– Він ябедник, стукає на нас, де тільки може, – сказала Анні. – Наприклад, позавчора моя сестра прогуляла урок музики і замість цього пішла на морозиво. То він негайно доповів про це мамі! А коли я не розповіла про незадовільну оцінку з математики, він накапав татові!
– А чому ви йому все це розповідаєте, якщо він такий? -спитав хтось із 6-А.
– Ми не розповідаємо! – сказала Анні – Та нишпорка сама якось усе винюхує! Оцінку з математики він побачив, коли порпався в моєму портфелі, я його на цьому застукала!
– Чудесно! – з огидою вигукнула Ґабріела.
– А чому ви його не провчите? – запитав хлопець із 6-А. Анні знизала плечима:
– Це – безнадійно. Ми його вже лупцювали на печене ябко, – сказала вона. – Не допомагає! Він біжить до тата, і нас карають! Бо ми, бач, так погано ставимося до його коханого синочка!
Ґабріела штурхонула під ребра замислену Маргариту:
– І з таким типом приятелює твій Гансик? Маргарита нічого не відповіла.
– Він завжди приятелює з товстунами, – сказала Анні. -Певно, любить товстих. Раніше його другом був Шлікгофер.
– Що? – скрикнув хлопець із 6-А. – Цей ідіот? Я його репетитор із математики. Він такий телепень, що не вміє навіть ділити!
Анні засміялась:
– Але, здається, в нього вистачило розуму відшити мого брата! Днями я зустріла його в супермаркеті і спитала, чому він уже до нас не приходить, і він сказав, що з такими, як мій брат, він не хоче більше нічого мати! Як на мене, це навіть симпатично!
Маргарита згадала про «Чорний хрест помсти», «Притиколи» і написані лівою рукою листи з погрозами. Вона вже не брала участі в загальній розмові, яка поступово перейшла з паскудного брата на оцінки та паскудних учителів. Коли згодом, перед дванадцятою, Анні розрахувалась і рушила додому, Маргарита пішла з нею і по дорозі розповіла про дивні папери, які знайшла у Гансика. Спочатку Анні нічого не могла второпати. Коли до неї нарешті дійшло, вона лише сказала:
– Все може бути! Мене вже нічого не здивує. Від мого брата можна сподиватися всього, він точно хворий на голову!
– Але ми мусимо щось робити! – вигукнула Маргарита.
– Навіщо? – Анні похитала головою. – Рано чи пізно їх хтось викриє. Цього ж не потерпить жодна доросла людина! І я йому цього бажаю! І моїм батькам – теж. Тоді вони, можливо, нарешті побачать, який у них мазунчик!
– У мене все зовсім інакше, – сказала Маргарита – Я люблю свого брата! Хай які дурниці він робить! Я мушу його з цього витягнути. І якнайнепомітніше, розумієш?
– Ну, тоді роби, що вважаєш за потрібне! – сказала Анні – Але що? Якщо твоя підозра підтвердиться, то ці два пацюки шпигують за якимось паном Штенґельберґербауергубером, чи як його там, винюхують про нього все і пишуть йому листи з погрозами!
– Мабуть, так воно і є, – зітхнула Маргарита.
– Там є щось про гроші, в тих листах? – спитала Анні.
– Жодного слова! Тільки про каяття і спокуту, і навернення, і таке інше!
– Який тоді в цьому сенс? – здивувалась Анні. Цього Маргарита і справді не знала.
– А може, ти розпитаєш свого брата? – запропонувала Анні.
– Гадаю, він мені нічого не скаже, – зітхнула Маргарита. -Останнім часом між нами нема контакту.
– З мого сволоти я гарантовано нічого не витягну, – сказала Анні. – Він тільки підло бреше!
Перед своїм будинком Анні сказала, що єдиний шанс про щось довідатися, – розпитати малого товстуна Шлікгофера.
– Здається, він доволі балакучий. Якщо він щось знає про цю справу, його можна було би розговорити. У понеділок на великій перерві можемо спробувати разом, – запропонувала Анні.
Маргарита була їй безмежно вдячна.
Решту суботи Маргарита провела з татом удома. Падав сильний дощ, і вони обоє не мали жодного бажання вилазити з хати. Гансик пішов із дому о чотирнядцятій годині. «До Фрой-денталера. Робити уроки», – сказав він. Двері своєї кімнати хлопець замкнув на ключ.
