І, зачинивши за собою двері, вийшов.

— То й ми підемо, — сказав Томас. — Ходімо, Ліно. Бувай, Брітто. Все буде гаразд.

Брітта навіть рота не розтулила, щоби попрощатись.

— Чому ти до нього на ти? — спитав Йоганнес.

Решту завдань з англійської він зробив самостійно. Не такі вони вже й складні, як з’ясувалося, — варто лише ввійти в роботу.

— Тому що він так називається, — неприязно відказала Брітта.

— Відколи? — допитувався Йоганнес.

— Відколи народився, здається мені, — відповіла Брітта. — Він не просто Курт, а Курт Аполлон. Декотрі батьки дають своїм дітям доволі немилозвучні імена. Я мушу їхати. Робота не чекає.

— Я питаю, відколи ти до нього так звертаєшся! — наполягав Йоганнес. — Ще й не знаючи, що він за один!

— Від учорашнього вечора, мій пане! — мовила Брітта й зникла у лазничці. Крізь прочинені двері хлопець бачив, як мати умивається, підмальовує тушшю вії. — Він зовсім не такий страшний, як тобі здається.

— А бельгійська шафа? — не вгавав син.

Брітта витерла паперовою серветкою попід очима, де розмастилася туш.

— Якщо людині хочеться збирати антикваріат, то що в цьому такого? — відповіла запитанням на запитання. — Що в цьому поганого?

Йоганнес знизав плечима. Іноді його вражало, як швидко Брітта може міняти власну думку.

— То він видається тобі приємним? — обережно запитав він.

Брітта скочила до кухні й схопила зі столу помаду.

— Принаймні миліший за пана Покашиїнського, — відказала вона. — Можеш бути певен. — Міцно стулила губи. — Окрім музичного смаку. Я мало не збожеволіла. Класика, гримить у вухах, страшенно гучно. Але це пасує до антикваріату, звісна річ.

Вона поцілувала Йоганнеса.

— Не забудь повечеряти й зробити уроки! — нагадала йому.

14

Нісс нетерпляче дожидав ночі. Допивши останні келихи вина й доївши останні тістечка, гості порозходилися по домівках. До самого ранку всі вони спатимуть міцним сном.

Хлопець дослухався, затамувавши віддих. Та ось почулося рівномірне дихання матері: Мунна заснула на ліжку поруч.

«Нізащо, — думав Нісс, — нізащо батько просто так не пропустив би мого Великого Дня! Хоч де він не був, а мав би повернутися, щоби передати мені моє слово. Отже, те, що він не повернувся, є досить переконливим доказом. Щось із ним сталося! І якщо ніхто не вирушив його шукати, то я сам подамся на розшуки!»

Високо в небі, де не було ані хмаринки, стояла ясна повня. Мерехтіли зорі, купаючи хати й вулицю в голубуватому світлі.

«Коли б хоч знати, куди подався Ведур! — думав Нісс, стоячи самотою серед темної сільської вулиці. — Знати б хоч напрям: північ чи південь? Схід чи захід? Ну чому я не дочекався його вчора, коли він повернувся від короля? Чому не дочекався, поки він вийде з майстерні?»

Нісс помітив, що мимохіть уже йде в тому напрямку. Саме в майстерні він бачив Ведура востаннє, то в майстерні й пошукає якихось вказівок, куди міг подітися його батько. Хлопець пішов швидше, майже біг.

На розпутті, там, де одна стежка повертала до лісу, а друга — до священного гаю, він начебто помітив, як щось ворухнулося. Зупинився.

— Хто там? — тихо запитав, звертаючись до кущів край дороги.

«Коли б оце бути лі-феєю! — подумалось. — Коли б розуміти мову тварин! Тоді б нічна прогулянка не становила жодних труднощів…»

«Привіт, Ніссе, це просто я, кролик!» Або: «Не хвилюйся: це моя дружина, дика льоха, веде наших діток-поросяток на прогулянку!»

— Привіт, Ніссе! — й справді прошепотіло щось у кущах. Нісс аж здригнувся.

— Хто там? — запитав пошепки. Голос не схожий був ні на писк кролика, ні на рохкання вепра.

— Та це ж я! — промовив той самий голос, і тоді Нісс упізнав, кому він належить.

— Моа! — вигукнув він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— А ти? — запитанням на запитання відповіла дівчинка, продираючись крізь живопліт. — Блукаєш сновидою під повним місяцем?

