Моа пройшлася по напівтемному приміщенню. Відчинила дверцята шафи. Ковзнула пальцем по всіх пристроях, виставлених на полиці. А тоді кивнула.
— Він їх тут не створював! — виснувала дівчинка. — Ніколи в житті!
— Що? — спантеличено перепитав Нісс. — Як це? Ти ж їх усі бачиш, ці винаходи? Чи ні? Ось вони ж стоять, перед тобою!
Моа знизала плечима.
— А де його пилка? — запитала вона. — Де рубанок, котрим він мав би надати гладенького вигляду тій дивовижній масі, з якої виготовлено більшість цих пристроїв? Де молоток? Де він плавив метал?
— Не знаю! — щиро признався Нісс.
— А оті аркуші ти бачив? — далі допитувалась Моа.
На столі лежав стосик паперу — такого лискучого паперу Нісс у житті ще не бачив! Охайно списаний і рівненько складений, краєчок до краєчка.
Нісс нахилився, щоб краще роздивитись.
— Вітрове колесо! — мовив хлопець. — Це Ведурові креслення!
— І він отак пише? Це його почерк? — запитала Моа.
Нісс знову задивився на верхній аркуш. Рівними рядочками стояли там крихітні літери, всі однакового розміру, охайно вишикувані, ніби вивела їх не рука живої істоти, а якась машина. Якщо взагалі можна щось таке уявити…
— Не знаю! — прошепотів хлопець.
— Ніссе! — занепокоєно сказала дівчинка. — Я не знаю, що це таке. Але тільки не майстерня. Що завгодно, тільки не майстерня, Ніссе!
Хлопець зіщулився.
— Але ж він усі свої пристрої…
— Знаю, — запевнила Моа. Вона присіла біля нього навпочіпки. — Розкажи мені все, що ти знаєш, — попросила вона.
Нісс похитав головою.
— Але ж я нічого не знаю! — прошепотів він.
— То розкажи все, про що здогадуєшся!
— Отже, він подався на пошуки Антака… — протягла Моа, коли Нісс замовк.
Нісс кивнув.
— Існує щось таке, про що знають Антак, Ведур і король, — задумливо провадила Моа. — І воно пов’язане з тим, що Антак є хранителем історії.
Нісс знову кивнув. Про такий зв’язок речей він досі й не думав.
— Тобто існує знання про минуле, — бурмотіла далі Моа. — І він висував такі вимоги, які король не хотів виконувати. Через це саме, здається, він розсварився і з Ведуром. А тепер зник.
— Це нам якось допоможе? — запитав Нісс.
Моа знизала плечима.
— Вони ж говорили про гору, про щось нагорі, — провадила вона. — Хіба не ти розповів це? Що Антак має перебувати десь нагорі. Туди ж таки збирався і Ведур.
— Саме так, — погодився Нісс. Він весь аж бринів від напруження. — Але де ж воно, це нагорі, Моа? У горах?
Моа провела пальцями по шафі, полицях, по стінах.
— Не знаю, — невпевнено відказала дівчинка. — Та навряд чи в горах, бо про гори взагалі не було мови. Говорили ж вони про щось нагорі, вгорі, Ніссе. Якби вони мали на увазі гори, то про гори й вели б мову. — Вона задумалася на мить. — Хіба ти знаєш такі перекази, де б гори відігравали якусь роль? Важливу роль?
— Ні, — похитав головою хлопець і спантеличено запитав: — А до чого тут перекази? І роль гір у переказах?
Тепер Моа просунула свою тоненьку руку в щілину між шафою та стіною і стала нею рухати вгору-вниз.
— Хранитель історії… — мурмотіла вона. — Це ж має бути якось..
Раптом дівчинка завмерла.
— Ану допоможи мені, Ніссе! — попросила вона й посунула шафу від стіни. Нісс здивовано витріщився: Моа зовсім не потребувала його допомоги! Шафа рухалася так легко, неначе зовсім не мала ваги.
— На коліщатах! — прошепотів Нісс.
— Ось чому він завжди був тут, — виснувала Моа, відсунувши шафу зовсім убік. — І ось чому його майстерня мала стояти так далеко від села.
