Коли Маргарита приходила у «Ваксельберґер» у супроводі Ґабріели, Гінцель був небагатослівний і видавався знервованим. Коли Маргарита хотіла йти додому, він тримав її за рукав і просив залишитися ще трішки. Бо він, мовляв, мусить із нею поговорити! Маргарита втікала, знаходячи щоразу нові відмовки,

 і почувала себе при цьому трохи підлою, і картала себе за той поцілунок у щоку, бо, напевно, саме він наштовхнув Гінцеля на думку, що він має якісь права. Ґабріела ж заявила, що їй набридла роль охоронця. Зрештою, Гінцель був її приятелем, і їй було важко дивитися, як він страждає, в тому числі й через її, Ґабріелину, постійну присутність.

Маргарита пообіцяла незабаром прийняти рішення.

– Я дійшла висновку, – сказала вона, – що проблема полягає в тому, що я не знаю, чи по-справжньому хочу спати з одним із них. Гадаю, тільки тому я ніяк не можу зробити остаточного вибору між Гінцелем і Флоріаном!

– Ну то й що? – Ґабріела не розуміла, як цей висновок міг допомогти Маргариті. – Тепер у тебе стало ще на одну проблему більше!

– Ні, – заперечила Маргарита. – Бо питання, хочеш ти спати з хлопцем чи ні – теоретичне. І його легко розв'язати, бо це справа світоглядна. А світогляд у мене є. Я повинна тільки правильно обміркувати, як мій світогляд ставиться до статевого життя!

Ґабріелі відібрало мову.

– А за вихідні, – сказала Маргарита, – я це обдумаю!

– Ну, то прапор в руки, – пробурмотіла Ґабріела. Тільки з увічливості вона утрималася від коментарів. Але все-таки дозволила собі похитати головою.

– Ти мене не розумієш? – спитала Маргарита.

– Дякувати Богу, ні, – сказала Ґабріела. – Хочу я спати з хлопцем чи ні – мені це підказує не світогляд. Я помічаю це, коли цілую його, ну і таке інше! – Ґабріела поклала Маргариті руку на плече і м'яко додала: – Та, можливо, це тільки питання віку. Я ж більш як на рік старша за тебе! Здається, минулого року я теж мислила трохи інакше!

Якби Ґабріела не була її найкращою подругою, Маргарита би страшенно розсердилася на це зауваження.

У суботу о десятій спортивна частина дівчат Маргаритиного класу грала в гандбол із 5-Б, а спортивна частина хлопців – зі 6-А. Маленьку неспортивну решту, тобто тих, кого в жодному разі не можна було випускати на майданчик, бо це призвело би до цілковитої катастрофи, відпустили з занять. Отож, після другого уроку Маргарита вирушила до тата. Вона була свято переконана, що тато знає про те, що сьогодні уроки в неї закінчилися швидше. Маргарита розповіла про це Гансикові ще в середу на великій перерві.

Вона хотіла поїхати з татом по магазинах. Вона це дуже любила. Тато був страшенно щедрий покупець, і відколи Маргарита почала жити окремо від нього, щедрість його не мала меж. Варто було їй тільки зайти в магазин і подивитися на якусь річ у вітрині, як тато відразу ж питав: «Ти хочеш це, дитинко? Купити тобі?»

Маргарита використовувала татову щедрість лише у виняткових випадках. І таким винятковим випадком був плащ, який вона кілька днів тому бачила в «секонді». Запаморочлива річ! Правдива сецесійна шмата з довгим чорним лисячим коміром. Маргарита вже його міряла: вона виглядала в ньому, як модель-ка на титульній сторінці жіночого журналу!

Маргарита відчинила двері до татової квартири і зайшла в коридор. Як не дивно, звичного «Вітаю, дитинко!» не пролунало-. Тата не було ні в лазничці, ні в кухні, ні у вітальні.

«От Гансик гімнюк, – розчаровано подумала Маргарита, -він йому не переказав, що я прийду раніше! Тепер тато сам пішов до магазину». Маргарита пожбурила свою шматяну торбу на крісло і з сумом подумала, що до наступної суботи прекрасний сецесійний плащ точно продадуть. Оплакуючи розкішну річ, Маргарита підійшла до вікна, і надія знову повернулася до неї, бо надворі стояв «Ровер». Тож тато не міг бути далеко. Можливо, він просто пішов по молоко! Маргарита вдивлялась у вулицю, сподіваючись побачити тата, котрий повертається з молочного магазину. Шукаючи поглядом татів синій плащ і чорне «борсаліно», вона раптом згадала, що бачила плащ і капелюх у передпокої на вішаку. Чи не бачила?

