У Лесевій голові весь час крутилася одна набридлива думка. Колись, ще малим, він прочитав у газеті замітку про те, що десь в Індії, в джунглях, знайшли двох здичавілих дітей. Відрізані від людського світу, вони якщо і знали мову, то забули її, навіть розучилися по-людськи ходити — рачкували. Зараз Лесеві здавалося: щось подібне трапилося і тут. Українці були, як діти — весь час у них була якась жорстока мачуха, що пригноблювала, пригнічувала їх. Аж раптом всі мачухи світу враз щезли, перед ними відкрився широкий світ — здавалось, живи, твори… Та вийшло, як з тими дітьми в джунглях — заблукали, забули свою мову і стали рачкувати.

Якось, коли вони вранці простували стежкою навпростець через потонуле в тумані поле, їх наздогнала пара вершників. Коли Лесь їх роздивився, він не зміг стримати сміху. І дійсно, для людини з двадцятого сторіччя їхній вигляд міг видатися, м’яко кажучи, клоунським. Саморобні кашкети на головах, березові помальовані смугасто жезли причеплені до пояса, зшита з домотканого полотна, помальованого бузиновим соком, уніформа — все це була якась пародія на ДАІ Лесевих часів. Проте тримались вони зовсім не по клоунськи, і їхні обрізи також були зовсім не клоунськими. Вершники вже наздогнали їх, заступивши дорогу, люто гарцювали на своїх конях.

— Ви знаєте, шо ви перевисили скорість? — запитав погрозливо один із них.

— Що перевищили?! — пирснув собі в кулак Лесь.

— Скорість. Тому давайте штраф.

— Але ж ми не маємо грошей. Та й взагалі, хто тут їх має.

— Штраф, — повторив один із них.

Лесь втягнув голову. Розумів: перед ним були звичайні розбійники, озброєні, і сперечатись з ними небезпечно, але й віддати їм справді немає чого. Один із «даішників» сам вирішив це питання: під’їхав упритул до Михася і вирвав у нього з рук їхній єдиний мішок, в якому були тільки залишки їхнього обіду.

— Отак, — сказав переможно той.

— Власть нада шанувать, — додав повчально другий. — Ето вам не провінція, ето Центр.

— Центр? — вихопилося в Леся.

— А ти хіба не бачиш? — насмішкувато запитав один з «даішників».

І Лесь дійсно побачив. Туман розвіявся, і вдалині — там, де закінчувалося поле, — ледь виднілися сіруваті багатоповерхові будинки.

— Ех, дєрьовня, — протягнув глузливо один «даішник».

— А, що візьмеш з того аграрного клану, — сказав інший.

І вони поскакали геть, діти забутого в часі поста ДАІ, в країні, де вже не було жодної цілої дороги.

А Лесь з Михасем все дивилися в далину.

— От і прийшли, — сказав якось зачаровано Михась.

Лесь мовчав. Що з ним буде далі у цьому великому місті, куди його завернула доля, було абсолютно невідомо. Але треба було йти вперед. Так він пообіцяв тому хлопцю з ядушних боліт, це він не раз читав у очах людей, яким показував свої чисті руки, і десь там попереду була Мар’яна. І він пішов…

Виявляється, що випадок з патрулем ДАІ не був поодиноким. Не встигли вони й декілька хвилин пробути в місті, як їх затримав якийсь чоловік у формі. Він почав вимагати показати йому якісь документи, про які ні Лесь, ні Михась не мали жодного уявлення. Поки Лесь з Михасем пояснювали, що про ці документи вони чують перший раз у житті, набігло ще декілька стражів порядку. Цього разу обійшлися тим, що Михасю довелося зняти свої ще досить непогані постоли (у Леся були Андрієві — геть діряві). Після цього стражі порядку без зайвих слів зникли. Поки Лесь з Михасем розпитували, де тут можна знайти якусь політичну організацію чи установу, ця ситуація повторювалася з ними ще декілька разів. Але тепер все закінчувалося для них набагато щасливіше — у них просто не було вже що забирати.

Саме місто справило на Леся двояке враження — з одного боку, після запустіння тих країв, у яких вони були, місто, звичайно, вражало величністю, кількістю населення — мешкало тут, мабуть, декілька сот тисяч, і в той же час було в ньому і щось спільного з усім навколишнім світом — і та ж жорстокість, і та ж недовіра, і той самий запах пустельної тліні, що і всюди. І в той же час воно дуже нагадувало йому те велике місто — там, в іншому тисячолітті, в якому він колись вчився, жив, любив. Тільки тоді таких міст було багато, тепер — лише одне.

