«Але, якщо вона піде з дому, я зможу ще разок випустити Поллілі погуляти, — подумав хлопчик. — Поки ще не стемніло. А потім вивчу той англійський текст напам’ять. А завтра добровільно зголошуся його розказати. Перед усім класом. І тоді, можливо, пан Країдлінґ заспокоїться. Спочатку треба владнати все з англійською. А потім краще обмізкую і справу з Кевіном. Принаймні моїх грошей наразі вистачить…»

— Насамперед, на мою думку, ти вже достатньо дорослий, щоби не вживати подібних виразів без крайньої потреби, — сказала Брітта. — Досить уже того, що я їх вживаю. — Вона обернулася до сина. — Ну? — запитала. — Як я виглядаю?

Йоганнесові видалося, що виглядала мати, як завжди. Зрештою, ні вискубані брови, ні туш для вій, ні макіяж із помадою нічого особливо не міняли. Та про це не варто було говорити вголос.

— Класно! — мовив він.

— І я так думаю, — задоволено сказала Брітта. — Тепер йому буде не так легко залякати мене своїми бельгійськими шафами та всяким мотлохом. — Легенький поцілунок Йоганнесові десь між вухом і плечем. — Я розповім тобі, як усе пройшло! Тримай за мене кулачки!

Йоганнес кивнув на знак згоди, хоч і не тямив до пуття, за що тут треба так переживати.

— Неодмінно! — запевнив він матір.

— Чао! — попрощалася Брітта.

Цілий вечір Йоганнес чекав на дзвінок пана Країдлінґа. Як не по телефону, то в двері. Адже той мешкав дуже близько. Жахливо, коли твій вчитель живе через дорогу від тебе. Можливо, з його вікон видно їхнє подвір’я, як припустила недавно Брітта. Тоді Йоганнесові буде незатишно надворі. Доведеться постійно йому боятись, що ось завтра у школі пан Країдлінґ постукає пальцями по своєму зеленому записнику і скаже: «Чи не краще було би тобі вчора не бавитися так довго з тим твоїм дивним звірятком, а використати час на вдосконалення твоєї англійської, Йоганнесе Ріттере?»

Хлопчик здригнувся. Він скрутив звук телевізора, аби не пропустити дзвінка, але телефон мовчав.

Вулиця за вікнами давно вже поринула в пітьму. На екрані безгучно стріляли.

«Police cars chased banc robbers. After a banc raid in the High Street last Friday… — забурмотів він, відірвавши погляд від підручника англійської й задивившись на стелю. — High Street last Friday…» Звісно, пан Країдлінґ угамується, якщо він вивчить текст на завтра. Пан Країдлінґ переконається, що розмовляти з Бріттою немає потреби.

Йоганнес вивчив уже більше половини. Він застогнав, «…last Friday afternoon two police cars chased… — знову забурмотів він. — …chased a green car at high speed…» Він замислився, чи не ненавидить він бува англійської? Хтозна, може, пана Країдлінґа, але англійську? Навряд чи. Витримати отак іще півгодинки, то й весь текст буде вже вивчений. А лягаючи спати, завести будильника на п’ятнадцять хвилин раніше, аби все ще раз повторити, — і тоді Брітта ніколи ні про що не довідається. Сама вона так мучиться зі своєю наукою і тому так переймається синовими шкільними проблемами…

«Але ж і пити хочеться від цього зубріння!» — подумав Йоганнес. Підвівся і вийшов до кухні, щоб налити собі склянку яблучного соку.

«But the gang escaped! — вигукнув він, театрально розвівши руками, перш ніж упасти перед холодильником на коліна. — The gang escaped with more than £ 8000!»

І блискавично обернувся до дверей, що вели на подвір’я. Лише краєчком ока хлопчик уловив: надворі щось ворухнулося! На одну лише мить…

Йоганнес вимкнув світло і покрадьки рушив до дверей. «Дурниці! — промимрив він. — Приверзлося!» Іноді допомагає розмовляти самому з собою вголос.

У дворику панувала тиша. Нікогісінько. Із довколишніх будинків сюди, на цей невеличкий чотирикутник, падало світло багатьох вікон, і тут мріла м’яка сутінь, тоді як по закутках залягали глибокі тіні. Ніщо там не ворушилося. Крізь зачинені двері неможливо було навіть розчути, чи Поллілі у своїй клітці порохкує уві сні.

