— Чекайте, я його зараз стрелю! — «заспокоїв» їх дядько і вдруге націлив на Леся рушницю.

«Якщо вона навіть і дасть осічку, я все одно вже цього не витримаю», — подумалось Лесеві і, майже підсвідомо захищаючись від цієї рушниці, від цих людей, що прагнули його смерті, він виставив вперед руки, чекаючи пострілу чи осічки, чекаючи своєї смерті. Але пострілу все не було. Замість того десь там у глибині юрби зароджувалися, наче видих, наче заклинання, слова:

— Чисті руки, чисті руки…

Лесь поволі опустив руки — люди дивилися на нього, а точніше на його руки так, якби на його місці враз постав якийсь привид. Звичайно, Лесь здогадувався, що відсутність на його руках татуювання емблеми належності до певного клану могла б викликати у його теперішніх сучасників певне здивування, але щоб аж таке… Ні, цього він навіть не міг уявити! «Ну, що ж, — подумав Лесь, — цим треба скористатися». Лесь випрямився, надав своєму вигляду якоїсь солідності і голосно, з почуттям повної впевненості у всьому сказаному, почав говорити:

— Так, мої руки чисті, і я прийшов сюди, аби своїми чистими руками звільнити цього хлопця, — він показав на прив’язаного до стовпа.

— Але ж він чаклун! — подав голос черевань, що знову виліз на поміст. — Через таких, як він, пішов добробут з наших хат. Та й ще треба розібратися, шо ти сам такоє! Чому це у тебя чисті руки?

Вираз його обличчя з розгубленого знову став погрозливим. Обличчя багатьох інших набули замисленого вигляду. А Лесем раптом опанувала затятість — так його роздрочив цей кровожерливий черевань! Особливо тим, що єдиний поміж усіх цих злиденних людей мав черево, і саме він найбільше кричав про злидні.

— Та не слухайте ви цього товстуна! — закричав Лесь. — Якби поменше слухали таких от язиків, то, може, і достатку у ваших хатах було б трошки більше! Це вам каже людина, що має чисті руки! Ви хочете спалити цього чоловіка, бо він зібрав більше, ніж ви, картоплі. А чому ж ви не бачите, що в цього, — він тикнув пальцем у сторону череваня, — більше за вас всіх пузо?

— Люди! — перебив його черевань. — Та він же теж чаклун! Тому і на руках у нього немає ніякого знака! Бийте його!!! (Сам боявся до Леся і підступитися).

Лесь помітив — дядько з розбитим обличчям знову почав піднімати свого поржавілого карабіна.

— Чекайте!!! — розлігся над юрмиськом дужий голос.

Всі завмерли. Наперед виступив літній сивий чоловік. Лесь одразу зрозумів — його тут поважають, до його голосу прислухаються.

— Послухай, юначе, — мовив до Леся цей чоловік. — Ми не знаємо, хто ти такий і чому ти тут з’явився. Ми знаємо лише одне напевно — у тебе чисті руки, а це знак. Він має щось значити — я все ж таки думаю, що зміни на краще, тому що змін на гірше у нас і до тебе вистачало. Ми відпустимо тебе. Так?! — він повернувся до юрби, та схвально загуділа. — І ти підеш звідси — ми дамо тобі на дорогу трохи харчів.

— Без нього я не піду, — мовив Лесь, вказуючи на прив’язаного до стовпа.

Чоловік на хвилину задумався, а потім махнув рукою:

— Забирай, може воно й на краще.

І знову, обернувшись до громади, голосно запитав:

— Прибулець хоче забрати з собою чаклуна Михася. Віддамо його?!

Подобріла юрба схвально загуділа.

Коли вони вже виходили з села, Лесь обернувся. Люди стояли і дивилися їм услід. Чому? Хотіли подивитись, куди вони підуть, що будуть робити? А може, відповідь крилася в останніх словах, які сказав йому на прощання той сивий чоловік: «Твій прихід означає одне: так, як було — більше не буде», і в тих вогниках надії, які загорілися у його очах при цьому. «Так, як було — більше не буде…» Може, якраз про це думали ті, що дивилися їм услід.

— Тебе, як я здогадуюся, звати Михасем? — звернувся Лесь до врятованого ним хлопця.

— Точно. А тібя? — в свою чергу запитав той.

— Лесь. Мене звати Лесем.

