— Так, — мовила нарешті Зося. — Досить багато. Мені це просто подобається, — додала вона якимсь вибачливим тоном. Хотіла щось докинути, ляпнути в стилі однокласників: «І навіщо воно мені здалося?» або «Ну й лажа, га?», але нічого не сказала.

Обидві мовчали, і в цьому мовчанні щось зроджувалося, щось виростало, температура цієї мовчанки була відмінною від учорашньої. Зоська подумала, що їм добре мовчати отак удвох. Вона б не наважилася промовити це вголос, бо це були лише її відчуття, але Зося завжди була дуже чуйною до інших, уважно спостерігала, прочитувала людей крізь їхні слова, інтонації, жести. Ось чому Зося так любила кіно й театр — там було достатньо матеріалу для спостережень. Найдужче подобалися ситуації, коли слова й жести не відповідали одне одному. Тоді вона дошукувалася в мотивації героя, відгадуючи, чого той власне хоче досягти й що приховує від співрозмовника.

Агата приховувала все й від усіх. Вона була неввічливою, злостивою й замкнутою. Вона цікавила Зосю. Проте не настільки, щоб їй хотілося наражатися на її кпини. Як і решта, вона трималася від Агати подалі, але на відміну від них замислювалася, що криється за цією замкнутістю.

Із вчорашньої сварки вона запам’ятала слова: «Ти знаєш, хто я така, про що думаю?» Це було повідомлення, якого не можна було не помітити. Агата благала уваги. За непробивним муром мовчанки, удаваної замкнутості й байдужості вона приховувала те, чим хотіла б, можливо, поділитися. Принаймні якби вона була героїнею книжки, Зося думала би про неї саме так. І відразу почала б аналізувати ситуацію, в якій опинився герой, дошукуватися причин, через які він став таким, яким є. Бо це було видно неозброєним оком, що Агаті незатишно самій із собою. А якщо комусь некомфортно із собою, то йому погано і з іншими.

«Власне, ми не дуже й відрізняємося», — майнула їй химерна думка. Досі вона б не ризикнула припустити, наче чимсь схожа з Агатою. «Ми в усьому різні. І все-таки, якщо придивитися ближче, то в нас є дещо спільне: кожна з нас щось приховує. І ми так мало знаємо одна про одну. Я не знаю навіть, де Агата живе, що це за крутелезна вілла, про яку говорила Клаудія. Що її так ранить?» — бо те, що Агата носить у собі невигойну рану, не викликало в Зосі жодних сумнівів. «Боже, це ж не через Патрика?» — спало їй раптом на думку.

— Ти теж думаєш, що я жалюгідна подоба людини? — спитала раптом Агата, і Зоська наче отямилася від глибокого сну.

— Що? Ні, що ти! Ти… — почала вона, але думка щодо цього в неї поки не склалася. Їй не хотілося говорити абищо, просто на відчіпного, але про Агату вона ще нічого не довідалася. — Ти… Власне, я не знаю.

Агаті сподобалося, що Зоська не говорить якимись готовими фразами, як це робили інші. А вона не хотіла бути, як інші.

— Знаєш, чому я так люблю читати? — почала Зося з іншого боку.

— Чому?

— Бо в книжках усе завжди має пояснення. Спершу не розумієш героя й того, що він говорить або робить, та коли закінчуєш, то вже розумієш. І завжди переконуєшся, що кожному є що приховувати.

— Що?

— По-різному. Якусь подію, яка на нас вплинула, щось болюче, ганебну таємницю. Ці речі впливають на нашу поведінку навіть тоді, коли ми намагаємося їх приховати. Може, навіть передусім тоді.

— А що я приховую? — зненацька запитала Агата.

— Не знаю, я ж іще не дочитала книжку до кінця, — Зося засміялася.

— Тобто не посадила квіточок на моїй могилі?

— Припини! Зрештою, книжки рідко розповідають про історію чийогось життя від народження до смерті. Переважно це якийсь відрізок. День, тиждень, рік. Саме стільки, щоб описати якийсь процес.

— Процес. Дуже воно хитромудре.

— Не надто.

— А я гадала, що ти зубрилка.

— Спасибі!

— А ти просто розумна.

— Не приколюйся!

— Та я серйозно. Мене книжки знуджують. Особливо так звані «про життя». Усі ці подруженьки, звіряння, хлопці, залицяння, дурня якась. Я люблю тільки жахастики.

— Шукаєш страху?

— Мені його не треба шукати — він сидить у мені. А коли я читаю, то він є й зовні.