Врешті-решт їх таки затримали і відвезли в дільницю. Мабуть, служителі закону чи, вірніше, того, що тепер вважалося за закон, вирішили, що, може, Лесь з Михасем десь поховали свої скарби ще до того, як увійти в місто, і вирішили на них сильніше натиснути, а може їх просто вивели з рівноваги чисті Лесеві руки. Але факт залишається фактом — Лесь з Михасем першу свою ніч в місті ночували в буцегарні.

Сусідом Леся по нарах був якийсь дрібний чиновник з клану адміністраторів. Вони познайомилися, і той розказав Лесеві багато цікавих речей про життя цього, мабуть, найдивнішого з кланів. Виявляється, що майже всі, хто проживав у місті, належали до цього клану. У клані була своя досить складна ієрархія: певну посаду давали вже новонародженим дітям — звичайно, в залежності від того, яку посаду займали їхні батьки. Все було б добре, та треба було щось їсти, а от з цим була проблема — на всіх не вистачало. Звичайно, з чиновниками дечим ділилися інші клани, аби зберігати деяку видимість керуючого центру, але цих подачок катастрофічно не вистачало. Тому зголодніле чиновництво нападало на кожну людину при найменшій можливості з неї поживитися. От тому Леся з Михасем сьогодні так часто зупиняли — для переважно голодних чиновників вони були просто знахідкою!

Наступного дня їх так само раптово, як затримали, випустили, і вони пішли шукати вулицю Рожевих ліхтарів — там, як їм сказали, проживав весь політичний бомонд. Коли Лесь побачив вперше цю вулицю, він раптом згадав кадри (сам, на жаль, так і не побачив — тоді його відправили прямим рейсом в Африку, а тепер цих міст просто не існувало) великих міст Західної Європи, де були цілі вулиці з повіями, що сиділи за вітринами. Тут за вітринами сиділи і пропонували себе не повії, а політики. Причому політики були на вибір — бери яких хочеш! Були череваті, були худі й такі, що не хотілося навіть і дивитися. Були чорняві, були біляві, були і лисі. Одні ще за вітриною, хоч їх ніхто і не чув, виголошували якісь промови, інші одним своїм виглядом показували, наскільки вони солідні. Але Лесь помітив одну спільну для них рису — вони всі мали абсолютно чесні очі. Але саме ці очі їх і видавали: навіть у абсолютно чесної людини не могло бути таких просто намальовано-чесних очей. І цими очима вони дивилися на представників різних кланів, що ходили, вибираючи, по цій вулиці, з прохаючим виглядом: «Візьми мене, візьми лише мене, я буду служити тобі вірніше від вірного пса, я вгадуватиму твої сни, лише візьми мене». І від того їхні очі ставали ще чеснішими.

Але Лесь не звертав ніякої уваги на чесність їхніх очей, крокував собі байдуже повз вітрини. В буцегарні він почув ім’я одного політика, про якого говорили, що він справжній зух в політиці, проте досить невезучий — завжди ставив на ті клани, які програвали. Ось до нього і крокували зараз Лесь і Михась. Походивши, вони знайшли потрібний будинок, який, мабуть, був одним із самих обшарпаних на цій дивній вулиці. Одразу було видно, що в ньому мешкали невдахи. Лесь, полишивши Михася надворі, піднявся рипучими східцями на другий поверх і постукав в обшарпані двері.

— Заходьте, відчинено, — почувся з-за них голос.

Він зайшов. Всередині квартира була так само обшарпана, як і все інше у цьому будинку. Пройшовши темним коридором, він потрапив в таку ж темну кімнату, де, на єдиній з меблів, канапі, прямо в костюмі лежав солідного вигляду вже немолодий чоловік, що запитально дивився на нього.

— Анатолій Сигізмундович? — запитав його Лесь.

— Майже так, — відповів той, продовжуючи лежати на ліжку.

— Я до вас у справі.

— Дуже приємно. Що ж ви хочете?

— Я хочу стати президентом, і надіюся, що ви мені в цьому допоможете.

Чоловік на ліжку поперхнувся.