Маргарита хотіла вийти в коридор, аби проінспектувати батьків одяг, але раптом почула якісь звуки зі спальні. Тієї ж миті двері спальні відчинилася, з них вийшов тато і блискавично зачинив їх за собою.

– Маргарито? – спитав він і прихилився до дверей. – Чому ти вже тут?

– Бо всі інші грають у гандбол, – сказала Маргарита.

– Ага, точно! Я зовсім забув! – Тато схопився за кінчики вусів і почав їх смикати.

«Що з ним? – подумала Маргарита. – У нього такий дивний погляд. А чого це він о пів на одинадцяту в халаті? І чому під халатом немає піжами? Він же ніколи не спить голий! Можливо, він учора ввечері кудись ходив і довго чаркував, повернувся додому на світанку і не знайшов піжами! Але тоді він був би заспаний, позіхав, тримався би за голову і шукав би в лазничці аспірин!»

Однак тато справляв враження бадьорісінького і добре виспаного. От тільки був дуже спантеличений.

– Ти захворів? – спитала Маргарита.

~ Ні-ні, чому? – здивувався тато і скрутив із вусів шістки.

~ Ти не хочеш іти по магазинах? – спитала Маргарита.

~ Я вже все купив сьогодні, дуже раненько, – сказав тато.

Маргарита спитала себе: «І чого це він стоїть, як приклеєний біля дверей? Він же завжди виходить мені назустріч і дає цьомка!»

– Але я забув купити цигарки, – сказав тато. – Ти могла би бути така ласкава і сходити за ними?

– О'кей, ~ сказала Маргарита. – Але в мене немає грошей!

– Так-так, гроші, – пробурмотів тато і безпорадно озирнувся. Зазвичай його гаманець був у піджаку, а піджак, коли тато не мав його на собі, висів на вішаку в коридорі. Маргарита хотіла принести гаманець. Вона вийшла в коридор. Татового піджака тут не було. Та поряд із його синім плащем висів чорний шкіряний плащ, такий вузесенький, що тато з його габаритами не вліз би в нього і наполовину. «Жіночий, розмір 38» – оцінила Маргарита. Плащ випромінював ніжний аромат. Маргарита вирішила, що це «Міс Діор». '

«Ну, нічого собі!» – пробурмотіла Маргарита. І раптом мов пелена спала їй із очей. А коли її погляд упав на телефонний столик, на якому лежав цілісінький блок цигарок, у неї розвіялись останні сумніви. Маргарита повернулася до вітальні. Тато все ще стояв перед спальнею, як олов'яний солдатик на варті. Маргарита посміхнулася татові.

– Твій гаманець у піджаку, а піджак – у спальні, – сказала вона. – А в коридорі лежить блок цигарок. А я зараз піду геть і прийду у звичний час! Вибач, що потурбувала, мені дуже шкода!

Маргарита кивнула і вибігла з квартири. Вона хихотіла собі під ніс і стрибала по сходах на одній нозі.

«Здуріти можна! – подумала Маргарита, – в нього суботня подружка, а я ввалилася, просто як викапаний старий Кальб!»

До повернення в татову квартиру залишалося дві години, тож їхати додому було не варто. Маргарита вирішила піти у «Ваксельберґер». Там уже була Ґабріела, яка теж не фанатіла від гандбольних змагань, біля неї сиділи двоє з 6-А й Анні Фройденталер.

Маргарита звернулася до Анні:

– Мій брат із твоїм тепер друзі-нерозлийвода!

– Що? – Анні Фройденталер вирячила очі. – Той опецьок, що тусується з Міхі, твій брат?

Маргарита кивнула.

– Твій брат такий самий гімнюк, як і мій? – спитала Анні. Маргарита сказала, що її брат – хороша людина.

– Такого не може бути, – сказала Анні. – Якщо він приятелює з моїм, він мусить бути паскудою. Мій брат тусує тільки з паскудами. Бо нормальні люди з ним не хочуть мати справу!

– Як ти так можеш говорити про свого брата? – щиро обурилася Маргарита.

– Ніде правди діти, – зітхнула Анні й розповіла здивованим друзям, як її брат відривав мухам крильця, щоби спостерігати за їхнім конанням, як, побачивши великого собаку, накладав у штани, а опинившись на безпечній відстані, кидав услід йому каміння. Та найогидніше – це те, як він поводиться з сестрами.