У стійбище вже почали привозити перших поранених з битви, початок якої спостерігали Лесь з Михасем. І, судячи з все більш гучного розпачливого жіночого лементу, дитячого плачу, прокльонів чоловіків, стало ясно, що фортуна цього дня була не на ординському боці.

Їх повезли в самий центр стійбища, до величезної юрти, що гордо вивищувалася над всіма іншими. «Якщо ця орда, як всяка нормальна орда, має хана, — подумав Лесь, — то він має жити тут». І він не помилився — це дійсно була ханська юрта. Перед нею їх скинули з коней, потім змусили стати на коліна перед входом до неї і схилити голови. Незабаром з’явився сам хан. Лесь з-під лоба зумів його роздивитися — це був огрядний чоловік середніх років з типовою зовнішністю степового українця: дещо скуластий, вузькуваті очі, обличчя лоснилося від жиру. В минулому він міг вповні зійти за голову якогось загубленого в херсонських степах колгоспу або директора донецької шахти. А тепер він був ханом…

— Розказуйте! — недбало махнув він рукою.

— Про що?.. — хотів був підняти голову Лесь, але ззаду хтось з кочівників заліпив йому такого болючого потиличника, що Лесь тільки роздратовано зашипів.

— Про те, що вам було доручено у нас вивідати, про те, скільки у вас війська, коротше — про все.

— Ми не шпигуни, — спробував заперечити хану Михась, за що також отримав потиличника.

— Питання про те, будете ви жити чи ні, не стоїть, — почав з явно учительською інтонацією в голосі посивілий ординець з відзнакою. В молодості він, мабуть, був учителем фізкультури. — Питання стоїть про те, якою смертю ви помрете — тяжкою, у муках, чи все ж більш легкою. І тут все залежить від вас — захочете ви з нами співпрацювати, чи ні.

«Учителю не можна заперечувати», — чомусь подумалось Лесеві, а тому він почав:

— Саме для цього ми і вийшли на ваших людей. У нас до вас є одна пропозиція, яка — я впевнений у цьому — не може вас не зацікавити…

— Пропозиція? — перебив його хан. — Що ж ви нам хочете такого запропонувати?

Лесь, не підіймаючи голови, мовчки показав йому свої долоні. По рядах ординців, що зібралися навколо, пронісся здивований вигук. Хан декілька хвилин мовчки розглядав його долоні, потім звів свої очі-щілинки до опущеного Лесевого обличчя.

— І що далі? — запитав він.

— Далі? — Лесь сміливо підняв голову, але на цей раз ніхто не дав йому потиличника. — Далі вас очікуватиме фіаско. Там, — він махнув рукою у сторону зелених полів, — на вас чекають автоматники і сила-силенна ополченців. І ви складете там свої голови, і свою славу, і жінки ваші та діти будуть помирати від голоду, тому що грошей ви так і не отримаєте.

— Відрубайте цьому чорноротому голову! — махнув рукою бувший вчитель фізкультури.

— Мовчати! — гаркнув хан. — Поки що я тут хан, і я тут наказую! — І повернувшись до Леся, наказав: — Далі!

Лесь скромно потупив очі:

— Гріх не скористатись з того, що вам іде прямо в руки.

— А що ж мені йде прямо у руки?

— Мої чисті руки.

— Поясни.

— Без допомоги інших кланів ви не переможете — це абсолютно ясно. Але як два клани зможуть домовитися між собою? Ніяк! От у цьому і полягає вся трагедія — всі відособлені одні від одного, і причина цього — у цих клятих позначках на руках. А тут з’являється людина, яка ні в чому не замішана, і доказ цього — її чисті руки. І закликає всіх об’єднатися на боротьбу проти ваших ворогів під вашою егідою. По-моєму, це повинно спрацювати, звичайно, якщо дати цій людині певні гарантії щодо її подальшого становища, зокрема, може, й пообіцяти їй в майбутньому президенство…

— Хане, я розрублю цього зухвальця надвоє! — несамовито закричав бувший учитель фізкультури, хапаючись за свою криву шаблю.

— …президент, що слухняно сплачує вашому клану гроші, що виконує всі забаганки вашої орди, в той час, коли ви в тіні, не під ударом — що може бути кращим, — рівним голосом провадив своє Лесь.

