— Це гроші для сина. Візьми, вони йому згодяться.

Вона мовчить. Лише згодом починає говорити.

— Я можу взяти десять, двадцять… Але тисячі… Я боюся. Такі гроші можна мати твоєму хазяїну, Стемпковському… Тобі їх можна вкрасти, а нам…

Вона замовкла і відвернулась. Я починаю розуміти, що в селі, де вже давно ніхто не бачив грошей, людину навіть за дрібну копійку просто закопають живцем. Нічого не зробиш — мій син виросте серед цієї байдужості, серед великої чорноземної пустки.

Я вийшов із хати і сів просто на вологу, холодну землю, що могла б озолотити мого сина, це село, цей пустельний край. Але її скоро не стане, і в мого сина, в цих людей не лишиться і найменшої надії. А надія має бути навіть у того, хто йде на смерть! Тому я встаю і йду до клубу, мені потрібен Печенога.

Він ще не поїхав, сидить біля каганця і чистить пістолета. Почувши кроки, підводить голову.

— Через тиждень, коли виберуть хазяїна, ти йому станеш не потрібний?

— Через тиждень у нього вже буде інша охорона, — погоджується він.

— Я віддам тобі свою частину грошей, — ставлю сумку до його ніг, — але ти виконаєш два моїх прохання: перше — збери і дай мені цей пістолет, друге —…

Через два дні я входив до виборчого штабу хазяїна. В охороні стояв Печенога з хлопцями, вони повинні обшукати кожного, хто заходить до хазяїна. Але мене не обшукали, Печенога й так знає, що я маю і, напевно, здогадується, для чого. Коли я зайшов до кабінету господаря, на мене запитально глянули його безбарвні очі на такому ж безбарвному, драглистому обличчі. Я витягнув пістолета і декілька разів вистрілив у нього. Потім, не оглядаючись, безборонно — Печенога з хлопцями вже десь зникли — вийшов з цього незграбного будинку і пішов у напрямку того села, де жив мій син. Звичайно, я не дійду. Стемпковський не дасть мені цього зробити. Мій хазяїн був авторитетом і його суперником на виборах. Стемпковському треба всім довести, що він тут ні при чому. До того ж, він начальник районного управління міліції. Отже, я йому дуже потрібний. Ну що ж, як буде, так вже й буде. Основне я зробив — залишив сину шанс, його землю.

Десь через півгодини, йдучи вже стежкою у полі, я почув як гуде земля. Мене наздоганяла кіннота Стемпковського. Попереду галопував сам Стемпковський, і я бачив, як з-під міліцейського кашкета світилися азартом його очі людолова. До ременя Стемпковського був причеплений старовинний музейний ятаган. Я зупинився і повернувся до них обличчям — під’їжджайте хлопці, я вже нікуди від вас не втечу. Та й почастувати вас хочеться, ще не всі гостинці роздав. Тільки в тебе, Стемпковський, я стріляти не буду, ти ще потрібний. Ти станеш депутатом, ти будеш продавати людей, ти будеш з них шкуру дерти. І ти доведеш їх до межі, коли одного дня вони усвідомлять, що вони таки не худоба, а люди.

Кіннота вже була зовсім близько, і я приготувався стріляти, аж раптом навколо щось змінилося. То просто з-за хмар вийшло сонце, і стало видно, що на чорних полях вже давно зійшла зелена трава.

Полювання

«…а зараз ми почнемо 45-ий урок української мови. Ми будемо вивчати чергування — о, — е, з — і. Це зміна голосних — о, — е, які є у відкритому складі, на і, якщо…»

Один з них встав і вимкнув радіоприймач.

— Пора, — сказав він, і вони всі як один встали з-за по-святковому вбраного стола і, не поспішаючи, повагом, навіть з якоюсь долею врочистості, пішли перебиратися до Полювання. Цього вимагав звичай — рівно о п’ятій починалися останні збори. Вже багато років вони дотримувалися цього звичаю і жодного разу його не порушували. Це не обговорювалось, про це навіть не згадували вголос — просто робили так, і все. І в цьому вчувалося щось вікове, непорушне, непроникне…

Старий Єгер вже чекав їх на вулиці. Хоч мав близько вісімдесяти років, але зберігав ще воєнну виправку. Так, шістдесят років безвідмовної служби не пройшли для нього задарма. Його виправці заздрили навіть молоді. І це його тішило. Але зараз думками він був далеко — згадував своє перше Полювання. Тоді їм — зеленюкам, попався справжній звірюга: сильний, відважний, був озброєний. Та й ліс прекрасно знав — потім йому розказали, що там у себе — в Карпатах, він вважався найкращим мисливцем. Вдалося йому якось проскочити повз облаву, і здавалось: ще трохи — і махне за кордон. Проте Барс — вірний пес Єгеря, який тоді був ще молодим хлопцем, одягнутим в сині галіфе і зелену гімнастерку, взяв його слід, і тоді Єгер вперше відчув задоволення від гонитви, від переляку чи запеклості гнаного, від запаху крові…

