Їхня подорож тривала декілька годин. Михасю якимось чином вдалося звільнитися від кляпу, і він заверещав на весь ліс: «А бодай би все то пропало, позападалося!!! Це ж треба, до цих люциперів втрапити у руки!!!» їхні тюремники не звертали на його крики жодної уваги — здавалось, вони його просто не розуміли. Нарешті вони вирішили зробити коротку перерву, і Лесь отримав змогу тишком запитати Михася, хто ж ці люди, які їх полонили. Михась мало не зайшовся плачем:

— Нам страшенно не повезло — ми потрапили до кинутих! Я ж знав, що ця сторона річки належить до їхніх земель, та на радощах, що мої мене не спалили, зовсім про це забув! От і попали з вогню та в полум’я! Там спалити хотіли, а тут ще перед тим жили з живого витягнуть!

І в Михасевих очах з розпачу, з досади за тільки що втрачений шанс подовше пожити на цьому світі, здається, чи не сльози зблиснули.

— А хто вони такі — ці кинуті? — продовжував нишком допитуватися Лесь.

— Старі люди розказують, що в давні часи, коли всі кидали («обдурювали» — машинально поправив його Лесь) всіх, були серед кинутих, а може і серед кидал такі, які вирішили не приймати подібної практики — обдурювати і бути обдуреними. Тому і поселилися вони подалі від людей: поховались по болотах та лісових нетрях. Не було б у тому ніякої біди, якби вони не перекинулись у якесь чорнокнижжя. Точно не знаю, але розказують, що всіх, хто потрапляє їм до рук, вони вбивають, бо вважають посланцями якогось чорта, от забув тільки, як вони його взивають — дуже дивна назва.

— МММ, — так ми називаєм сатану, посланцями котрого ви є! — гаркнув збоку один з їхніх конвоїрів, що, виявляється, не тільки знав людську мову, а й мав чудовий слух. І, вже звівшись на ноги, боляче ткнув Михася в живіт держаком списа:

— Ану, поднімайсь, прислужник чорта! Скоро час розплати!

Далі була виснажлива дорога через якісь безлюдні болотяні пустині, де за ступлений вліво чи вправо від стежки крок їх чекала жахлива смерть у трясовині. Нарешті вкрай змучені вони вибралися на якийсь острівок землі серед цих безмежних боліт, на якому, власне, і розташовувався табір «кинутих» — декілька заглиблених у землю, критих зверху дерном хиж. При їхній з’яві, здається, все селище висипало з хиж — від малого до старого всі були замурзаними, змарнілими, у всіх очах проглядала якась особливо затята, здається сконденсована від болотяних випарів, злість. Не важко було здогадатися, на кого вона була спрямована.

— Ну й життя, — вже майже з якоюсь веселістю гудів за спиною Леся Михась. — Мабуть, знову спалювати будуть.

І вже ледь чутно — на вухо Лесеві:

— Руки, не забудь їм показати свої руки. Той раз вирятували, й зараз повинні.

— Конвоїри, здається, не звернули на них жодної уваги.

— Ні, все рівно — це повинно спрацю…

— Не гаварить! — оперіщив його збоку палкою один з конвоїрів.

— Куди ж ви нас далі тягнете — вже ж прийшли? — запитав у конвоїрів Лесь.

— До Найбільш кинутого, — з якоюсь навіть урочистістю в голосі промовив один з них.

«Боже, навіть серед обдурених немає рівності — виходить, є більш і менш кинуті», — подумалось Лесеві. Їх вели через селище, і він спідлоба дивився на людей, що його оточували, і крізь бруд, який, здається, ніколи не змивається, крізь погано вичинені шкіри, злі, дикі погляди проступало щось давнє, добре йому знайоме. І він вже не дивився на них, як на дикунів, виродків — перед ним були просто загнані у кут українці.

Їх завели до останньої у цьому лісовому селищі хижі. Усередині було вогко, стояла напівтемрява. У кутку стояла якась подоба ліжка, з якого підвівся зморений, худий та блідий чоловік.

— Піймали у лісі — видно винюхували, як нам шкоди завдати, — коротко пояснив ситуацію один з конвоїрів.

— Ясно, — протягнув господар, — ну, що ж, поговоримо. Пошліть тільки когось — хай принесуть узвар від ворожки, а то знову цієї ночі кашель мучив.

— Ну, що ж, — звернувся він вже безпосередньо до Леся з Михасем, — зізнаєтесь у всіх своїх злочинах?