Так і познайомилися. Михасю на вигляд було стільки ж років, скільки і Лесеві, був і однакового з ним росту, але був більш цибатіший, до того ж, на відміну від чорнявого Леся, мав чуба кольору соломи. Був одягнутий, як і всі селяни, у якісь сірі штани та сорочку.

— Слухай, Михасю, я тобі допоміг, тепер і ти мені допоможи.

— Лади. А шо нада?

— Поки я тебе звільняв, примудрився загубити дівчину, щезла і все. Допожи мені її знайти — далеко відійти вона ще не змогла, а свої околиці, я думаю, ти знаєш.

— Ага, — хлопець усміхнувся якоюсь майже дитинною усмішкою. — Тут ти звернувся якраз до того, кого треба. Краще за мене ніхто околиць не знає, і по сліду мало хто зможе йти так, як я. Це в мене навіть Ще краще виходить, чим вирощувати картоплю. — І, трохи подумавши, додав: — Ти от що — сядь і почекай. А я мотнуся навколо села — прикину, куди вона могла піти.

І він скинув свій мішок із взятими з дому харчами, може, як запоруку того, що вернеться до Лесевих ніг.

— Добре, я буду чекати, — погодився Лесь і присів на землю.

Йому якраз треба було подумати над дивною поведінкою Мар’яни. А вона дійсно була дивною — кинути його у найвідповідальнішу хвилину і втекти. Звичайно, це можна було пояснити звичайною жіночою лякливістю. Але… На його очах вона знесла голови щонайменше двом чоловікам, показала вражаючу сміливість, не кажучи вже про явно помітну непогану підготовку до екстремальних ситуацій. І це ставило перед Лесем ще одне запитання, на яке він покищо не мав відповіді — звідки такі явно шпигунські таланти у простої лаборантки? Так, йому справді треба буде серйозно переговорити з Мар’яною, коли він її знайде.

— Гей, Лесю! — почувся з-за його спини Михасів голос. — Я дізнався, куди вона подалася!

— Пішли за нею, — коротко мовив Лесь, підводячись з землі і беручи клунки з харчами.

Вони швидко крокували стежкою, що вела до річки. Михась запевняв, що за півгодини вони знайдуть Мар’яну. Взагалі він виявився напрочуд потрібним та метикуватим супутником. Тільки одне у ньому трохи дратувало Леся — як той дивився на його руки. Нарешті він не витерпів його косих поглядів і, зупинившись, прямо його запитав, чи він хоче його про щось спитати. Трохи пом’явшись, той таки спитав, чи справді на Лесевих руках немає татуювання, чи це якесь хитре штукарство.

— Так, я дійсно маю чисті від татуювання руки, — відповів ствердно Лесь. — Можеш їх для більшої впевненості помацати.

Знову пом’явшись, Михась, наче якесь чудо, обдивився їх зі всіх сторін.

— Коли у нас буде вільний час, я розповім тобі, чому я маю чисті руки, — сказав Лесь.

Наче вибачаючись за свою недавню недовіру, Михась досить велемовно пояснив, що взагалі вперше в житті бачить чисті долоні, йому навіть і на думку не спадало, що десь може бути здорова, повноцінна людина, яка може мати руки вільні від татуювання емблеми певного клану. Тільки в легендах розповідалося, що десь за рікою в лісах живуть дикі люди, яких прозивають «кинутими», які дійсно не мають татуювань. Отож вперше в житті він бачить таке чудо. Тому він надіється, що Лесь зрозуміє його недовіру. Лесь ствердно похитав головою — здається, він починав розуміти цих людей і те, чому йому відводилося місце президента. Але нічого пояснювати Михасю зараз не став — у них було обмаль часу, аби знайти Мар’яну, а вони і так забагато говорили. Треба було йти далі по Мар’яниному сліду.

За півгодини вони побачили річку, а трохи згодом — на широкій піщаній косі — жіночу постать. Лесь аж шарпнувся — у ній він безпомилково пізнав Мар’яну. Коли підійшли ближче, Лесь побачив, що Мар’яна плакала. І Лесь про все забув, все простив. Він пішов до неї так, наче не бачив її тисячу років, наче вічність пробивався до неї — і ось нарешті зустрів. Коли він сказав за її спиною: «Мар’яно…», її підкинуло, наче в неї влучила та розривна куля, якими вона розчищала їм дорогу. Потім вона обернулася — і в її очах Лесь побачив свої очі, бо її очі виражали те саме, що і його — тисячу років вона чекала на нього, вже не думала колись побачити його живим, і от ще й зараз не вірить у це, видається він їй якимось дивним фантомом, чудом.