Нісс повагався лиш одну мить, поки дійшов висновку: так, їй можна довірити таємницю!

— Я йду шукати Ведура! — тихо повідомив він. — Мунна нізащо не відпустила би мене. Тому я просто втік із дому. Але завтра… чи не могла б ти прийти до неї та розповісти, куди я подався, Моа? А то вона тяжко зажуриться.

— А як я їй розповім, що ти накоїв, то вона так зразу й розвеселиться? — огризнулася Моа. — Твоя мати й так зробилася сама не своя, коли Ведур зник і не повернувся навіть на свято! А після нього ще й ти!

— Я ж не зникаю, — заперечив хлопець. — Але мушу розшукати його, Моа! Всі в краї удають, ніби так і треба: ну пішов десь Ведур… ну не вернувся… То й що? Але вони так думають, бо мають його за божевільного! Невже й ти вважаєш, ніби він міг просто так, із доброї волі, не прийти на мій Великий День? Скажи щиро!

У світлі повного місяця й зірок Моа здавалася ще крихітнішою та скуйовдженішою, ніж завжди. Дівчинка похитала головою:

— Ні, не міг!

— Ото ж бо! — сказав Нісс. — Тому я й повинен його розшукати! І ти б учинила так само, якби десь пропав твій рідний батько!

Моа ступнею провела борозенку в піску.

— Тоді в Мунни не лишиться нікого, — тихо мовила дівчинка.

— Але ж я повернуся! — вигукнув Нісс. — Я буду обачний, Моа! Я тільки шукатиму Ведура! Можливо, він десь там поранений. Лежить безпорадний і потребує допомоги… Можливо…

— Можливо, з ним сталося щось зовсім інше, — урвала Моа. — Щось таке, чого ти навіть уявити собі не можеш. Таке, чому ти ніяк не можеш зарадити, Ніссе! І тільки наразиш самого себе на небезпеку.

Ніс задивився на стежку.

— І що б це могло бути? — запитав він. — Ти щось відчуваєш, як відчувають лі-феї? Чи як?

— Є стільки всякого на світі, — жалібно прошепотіла Моа. — Стільки всякої страшної всячини, Ніссе!

Той витріщився на неї.

— І що ти зробила би на моєму місці? — запитав за мить. — Як би ти вчинила, коли б десь пропав твій батько?

Моа втупилася в землю. Тоді подивилася йому просто у вічі.

— Я вчинила б так само, як і ти! — твердо вимовила дівчинка. — Подалася б його шукати.

Нісс кивнув.

— Я піду з тобою, Ніссе, — сказала Моа, поклавши руку йому на плече — на одну лише мить. — Принаймні це я можу зробити: піти з тобою. Мені саме пора розпочати лі-фейську підготовку.

— Тоді нікому буде й сказати Мунні, що я надумав зробити, — заперечив Нісс.

Моа засміялася.

— Гадаєш, вона й так не здогадається? — запитала вона.

Дуже рідко Ведур-винахідник дозволяв синові навідувати його у майстерні. Мовляв, його праця потребує тиші й спокою — більше тиші й спокою, ніж Нісс міг би собі уявити. Коли ж Ведур усе-таки запрошував Нісса до себе, майстерня вражала чистотою і порядком. Тут було більше ладу, ніж у Мунни на кухні. Це було таке приміщення, де ніщо не наводило на думку, ніби тут працює винахідник, який і пиляє, і рубає, і плавить, і свердлить, і молотком стукає, аж поки врешті-решт постануть довершені пристрої, призначення яких могло бути безглузде, але зовнішній вигляд тішив око бездоганною досконалістю форми.

Саме такою постала й нині перед дітьми майстерня. У холодному сяйві повні вони побачили стіл, велику шафу, полиці. На полицях стояли Ведурові винаходи: зорова скринька, вимішувач, самговір, нагрівач води, штука-наплатівки, денносвіти й розмовна машина.

— Усе на місці! — здивувався Нісс, мимоволі стишуючи голос. — А я думав: він щось таки візьме з собою!

Моа кивнула.

— Який лад! — захоплено мовила дівчинка. — Так чистенько!

— А ти гадала, що як божевільний, то й не здатен навести лад? — пирхнув Нісс. — Ви всі вважаєте, ніби він із глузду з'їхав! Але щось тут є таке, про що й король знає! Таємниця! Щось таке…