— Чому ж? — допитувався Нісс, підходячи ближче.
Моа показала на стіну, що відкрилася за відсунутою шафою.
— Тому, — відказала дівчинка.
У стіні видніли двері. І були вони замкнені.
Діти кинулися шукати по майстерні ключа. Але не знайшли.
— І куди ж вони ведуть? — настрашено запитав Нісс.
Подивившись ще раз на замкнені двері, діти вибігли, аби поглянути на них знадвору.
— Навіщо йому другі двері надвір? — не вгавав Нісс. — І чому він їх замаскував?
Двері були вбудовані в задвіркову, позбавлену вікон стіну майстерні — стіну, котра була повернута до лісу, а не до стежки. Одначе побачити ці двері можна було тільки зсередини. Знадвору стіну вкривав суцільний тиньк.
— Йому не потрібні другі двері, котрі вели б надвір, — сказала Моа. Великими кроками вона зміряла довжину причілкової стіни. — Вісім кроків! А скільки буде зсередини?
Власне, вимірювати зсередини й не було потреби — діти й так здогадувались.
— Шість! — вигукнула Моа і впала на дощану підлогу. — Другі двері надвір йому зовсім не потрібні.
— Але ж куди вони…? — знову почав Нісс.
— Ми повинні знайти ключа! — сказала Моа. — Може, нам пощастить — якщо є другий ключ?
Але вони, хоч і шукали, знали: пошуки безглузді. Якщо вже Ведур так спритно замаскував ці таємничі двері, то навіщо б йому було лишати у майстерні другого ключа? Аби всякий, хто тільки сюди забреде, міг їх відімкнути?
— Принеси сокиру! — звеліла Моа, проводячи пальцями по одвірку. — Надворі, біля дров.
— Ми ж не можемо… — заперечив Нісс.
Моа обернулася до нього.
— Ведур зник, — тихо мовила дівчинка. — А ще раніше — Антак. І шлях до них веде крізь ці двері.
Нісс кивнув.
— Якщо ти просунеш лезо поміж язичком замка й одвірком, — доводила Моа, — то пошкодиться сам лише одвірок. Ведур не сердитиметься на тебе за це.
Нісс увігнав сокиру. Відчував опір дерева, але піддавалося воно легко.
Ще не підколупнувши замкового язичка, зупинився.
— Куди, Моа? — пошепки запитав він. — Куди?
— Сам давно знаєш, — відказала дівчинка. — Нагору.
Частина друга
Загублена фібула
15
З одвірка полетіли скіпки.
— Вибач, Ведуре! — прошепотів Нісс.
— Натисни на двері! — сказала Моа.
За дверима, поміж зовнішньою та внутрішньою стінами, відкрився хід. В один крок завширшки.
— Он як! — мовила Моа. І показала туди, де хід вужчав. Там видніли прочинені двері — такі низькі, що дорослий медлевінґер насилу міг би туди протиснутись. — Чи ж я не казала!
— І куди ж ведуть ці двері? — злякано запитав Нісс. — Знадвору там немає виходу!
— А це ми зараз побачимо! — запевнила Моа. — Тільки спочатку поставмо шафу на місце. Якщо ці маленькі двері ведуть туди, куди я думаю, то, звісно, Ведур аж ніяк не хотів би, щоби на них міг натрапити перший-ліпший медлевінґер.
І сам Ведур також мусив діяти подібним чином, коли робив свої вилазки через ці загадкові двері. З тильного боку шафи до неї був приточений короткий мотузок, тож діти легко притягли її, поставлену на коліщата, і затулили нею потрощений сокирою одвірок. Потім замкнули двері майстерні зсередини.
Тепер тунель був такий темний, що вони не бачили навіть своїх стіп.
— Іди ти перша! — пошепки попрохав Нісс. — Лі-феї можуть бачити в пітьмі — чи як?
От би тут їм пригодився Ведурів денносвіт! Якби ті його денносвіти діяли без довжелезного дроту, по якому надходить сила струмів…
— Дурниці! — сердито огризнулася Моа. — Мені ж до лі-феї ще так далеко, як до неба пішки. Але я не боюся, можеш мені повірити…