«Панікуєш, мов мала дитина, старий Ріттере! — вголос дорікнув собі Йоганнес і підвівся. — Одне щастя, що цього ніхто не помітив».

Надворі під поривом вітру, який залетів у подвір’я згори, мов у комин, захитався Бріттин бамбук.

«Ось тобі й маєш, — мовив Йоганнес, наливаючи собі яблучного соку. — Весняні бурі».

Тепер він знав принаймні, що той помічений ним порух йому зовсім не привидівся. Так далеко його паніка не зайшла.

«The gang escaped with more than £ 8000, and you, Kraidling, поцілуйте мене в…!» — задоволено промовив Йоганнес. Тепер він майже з радістю думав про завтрашній урок англійської.

Двері безгучно відчинились. Антак злякався. Як і всі медлевінґери, він не потребував годинника, аби знати, скільки збігло годин. Наступна трапеза мала бути ще не скоро.

— Каїне? — прошепотів він у пітьму. — Це ти, Каїне?

Щось перечепилось у тому тісному приміщенні і впало. Потім двері зачинились.

— Каїне? — прошепотів Антак, обережно підповзаючи до постаті, що лежала на підлозі. — Ти приніс їсти?

Постать випросталась.

— Мені шкода, Антаку, — промовив знайомий голос. — Але я й сам перекусив би чогось.

Антак скрикнув.

12

Як на квітневий день, було напрочуд тепло й сонячно.

До самого полудня Нісс іще сподівався, але ополудні збагнув, що це безглуздо.

— Де Ведур? — запитав він, коли мати поставила перед ним тарілку.

Було небагато супу, рештки від учорашнього обіду. В такий день ніхто в краї не наїдався на обід, бо всі чекали свята. Від самого ранку господар та його друзі зносили на Великий майдан столи та лави. Подейкували, що пекар на сьогодні напік стільки тістечок, і то таких смачних, що перевершив самого себе. Ось чому було так важливо не зіпсувати собі заздалегідь апетиту.

— Може, ще прийде, — ніби знічев’я кинула Мунна. Вона стояла біля плити й помішувала суп, хоча там не було чого й помішувати.

— Що ж буде, якщо він не прийде? — вигукнув Нісс. — Він же має передати мені слово!

Мунна й далі помішувала, ніби там могло щось пригоріти.

— Ну, та це ми коли-небудь надолужимо! — втішила вона сина. — Головне ж тут — фібула. І король, зрештою, ніде не подівся. Передане від батька слово — це тільки старий забобон, Ніссе. Нині більше вже ніхто в це не вірить.

— Однак лі-феї… — почав Нісс.

— Ах, так! — мовила Мунна, обертаючись до сина. — Лі-феї — вони й народжуються зі словом. Лі-феї — то зовсім інше! Вони володіють силами. А от ми… Чи ти знаєш когось такого, хто б після свого Великого Дня несподівано виявив у собі дар пускати рослини в ріст? Як лі-феї? Чи розмовляти з тваринами? Чи ще щось таке? — запитала Мунна й зітхнула. — Це просто такий давній звичай, Ніссе. Він не означає нічого — окрім того, що віднині ти — дорослий. Ну, майже дорослий, якщо висловлюватися точніше.

І скуйовдила синові його їжакуватого чуба.

— Причешись! — суворо звеліла Мунна. — Викупайся. І вдягни чистого плаща. Думай про те, що на тебе дивитиметься все село.

— Селу байдуже, викупаний я чи ні, — буркнув Нісс. — їм аби тістечок вистачило.

Мунна засміялась і ляснула сина рушником.

— Геть звідси! — наказала. — Чи я маю ще показати тобі, де помпа?

Нісс підвівся. Так, мати слушно каже: Великий День нічого особливого не означає. Це тільки такий звичай, і немає жодної різниці, передадуть йому, Ніссові, його слово чи ні.

Але ж Ведур нізащо не пропустив би цього дня. Найбільшого дня в житті його рідного сина. З ним, певне, щось скоїлося…

Музика сопілок і барабанів лунала на Великому майдані, й навіть перші солодкі тістечка були з’їдені, перші кухлі хмільних напоїв випиті, коли Мунна з Ніссом нарешті вийшли на Великий майдан, як того вимагав звичай. Звісно, разом із ними мав би прийти і Ведур. Але принаймні король уже сидів на своєму звичному місці й розмовляв із селянином, котрий постачав перегній для королівського саду.