розваги, розважатися аж до смерті. Хіба що Зоська якось виділялася із загалу. Дівчина йшла поруч із учителькою, і рот її не закривався й на мить. Вона була завжди спрагла знань, ставила сотні запитань, на які вчительці приємно було відповідати. Якби ж то Беата знала, що криється за Зосиною балакучістю, то дуже би здивувалася.

Тим часом за їхніми спинами ніхто не говорив про породи, з яких складаються Татри, чи про татранську флору й фауну. Адже то була екскурсія, а не черговий занудний урок.

Попереду за вчителькою йшли кращі учні або ті, що хотіли, аби їх запам’ятали. Ці не розповідали сороміцьких анекдотів, не лаялися, не мали алергії на вчительку. Трохи далі пленталася Агата. Сама, а довкола неї зяяла порожнеча.

Агата теж не роззиралася, дивилася попід ноги, руки тримала в кишенях куртки й витягала хіба що для того, аби перемкнути щось у своєму MP3. На безпечній відстані за нею сунула решта класу, оті найбільш затяті й невиправні. Ті, що завжди сиділи позаду, тепер і йшли останніми. Весело мокли під дощем, бо ж головне будь-що повипендрюватися. Між ними була й Клаудія, трохи як п’яте колесо до воза. Вона весь час ніжно обнімалася з Марціном, хоча всіх це й дивувало, а найдужче самого Марціна.

Наостанку йшов чоловік класної керівнички, якого за високий зріст прозвали Тичкою, і жваво розмовляв із хімічним пострахом усього класу, тобто Міс Тропік. Хімічка раз по раз згадувала про свої вчительські обов’язки й то закликала найгаласливіших поводитися тихіше («Бо ви не в полі!»), то покрикувала на декого, аби надягнув шапку, каптур чи ще там щось.

Проте однаково всі мокли немилосердно і, діставшись нарешті бази, нажахано думали, що за годину чи дві їм доведеться покинути це сухе й затишне місце. Та наразі всі збиралися пообідати гороховим супом і нічого іншого не передбачалося.

Марцін був вродливим хлопцем і добрим учнем, та це аж ніяк не означає, що він не був тюхтієм. Він уже не раз намагався зацікавити собою Клаудію, але це завжди викликало в неї роздратування. Вона наказувала йому відчепитися або реготала так довго й невтримно, що він скорявся й на кілька тижнів відступав. Тому Марцін дуже здивувався, узявши її нині за руку, якої вона не висмикнула з яким-небудь ущипливим коментарем, а просто вдала, що нічого не помітила.

Так було простіше. Пізніше легше буде якось його відшити, та поки що Клаудії це підходило. Вона любила комусь подобатися, потребувала цього. Особливо тепер. Якщо не Марцін, знайшовся би хтось інший.

Марцін явно був не найгіршим. Такий охайненький, трохи нуднуватий, він не курив, не лаявся, не клеїв дурня. Узагалі він більше підходив Зосьці, повертаючись додому, могли би собі поговорити про домашні завдання. Від цієї думки Клаудії зробилося смішно. Вона дивилася на хлопця, як той стоїть біля прилавка й замовляє суп, як жестами показує напої й чекає на її відповідь, як платить за неї і явно не скаже потім повертати ці гроші. Лапочка.

Нарешті приніс це все, поставив на стіл і, наче вони зустрічалися ще з дитячого садочка, поцілував Клаудію в щічку! Вона аж рота роззявила від здивування, а дехто з дівчат, що сиділи поруч, почали піджартовувати й посвистувати. Але Марцінові це явно було байдуже, сів біля Клаудії ще й обняв її за талію!

Вона аж заціпеніла. Спершу хотіла щось йому сказати, але не знайшла потрібних слів. «Зрештою, — подумала дівчина, — нехай витріщаються, доки їм очі не повилазять!»

І почала з ним загравати. Не тому, що їй так хотілося, а лише щоб подратувати подружок. Такий собі прикольчик. Мотивація, не гірша за інші. З екскурсії вони повернулися парою. Ніхто й не сподівався. Коли повернувшись із Долини, всі полягали у своїх кімнатах, дзенькаючи зубами від холоду й розіклавши на батареях мокрий одяг і черевики, лише ці двоє сиділи до десятої на сходах, тримаючись за ручки й перешіптуючись, доки Міс Тропік не загнала їх до кімнат.

Вони попідводилися й неохоче рушили кожне у свій бік коридору. Перш ніж Клаудія встигла покласти руку на клямку дверей до кімнати номер десять, відчула, як у кишені завібрував мобільний. Есемеска. Озирнулася, але Марціна вже не побачила. Глянула на екран.

«ТИ ЙОМУ НЕ ПІДХОДИШ», — писала Агнешка.

Клаудія заціпеніла. Звідки вона дізналася? Хтось їй доніс. Хто? Навіщо? Щось сталося нині вранці в Долині-Костелиській, а вона вже знає про це у Варшаві? Яке їй діло? І, не замислюючись довше, стерла повідомлення.

Увійшла до кімнати. Зоська відвернулася до стіни, певне, спала або вдавала, наче спить. Агата лежала на ліжку, заплющивши очі й запхнувши у вуха навушники. Вона ритмічно погойдувала ногою й навіть не помітила появи Клаудії.

«Повний відстій! — подумала Клаудія. — Ні тобі побалакати, ані подуріти!»

І не промовивши й слова, подалася в душ.

День видався похмурий. Сірий і туманний. На щастя, дощ припинився. Агата, як завжди, трималася осторонь. Руки в кишенях, навушники у вухах, головка похнюплена. Здавалося, наче вона шукає загубленого перстеника. Але вона нічого не шукала. Їй просто було байдуже до всіх цих краєвидів. Не хотілося ні з ким говорити. Дівчина заглибилася у власні переживання й без кінця думала про одне й те саме.

Вона намагалася збагнути, як можна кохати й ненавидіти водночас. Здається, раніше з нею такого не траплялося. Усі її почуття досі були чітко окреслені. «Так» або «ні», жодних «але», нічого поза тим. Марек усе це зіпсував. Агата маніакально прагнула припинити думати про нього, та що довше намагалася, то більше він у ній оживав. Був присутній у кожній думці, кожне «так» і кожне «ні» стосувалося саме його. Був у піснях, які вони перекладали в школі, і в тих, що не перекладали — теж. У кожнісінькій ішлося про нього, бо кожна розповідала про кохання. Агата не могла назвати власні почуття. Пісні були для неї такими собі підказками.

Ними вона зверталася до нього.

Прагнула, аби він її почув.

Щоб зрозумів.

Зоська трималася на диво добре, але то була лише гра. Зрештою, про Патрика ніхто не знав. Ніхто не придивлявся до неї уважно, а якщо комусь і спало б таке на думку, то вони заздалегідь знали, що це означає: Зоська запобігає перед учителькою. Але вона спостерігала за Агатою. Ця дівчина була для неї, мов невигойна рана. Бо ж не можна отак миттєво перестати про когось думати. І Патрик, якого вона так принизила, продовжував стирчати в її думках, а може, і в серці, але в цьому Зоська не бажала зізнатися навіть самій собі. Ось чому вона йшла попереду, ось чому розмовляла з учителькою й демонструвала знання так, як у школі. Бо варто було зупинитися — і вона несамохіть озиралася, шукаючи очима Агату.