— Тобто, ти почуваєшся у своїй стихії?

— Щось таке.

— Жахастики — це дуже цікавий жанр, — повчально мовила Зоська. — Стівен Кінг…

— Я просто ненормальна, от і все, — сказала Агата, звертаючись швидше до себе, ніж до неї. — Вона мала рацію.

— Хто?

— Вона, — Агата кивнула головою, вказуючи на порожнє ліжко Клаудії. — Так, я жалюгідна подоба людини. Ось чому вона мене цим так дістала, навіть Клаудія це помітила, хоча вона й повна дурепа.

— Зовсім ні. Вона просто хотіла тобі дошкулити.

— Може, неусвідомлено, але вона влучила точно в ціль. Ти теж так уважаєш?

— Що ти! Ніхто не є подобою людини. Кожен є людиною. Можна намагатися наслідувати іншу людину, але це рідко вдається.

— От чорт! Я вже починаю тебе боятися.

— То бійся! — засміялася Зоська.

— Ти що, зазубрюєш ці книжки напам’ять?

— Звісно, інакше звідки б я все це знала?

— І в тебе ще залишається час для навчання?

— Я тобі скажу дещо по секрету, але пообіцяй, що нікому не розповіси.

— Що таке?

— Дехто виконує за мене домашні завдання.

— Хто? — не зрозуміла Агата.

— Пес моєї бабусі.

Зоська вклала в це речення всю свою акторську майстерність, у якій вона завжди сумнівалася, та цього разу результат перевершив її найсміливіші очікування. Агата аж качалася від сміху! Її регіт був таким щирим і заразливим, що за мить Зоська й собі розреготалася, не через Пуцика, бо це було таке жалюгідне створіння, вона сміялася просто за компанію.

Дівчата реготали добрі кілька хвилин, витираючи очі й розмахуючи руками, Зоська трималася за живіт, Агата ж побігла до ванної, коли до кімнати зайшла Клаудія. Зупинилася на порозі, наче їй відібрало мову.

— Що тут відбувається?

— А що? — відказала Агата, яка саме вийшла з ванної. — Уже й впісятися від сміху не можна?

Зоська хотіла щось додати, але могла хіба що махати руками, тим більше, що Агатині слова так подіяли на Клаудію, що на її обличчі відразу відбився подив. Цей вираз був гідний увічнення. У нападі натхнення Зоська схопила мобілку й клацнула Клаудії фотку.

— Ти що, здуріла?! — напала на неї Клаудія, але Зоська саме показувала фотографію Агаті, і це викликало в обох новий неконтрольований приступ сміху. Вони були вже в такому стані, що навіть якби хтось ворухнув пальцем, це довело б їх до спазмів. Зосьці заболів живіт, в Агати були мокрі труси.

— Дебілки! — буркнула Клаудія, аби щось сказати, і пішла геть з кімнати.

— Злякалася нас, — видушила Зоська.

— Ну, то має проблему, бо їй доведеться сюди повернутися, — зареготала Агата. — А я не збираюся їй цього полегшувати.

— Зглянься, це лише людина.

— Точніше, двоє людей. Підозрюю, що вона когось проковтнула, — промовила Агата, і дівчата знову зайшлися сміхом. — Треба перевірити, чи не бракує кого-небудь. Може, Марціна?

— А ти помітила? — здивувалася Зоська.

— А хіба що? Я ж не сліпа.

— Але ти постійно втуплена у свої черевики, наче хочеш ними весь світ стусонути в… Ну, розумієш…

— У дупу? Так? Не соромся. Дозволь собі раз у житті. Вимов це голосно й чітко. А ти взагалі знаєш це слово чи завжди використовуєш евфемізми?

— Яке? Дупа? — Зоська засміялася. — Колись воно трапилося мені в якомусь романі.

— Тоді повтори: ду-па! За мною: ду-па!

— Ду-па.

— Не досить чітко.

— ДУ-ПА! Тепер краще?

— Трохи ліпше, але на шістку не тягне. Ну, що таке! — проказала Агата тоном Міс Тропік. — Лихо мені з вами!

— Дупа! Дупа! Дупа! — горлала Зося, і якби не дискотека, хтось міг би почути й втрутитися, і все завершилося б невеличким скандалом, передусім зміною її ідеального іміджу.

— А ти взагалі ніколи не лаєшся? — поцікавилася Агата. Спостерігаючи за Зоською, вона раптом уперше в житті зрозуміла, що сказані нею слова можуть цілком стосуватися її самої.

— У кожного з нас є свої таємниці, — двозначно мовила Зося.