Маргарита грала з татом у шахи. Тато грав неуважно, роблячи помилку за помилкою.
– Ну, тату, – докірливо сказала Маргарита. – Як ти сьогодні граєш?
– Мені це все так прикро, дитинко, – зітхнув тато.
– Тобі не має бути прикро, – спробувала заспокоїти його Маргарита. – Це ж нормально. Тільки мені здається, що недобре, що ти це робиш так таємно. Ти ж не зраджуєш свою дружину, і тобі нічого боятися!
Тато зітхнув.
– Все не так просто, – сказав він. – Останнім часом Гансик став такий дивний. Поглянь! – тато встав, висунув шухляду шафи, витягнув із неї аркуш паперу і простягнув його Маргариті. – Це цветльська бабуся знайшла в нього під ліжком!
На папері великими друкованими буквами було написано: ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ! ХТО ЗРАДЖУЄ ПОДРУЖНЮ ВІРНІСТЬ, ПРОКЛЯТИЙ НАВІКИ! ЧОЛОВІК І ЖІНКА – ОДНЕ ЦІЛЕ! ГАНЬБА ТОМУ, ХТО РУЙНУЄ СІМ'Ю ЗАРАДИ СЕКСУ! ГАНЬБА! ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ
Маргарита втупилась у папірчик. Вона ще довго дивилася на нього, навіть коли вже все прочитала.
– Чому він мені таке пише? – спитав тато.
– Ти думаєш, що це призначається тобі? – Маргарита віддала листок татові. Тато поклав його назад до шухляди.
– А кому він іще має писати? – здивувався він. Маргариті хотілося розповісти татові про записки, які вона
знайшла в Гансика, і запевнити його, що тут точно йдеться не про нього. Але тато і без того справляв таке пригнічене та розгублене враження, що вона не хотіла його засмучувати ще більше. Тож вона лише сказала:
– Що ти, тату! Це ж тільки такі фантазії! – Вона згадала Гінцелеве пояснення. – Може, він хоче написати детектив, чи щось таке!
– Хочеться вірити, – сказав тато, повернувся на своє місце і зосередився на шахових фігурах. Незважаючи на це, Маргарита в нього виграла.
Трохи пізніше зателефонував Гансик і спитав, чи можна йому залишитися ночувати у Фройденталера. Татові це не сподобалося, та після тривалих перемовин він погодився.
Увечері Маргарита з татом поїхали в дорогий італійський ресторан.
– У них найліпші краби, – стверджував тато.
Краби і справді були фантастичні, однак Маргарита мордувалася, бо не знала, як у цих жирних тварючок відкривається панцир. І їй весь час здавалося, що в неї за спиною чатує офіціант, глузуючи з її безпорадних спроб. Але загалом вона була дуже розчулена. Тато її зворушив. «За їжею та питтям, – подумала Маргарита, – він забуває про всі гризоти і турботи. Як це гарно, коли людина має в житті щось, чим може себе так легко потішити!»
– Будьмо, тату! – сказала Маргарита, взяла татів келих із «фраскаті» і зробила маленький ковточок.
– На здоров'я, дитинко! – пробурмотів із повним ротом тато і вправно розколов панцир восьмому крабові.
– Все о'кей, дитинко? – спитав він.
Маргарита переконливо закивала. У цю хвилю їй найбільше хотілося погладити тата. Але вона не наважилася це зробити в такому пристойному ресторані. «Офіціант, котрий стоїть на варті, – подумала вона, – може мене неправильно зрозуміти».
Маргарита розповіла мамі про татову суботню гостю і була дуже здивована маминою реакцією. Мама жадібно вимагала подробиць. Вона хотіла знати все, а оскільки Маргарита бачила тільки плащ, то мама почала розпитувати її про нього. Чи то була дорога річ, чи дешева, елегантна чи потворна, чи його могла би носити радше молода особа, чи старша. Довідавшись, що Маргарита бачила на ньому етикетку з вигаптуваним словом «Армані», мама розчаровано зітхнула:
– Ага, отже це таки не Шпітціґман!
Шпітціґман була татова секретарка. Худюща особа за тридцять, у якої постійно був такий погляд, ніби її мучить страшенна печія, проте її шлунок був буцімто в порядку.
Маргарита здивувалася, як це мама на підставі плаща, якого вона ніколи не бачила, дійшла висновку, що він не належить пані Шпітціґман. А ще більше її здивувало, що мама з цього приводу розчарована.