Хан та Анатолій Сигізмундович також не сиділи склавши руки. Розсилали по всіх усюдах своїх людей, гінців, що несли чутку про дивну людину з чистими руками, яку достатньо буде поставити президентом, і все, абсолютно все зміниться на краще. Так і народилась легенда про Леся Чисті Руки, що мав принести щастя на землю…

Проте не дрімав і теперішній президент. Все більше і більше до ханського стійбища почало надходити звісток, що то тут, то там було вбито, замордовано ханських гінців. Нарешті хану увірвався терпець і він спорядив загін, який мав схопити людей президента. Сотня міцних, збитих як справжні кочівники хлопців на струнконогих конях майнула воронячим крилом і зникла десь у напрямку тепер вже знову угорських степів, де були вчинені останні вбивства. За три тижні прискакав гонець, який повідомив, що відбувся бій, президентські люди розбиті, серед них є вбиті, інші взяті в полон і їх мають скоро пригнати до стійбища.

З самого ранку того дня, коли до стійбища мали привести полонених, у Леся був геть кепський настрій. Він планував обійтися без крові, але все виходило інакше, все йшло проти його замірів — вже відбулася перша сутичка, будуть ще, і, скоріш за все, скоро мала розпочатися справжня війна. Це він зрозумів з вранішньої розмови з ханом та Анатолієм Сигізмундовичем. Зранку у якійсь справі він зайшов без попередження до ханського намету саме тоді, коли хан з Анатолієм Сигізмундовичем обговорювали план майбутньої війни.

— А що поробиш, юначе, — мовив на Лесів запит Анатолій Сигізмундович. — Ніхто за так владу не віддасть. За неї треба буде битись! І, звичайно ж, будуть жертви. Хоча… — тут Анатолій Сигізмундович сумовито похитав головою — особисто мені це також дуже неприємно.

— І скільки буде цих жертв? — запитав Лесь.

— Ніхто не зможе цього зараз підрахувати, — продовжуючи сумовито хитати головою, мовив Анатолій Сигізмундович.

— Та й хто захоче це рахувати, — додав-відрубав хан.

— Хіба що вовки та грифи… — прошепотів Лесь і, не попрощавшись, вийшов з намету.

По обіді привели полонених. Лесь якраз тоді гарцював на коні — хотів вивчитись їздити на ньому незгірше за ординця та й заодно якось призабути неприємну вранішню розмову в ханському наметі. Тому коли побачив полонених, то під’їхав до них прямо на коні. Мав змогу уважно їх роздивитися — такі самі люди, як і ті, що були поряд з ним, тільки пригнічені поразкою. Було багато поранених, і Лесеві стало якось зовсім не по собі: одне, коли людина вже мертва — це докір німий, а інше — коли вона жива, і в її живих, не засклілих очах ти читаєш все, на що заслуговуєш, а може і трошки більше. Ні, цього вже було занадто, і Лесь, крикнувши, аби їх всіх відпустили (ніхто, проте, не поспішав виконувати його команду), вдарив коня, щоб від’їхати, аж раптом його погляд вихопив одного полоненого, що стояв позад інших. Високий, міцний хлопець, у якого кривавою ганчіркою були пов’язані очі. І Лесеві стало тоскно, просто смертельно тоскно. Щоб він не зробив хорошого у майбутньому, але він ніколи не зможе повернути цьому хлопцеві зору. Ні, цього таки для одного дня було вже забагато. А скільки таких днів його очікуватимуть попереду?! Лесь щосили вдарив свого коня і, крикнувши своєму вічно невідлучному Михасеві: «їдемо до Ярини!», чимдуж поскакав геть.

Ярина… Коли світ кружляє тобою, наче якоюсь пушинкою, і ти намагаєшся йому віддячити тим самим, треба щоб хтось або щось принесло тобі хоч якесь заспокоєння. До того ж, Ярина мала напрочуд гарні литки — не худі і не тонкі, а якраз такі, які подобалися Лесеві. Ось тому він зараз щосили мчав до її далекого хутора через засніжені поля. Щосили підганяв коня і думав… думав, як і завжди, про Мар’яну. Цікаво, що вона зараз робить, чи ще згадує його, і, Боже, як же жаль, що на цьому далекому хуторі його чекає не вона, а інша, хоч і з напрочуд гарними литками.

Вони мчали засніженим полем — два вершники, і вітер свистів в їхніх вухах, і підіймалась назустріч їм снігова пороша, і місяць освітлював їм дорогу. Ця швидка їзда цілком захопила Леся, вселила в нього якийсь дикий азарт. Ось розлітається з дзвоном під ногами його коня промерзла земля, а Лесеві здається, що вона стогне, ця Богом забута земля якоїсь там Сілезії чи ще якогось бувшого пупа Європи, прямо зубами скрегоче, бо знову, як і тисячу років тому, б’ють їй в груди копитами змилені варварські коні.