— Все готово? — увірвав його спомини один з тих, хто вже встиг переодягнутися. Єгер його добре знав — це був запеклий мисливець, не один десяток років провів він з Єгером на Полюванні. Такий якщо йшов за здобиччю, то вже до кінця. Один раз гнали нічним містом якогось віршомаза, а той дарма, що в своїх віршах лише про Марічок та чічок згадував, моментом дочолопав, що й до чого — бах, та й стрибнув до каналізаційного люку. Так оцей, не дивлячись на всю свою огрядність і той високий пост, який тоді займав, візьми та й скакони за ним туди ж — у каналізацію! І дістав таки — ходив потім щасливий весь у тому, що там у каналізації плавало, але всім показував у своїй руці закривавлене вухо. І щасливо повторював: «Вотета падла про верби писала. Так вот ми ему вербу і сдєлали!» Іншим мисливцям, правда, не сказав, де впольований — боявся, аби ті його і собі на трофеї не розібрали. Потім тіло того віршомаза і міліція не знайшла, так ніхто ніколи і не взнав, що між ними колись може справжній геній ходив. Лише вухо залишилось. Єгер був упевнений, що і зараз під модерновим костюмом огрядний мисливець носить на ланцюжку це вухо. Да, були часи! Як же тих куплетистів, хористів і ще бозна-кого не добували. Бувало і з рушниці, а бувало і голіруч брали. Одного, здається музикантом якимось був, навіть не полінувались високо на сосні повісити. Отак гуляли! Зараз, звичайно, вже не те. Однак традиція ще живе! І Єгер, втішаючись, глянув у ту сторону, звідки до нього поспішали кілька ділових м’язистих молодиків у спортивних костюмах. Вони були вперше на Полюванні, але Єгер зі своїм досвідом міг впевнено прочитати по їхніх очах — вони стануть справжніми мисливцями.

— Ну так все готово? — знову увірвав його роздуми огрядний мисливець.

Єгер згідно кивнув. Звичайно ж, у нього, як і завжди, все було готово. Треба було починати, і Єгер махнув рукою. Полювання почалось. І вони пішли містом, яке вже готувалось до сну. Рушили старі й молоді, відомі й невідомі, сильні колись і сильні тепер. Йшли майже як на параді — крок в крок, гордо несучи за плечима футляри з рушницями. І люди на вулицях міста, що вже поринало в пітьму, якось боязко обертались їм услід і одразу намагались відвернутись, ніби боячись, що ті, з футлярами, раптом перехоплять їхній погляд і не простять… А були й такі, які проводжали їх довгими, сповненими задоволення, поглядами. Їм було приємно дивитись на цих спаяних одною метою людей. Одразу видно було — нічого вони не боялись, і віяло від них чимось давнім, віковим, якоюсь непроникною непорушністю, яка насправді була їхньою спільною метою. І мета ця була проста — здобути голову своєї жертви. А цією жертвою у них сьогодні, як, проте, і завжди були ті, хто співав, писав, слухав вірші, пісні і ще бозна-що на своїй мові. Але основне — хто робив це талановито. Саме вони були для мисливців найстрашнішими звірами й найбажанішими трофеями. Такою була вікова традиція.

…Вальченко йшов додому досить непевною ходою. В голові шуміло після випитого на поминках, а душу ятрила сварка з тим нікчемним поетом. Цього разу він таки вивів його з себе — ще трохи і просто вбив би його. Це ж треба таке — були на поминках товариша, ще й, до того ж, який загинув такою трагічною смертю — був забитий невідомо ким — і то там не могли не посваритися. На поминках! Перетворили їх у літературну дискусію, та насамкінець ще почали просто ображати один одного. Отак! А все ж таки у всьому винуватий був той поет. Як ще таких земля носить! Вальченко заскрипів зубами. Раптом до нього долинув собачий гавкіт. І щось у цьому гавкоті насторожило Вальченка, щось у ньому було тривожне. Гавкіт проте швидко наближався. Вальченко боязко озирнувся — на вулиці він був один. Індустріальна вулиця на околиці великого індустріального міста поряд з кладовищем в цей вечірній час завжди пустувала. Вальченко зрушився з місця і попростував далі, аж нарешті побачив: прямо на нього по вулиці неслася собача зграя. Те, що вони бігли саме до нього, Вальченко ніскільки не сумнівався. Це було однозначно. І Вальченко зрозумів: треба тікати. Спочатку він побіг назад по вулиці, але зграя швидко наздоганяла його, і він рвонувся до паркана, напрочуд легко для людини, яка ніколи не займалась спортом, перескочив його і опинився на старому кладовищі. Але дивно — він не зупинився, продовжував бігти далі між хрестів, хоча від собак його відділяла вже огорожа. Інстинктивно Вальченко відчував — смерть далі бігла за ним. Тому біг і шепотів свої вірші, як заклинання, як єдиний захист від того світу, для якого він завжди був лише жертвою. Над його вухом свиснула куля, потім ще одна — а він все біг, здається, на крилах несла його якась невидима сила.