…Єгер був задоволений — звір виявився справді цікавим. Не те що минулої неділі, коли того й не дуже ганяти довелось. Тоді багато хто був розчарований. Та й не дивно — люди з’їжджались з регіонів, аби взяти участь в полюванні, деякі кинули свої важливі справи. І от маєш — з десяток хвилин, і все було кінчено. Тому, може, добивали його не з рушниць, а вже так — вручну. Цей був не такий — добре йшов. Спочатку втік від гончаків, а тепер добросовісно петляв по кладовищу. Проте Єгер прекрасно знав: вони розвернуться півмісяцем, з того боку його підстрахують помічники і справу буде зроблено…

…Куля влучила Вальченкові в ногу, коли він уже добігав до паркана, що відділяв кладовище від житлового району. Вальченко полетів сторчака об землю, і, вже лежачи на землі, він вперше за весь цей час пожалів, що розсварився сьогодні з тим клятим поетом. Верталися б додому двоє і, може, все склалося б по-іншому. Боже, чому ж вони сварилися?! Потім Вальченко втратив свідомість. Чи, може, це йому здалося. Тому що в голові продовжували кружляти рядки віршів, які вже ніхто не почує. І це були хороші вірші.

…Коли він відкрив очі, то побачив: над ним стояли. Стояли сиві й молоді, одягнуті в спортивні костюми і в одяг хакі. Тримали гвинтівки, ножі. Деякі з них були відомі: одні — колись, їхні обличчя він пригадував ще з старих фотографій, інших бачив на телеекранах вже зараз. А деякі були йому зовсім невідомі. Проте всіх їх об’єднував звернений до нього погляд. А в погляді цьому була ненависть. Якась закостеніла, чорна, тваринна ненависть. І сила цієї ненависті зробила з Вальченком те, що не змогло зробити з ним все його життя. Всю свою енергію, весь запал вкладав завжди на внутрішньотусовочні розбори. А от тепер, під дією цієї майже фізіологічної ненависті, у свої останні хвилі життя з Вальченка відбувалася метаморфоза — всередині нього народжувався боєць. І він почав поволі, опираючись на чийсь обеліск, підійматися. І він став на свою прострелену ногу, і спокійно глянув їм у вічі. В свій останній мент життя він збирався кинути їм в обличчя те, що мав сказати вже давно, те, для чого і був даний йому від Бога талант. Вони зрозуміли це, тому що всі, як один, старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер підняли свої рушниці. Проте світ так і не почув ні того, що хотів сказати їм Вальченко, ні звуку пострілів їхніх рушниць. Все це раптом заглушив голос диктора радіо, що раптово включилось за парканом: «…а зараз, вже вкотре вертаючись до живильних витоків нашої духовності, давайте ще раз послухаємо наші безсмертні українські народні мелодії». І оркестр вдарив гопака…