У такому захопленому стані він навіть незчувся, як вони влетіли до лісу, через який лише вкрай розбита лісова дорога вела до далекого Ярининого хутора. Тільки ще більше стьобнув нагайкою свого і так змученого коня… І враз у вічі йому вдарили фари автомашини. Кінь звівся на диби, Лесь вилетів з сідла і полетів, полетів, полетів… Вдарившись об землю, він мало не забився, але знайшов у собі сили скочити на ноги. Та майже одразу його збили якісь люди, що посипалися на нього здавалося зі всіх сторін. Махнув в одну сторону кулаком, в іншу — та де там, не вибитись. Але ж десь мав бути Михась, у нього є зброя, чому він не допомагає йому?! Крутився, обвішаний своїми нападниками, як дзига, дико водив, як тільки що гнаний нагайкою кінь, очима, але не міг роздивитися, де ж Михась. Тоді, згинаючись під все новими ударами, що сипалися зусібіч, закричав, здавалося, на весь цей чорний ліс, на всю цю місячну ніч:

— Михасю, стріляй!!!

— Прости, брате, — сказав Михась, знімаючи шапку.

Він стояв, спішившись, майже коло самої машини і без жодного поруху, наче закостенів, спостерігав за тим, що відбувається.

Лесь лежав у кузові автомобіля, який, підскакуючи на вибоїнах зруйнованої часом дороги, мчався у невідомому напрямку. Та загалом, цей напрямок був не такий вже і невідомий. Було абсолютно ясно, що його викрали люди клану президента або клану, до якого належала Мар’яна, або ще якогось конкуруючого клану. У будь-якому разі його чекало досить непривітне майбутнє. Та й теперішнє було, м’яко кажучи не з кращих. Його дуже міцно зв’язали, так, що руки, ноги, оплутані мотузками, нестерпно боліли. До того ж, був весь у синцях. Наче хтось прочитав його думки, і якийсь добродій — Лесь не міг розгледіти хто, бо його кинули на дно кузова вниз обличчям — таки послабив його мотузки, і добре знайомим голос запитав:

— Чим я ще можу тобі допомогти, Лесю?

— Тим, що підеш в пекло, іудо! За скільки ти мене продав — за тридцять срібляників?

— Я здав тебе не за гроші. Просто я завжди заздрив тобі, що саме ти можеш стати президентом, що саме на тебе дивляться люди, що саме у тебе чисті руки… А я ж майже такий самий, як ти, лише чистих рук не маю!

— Ти мені розказуєш дуже стару історію. Можу сказати точно, що дві тисячі років їй вже є.

— Лесю, вони пообіцяли, що не будуть тебе вбивати. Чуєш, вони пообіцяли мені! Лесю, чим я ще можу тобі допомогти?

— Тим, що підеш до чорта! — зло відповів Лесь.

— Лесю!!!

— Та заткнешся ти, виродку, — перервав Михасеві причитання чийсь злий голос. — А то ухлопаєм тебе, як і твого кореша, якого ти продав.

— Припиніть! Ви ж обіцяли! — майже на фальцет збився Михась.

— Гришо, скинь того виродка з машини, надокучив він достобіса!

У кузові почалась якась штовханина, потім когось таки викинули з машини, після чого вже десь з пітьми почулися розпачливі Михасеві прокльони, яких за декілька хвилин вже майже не було чути — незважаючи на те, що дорога була вся у вибоїнах, машина їхала таки з досить пристойною швидкістю.

— Гей, хлопці, а з якого ви клану — президентського чи якогось іншого? — поцікавився Лесь у своїх конвоїрів.

— Вгадай з трьох разів.

— З президентського.

— Відповідь правильна.

— А куди ви мене везете?

— Вгадай.

— На почесне кладовище претендентів на президентство?

— Що кладовище, звичайно не почесне, буде, в цьому можеш не сумніватись. Але зараз ми веземо тебе в трохи інше місце.

— Невже на курорт?

— Майже вгадав.

Більше конвоїри з Лесем не розмовляли. І Лесь залишився наодинці з своїми думками. А думки були невеселі. З мріями про президентство доведеться розпрощатися і, може, воно й на краще — Лесь згадав молодого хлопця з закривавленою ганчіркою на очах. Так, занадто це кривава справа — президентство! Але ж його соратники — як вони будуть без нього? Та якось проживуть, до того ж іноді йому здавалося, що якби він став таки президентом, вони приготували б йому таку саму долю, як і ті, що забрали його з двадцятого століття — долю маріонетки, від якої абсолютно нічого не залежало. До цього все йшло — так що хай тепер покрутяться без нього. Але ще залишалась обіцянка дана тому хлопцеві з ядушних боліт, іншим знедоленим людям — як бути з нею? Що ж, він і в цій тупиковій ситуації намагатиметься зробити щось корисне для цих людей. Правда, що взагалі можна зробити, коли ти лежиш зв’язаний у кузові автомобіля, що мчить невідомо куди?