— Ви щось про нас не те думаєте, — заговорив скоромовкою Михась.

— Ми думаємо, що всі люди навколо нас — кидали. От що ми думаємо, і я впевнений, що ми не помиляємося! — майже урочисто мовив господар хижі.

— Думаю, що, мабуть, ви все ж таки помиляєтесь, — заперечив йому Лесь. — Не можна вважати всіх людей шахраями. Звичайно, є і шахраї, їх багато — але ж не всі!

— Не всі?! — у голосі Найбільш кинутого почулася іронія. — Ви хочете прикинутися сліпим чи, може, ще й глухим? Та навіть вони не можуть не відчувати, що за світ їх оточує!

В цей момент в землянку зайшов хлопчина з глеком якоїсь трав’яної настоянки і, піднісши її господарю, став напоготові у кутку. Найбільш кинутий трохи надпив, полегшено зітхнув і продовжував:

— Ви з зовнішнього світу несете тільки зло, і тому ми поступаємо з вами належно — просто знищуємо вас, незалежно від того, до якого клану ви належите — аграрного, наукового чи ще якогось. Тому що вже сама приналежність до якогось клану є ознакою зла.

— Ну, добре, — мовив Лесь. — А якщо людина не належить до жодного клану? Як тоді?

— Як це не належить до жодного клану?

— А от так, — мовив Лесь, показуючи свої чисті долоні.

Найбільш кинутий довго на них дивився. Потім сказав:

— Ет, яка різниця. Ви не наші — ви не кинуті, і цим все сказано. Не наші — значить посібники зла, прислужники дияволу МММ. А отже розмовляти з вами немає сенсу — незалежно від того чисті чи брудні у вас руки. Хоча це ви, дияволи, таки добрий вигадали спосіб нас кинути. Але нас не обдуриш (конвоїри схвально закивали головами) — завтра вранці вас як нечисту силу втоплять у річці.

— І після цього ви будете казати, що ви не є кланом?

— Виведіть їх і запріть у новій стодолі, а вранці скарайте на горло! — махнув господар рукою конвоїрам. — А ти, — звернувся він до хлопчика, — принеси ще мені узвару від кашлю.

— А його справді найбільше з-поміж усіх вас кинули? — спитав цікавий Михась по дорозі до їхньої останньої оселі у конвоїрів.

— Кинули не його, а ще його батька, — відповів один з них.

Лесь з Михасем лежали зв’язані на застеленій соломою долівці стодоли і відсапувалися. Декілька годин вони билися над тим, аби якось послабити мотузку, якою були зв’язані, але все намарне. Отже, залишалося лише лежати і чекати смерті.

— Михасю, чуєш, як ти думаєш, чи далеко залишилося до України? — спитав Лесь.

— Не знаю.

— Погано, що не знаєш. Я зараз подумав — у нашому містечку є кладовище, а на ньому майже третину займають могили з такими самими, як у мене, прізвищами, а моєї могили там вже не буде…

— Слухай, а розкажи мені за ту Україну. Якою вона була в твій час?

Лесь на хвилю закрив очі, потім почав:

— Вся в пшеничних полях. Уявляєш — їдеш день, другий, а навколо все жовтіють лани.

— І більше нічого?

— Звичайно, ні. По полях то тут, то там стоять яблуневі сади.

— Прямо в пшениці? Та такого, ж не може бути!

— Не перебивай. В Україні було саме так. Було багато чого. От їдеш ти дорогою поміж хлібів, якщо побачить тебе хтось з селян — зніме бриля — на поле у нас всі тільки в брилях та в полотняних сорочках з вишиваною стьожкою виходять — і обов’язково помахає тобі, хоч ти для нього абсолютно незнайомець.

— А для чого ж йому махати?

— А тому, що він українець, і ти українець, а навколо хліб достигає, яблука червоніють і сонце світить. Отому часто не тільки привітає, а ще й до столу запросить. А там меди, горілка, обов’язково величезний коровай подадуть. І їси, скільки хочеш. А потім підеш у вишневий садок відпочити. Там і заснеш під солов’їний спів, тому що обов’язково в кожному садку хоч один соловейко та буде. Інакше над господарем всі сусіди кепкувати будуть — чому це раптом у його садку та немає соловейка.

— Розкажи ще щось… Про жінок розкажи.

— Жінки у мій вік були всі красиві. Були високі, мали білі зуби і високі білі груди. Гордо дивилися та могли й низько вклонитися. Прекрасні жінки, щедра земля, мужній і лагідний народ — отака була країна!