Хан мовчав, хан думав. Нарешті мовив:

— Підведіть їх з колін. Нам є про що поговорити. Але якщо ти мені хоч слово збрехав, я розірву тебе кіньми!

Наступного дня захисники Центру могли спостерігати незвичайний порух у ординському становищі; згорталися юрти, жінки пакували речі, чоловіки сідлали коней. Незабаром невелика група вершників вилетіла з стійбища і попрямувала у сторону Центру. По білому штандарту, який розвивався над ними, можна було зрозуміти, що ординці прагнуть переговорів. У чиновницькому таборі висувались різні припущення стосовно мети цих переговорів: одні говорили, що ординці, вимотані вчорашнім боєм, прагнуть заключити на декілька днів мир, інші — що ординці, навпаки, висувають новий ультиматум. Але звістка, отримана після години переговорів ординського посольства з чиновницьким керівництвом приголомшила всіх — орда відступала! Люди не могли повірити, багато хто говорив, що це просто якась хитрість, ординцям не можна вірити і т. д. Тому, коли ординське посольство відбувало до себе, зібрався великий натовп цікавих — всі хотіли побачити тих, хто приніс таку приголомшливу вістку. І побачили: з десяток звичайних кочівників і одного досить дивного вигляду чоловіка, який, судячи з одягу і того, як він погано тримався в сідлі, ніяк не міг бути номадом.

Звичайно ж, цим дивним чоловіком був Лесь. Це саме він вмовив хана заключити тимчасовий мир, аби мати змогу увійти в спілку з іншими кланами, і тоді вже об'єднаними силами вдарити на Центр. Саме тому він мусив відбути разом з посольством до чиновницького табору і взяти, незважаючи на відсутність досвіду, активну участь у переговорах. Проте все закінчилося добре, і зараз, незважаючи на те, що з кожним кроком коня він високо підстрибував у сідлі, Лесь міг розслабитися — поки все йшло майже так, як треба. Його справа зрушилася з мертвої точки, він знайшов спільну мову з ханом. Що ж стосується тих обіцянок, які він дав ханові щодо свого майбутнього президенства, то дай Боже йому стати президентом, а тоді… Тоді він подивиться, що й до чого. За весь час своєї одісеї він дав лише дві справжні обіцянки, які мав виконати будь-якою ціною. Одна з них була дана Мар’яні, друга — хлопцеві з ядушних боліт.

Раптом Лесів кінь шарпнувся вбік, і Лесь ледь не вилетів з сідла. Коня перестрашив солідного вигляду — в костюмі, в краватці — чоловік, що вискочив з натовпу і, широко усміхаючись, щось кричав Лесеві. За хвилю Лесь його пізнав — це був Анатолій Сигізмундович.

— Вітаю вас, юначе! — привітав той Леся. — Вам таки дещо вдається, тому дозвольте, якщо ви звичайно не заперечуєте, вам допомогти.

Так, Анатолій Сигізмундович був справжнім політиком.

Осінь прийшла з морозами, а зима з відлигою. Коли в жовтні сніг лежить на ще навіть не зовсім пожовклому листі, а в самій середині зими від раптової тепліні товстий шар всепокриваючого снігу перетворюється у сльозливу воду, тоді, мабуть, і найостаннішій живій істоті на цьому великому білому світі починає здаватися, що певно він просто зійшов з розуму. І, може, так воно і є, може, таки щось трапилось з світом, щось надламалося в ньому… Може, не витримав він смерті мільярдів своїх недавніх мешканців, нажахала вона його, і забув він про пори року, про те, що є зима і літо, весна і осінь. А може навпаки, вжахнула його не смерть людства, а його життя, і те, що воно хотіло, живучи, зробити. І встав старий добрий світ, як кінь під безумним вершником — на диби і скинув його… Та вже не зміг і сам зупинитися: так і летить далі, збиваючи, плутаючи все на своєму шляху.

Лесь постійно був у роз’їздах. Об’їжджав загублені серед європейської пустелі клани, збирав у поселеннях людей, показував їм свої чисті руки, агітував за те, аби вони забули про розбрат, об’єдналися, поставили його президентом. Іноді йому вдавалося це зробити одразу, але частіше люди говорили: «Подумаємо». Та коли вранці наступного дня після зборів він виїжджав з чергового селища чи містечка, то відчував: з-за опущених фіранок, з-за парканів вони проводжають його поглядами, і йому чомусь здавалося, що в багатьох з них жевріла надія…