Маргарита прихилилася до дверей лазнички і посміхнулася. Властиво, їй зовсім не хотілося посміхатись, але вона знала, що Флоріан може бачити її відображення в дзеркалі, і їй здавалось, що холодна посмішка – це єдиний вид міміки, який пасує до цієї ситуації. Флоріан звернувся до свого відображення:

– Цього не прикриєш, навіть якщо пов'язати під коміром хусточку! – тоді він обернувся до Маргарити і вишкірився:

~ Але якщо вони мене у школі спитають, то я скажу, що це сліди твоїх садистичних захцянок!

– Не смій! – Маргарита перестала посміхатися. – Бо я тебе вб'ю! Слово честі!

– Застрелиш, заколеш чи отруїш? – Флоріан поклав руки Маргариті на плечі й поцілував її в кінчик носа. – Чому така дурепа; як ти, має найгарніший у світі кінчик носа? – спитав він і ще раз поцілував її в ніс. Маргарита, коли її цілували, зазвичай заплющувала очі. Цього разу вона залишила очі відкритими. Вона подумала, що так їй буде легше зосередитись і чинити опір.

– Слухай, я йду додому, – сказала Маргарита і спробувала твердо подивитись у ясно-блакитні Флоріанові очі. Проте важко зобразити справжній «твердий» погляд, дивлячись знизу догори.

Так чи інак, а Флоріан витримав Маргаритин погляд спокійно та розслаблено і ще кілька разів поцілував кінчик її дитинячого носика. При цьому його руки плавно зісковзнули з Маргаритиних плечей на Маргаритині груди, через що в Маргаритиній голові виникло певне сум'яття, бо в ній ніяк не могли узгодитися дві зовсім протилежні думки. Думка номер один: «Припинити пестощі, з'ясувати стосунки!» Думка номер два: «Насолоджуватися пестощами, на все решта начхати!» Перед тим, як одна думка в Маргаритиній голові перемогла іншу, Флоріан відпустив її груди (Маргарита сприйняла це як втрату), підняв дівчину, взяв на руки і поніс із лазнички через коридор до своєї кімнатки. Маргарита була так вражена цією спонтанною акцією, що її думка «припинити пестощі, з'ясувати стосунки» не мала вже жодного шансу. «Який він сильний, – подумала вона, – він навіть не захекався від моєї ваги! Як у романі! Клас!»

У Флоріановій кімнаті, яку Маргарита про себе завжди називала «камерою-одиночкою», бо аскетичність і потворність меблів нагадували в'язницю, було досить темно. За вікном сутеніло.

Флоріан підійшов до ліжка й опустився на нього разом зі своєю ношею. А тоді присвятився Маргариті в такий інтенсивний і приємний спосіб, що вона вже без спеціального запрошення добровільно скинула плащ, а потім – річ за річчю – й інший одяг, із застібками якого Флоріан не міг упоратись.

Оскільки за такими справами, якими зараз займалися Флоріан і Маргарита, можна легко втратити відлік часу, Маргарита не могла сказати, як довго вона перебувала на твердому Флорі-ановому ложі. Аж тут клацання замка примусило Флоріана завмерти.

– Шляк трафить, ~ прошепотів він, а Маргарита, побачивши вузеньку смужку світла під дверима кімнати, збагнула, що хтось із Кальбових предків повернувся додому й увімкнув світло.

Предок-Кальб (судячи з тупання, це був тато-Кальб) прокрокував повз Флоріанові двері. На кілька секунд запанувала цілковита тиша, кроки стишились, а тоді стало чути різні голоси: очевидно, ввімкнули телевізор.

– Він не знає, що я вдома, – прошепотів Флоріан. – Він думає, що я на тренуванні з гандболу. Я вже був майже вийшов, коли ти подзвонила.

Маргарита випросталася, щоби позбирати розкиданий довкола ліжка одяг.

– Залишся ще, – прошепотів Флоріан. ~ Якщо він вже всівся перед телевізором, то не зрушиться з місця!

– Ти здурів, – прошипіла *ґ Маргарита, злізла з ліжка, присіла навпочіпки на підлозі, сортуючи в темряві свій верхній одяг, знайшла станик та підколінки і швиденько їх натягнула. Майток і блузки вона знайти не могла. Певно, вони були десь у постелі. Маргарита нахилилася над ліжком і почала його обмацувати.

– Я шукаю свої лахи, – пошепки поінформувала вона Флоріана.

Флоріан не відповів.

~ Посунься, здається, ти на них лежиш! – Флоріан навіть не поворухнувся. – От упертий віслюк! – прошепотіла Маргарита і запхала руку під подушку, шукаючи там майтки і блузку. Вона здивовано помітила, що подушка волога. На ній були мокрі плями. «Напевно, такі на дотик подушки, в які плачуть, -подумала Маргарита. – Але цього не може бути!» Вона не могла собі уявити, щоби Флоріан плакав.

– Флоріане? – Вона хотіла доторкнутися до Флоріанових щік, аби розвіяти безсенсовну підозру. Флоріан відсмикнув голову. Та Маргаритина рука все-таки торкнулася його обличчя. Воно було мокре.

– Чого ти плачеш? – пошепки спитала Маргарита.

– Зі злості, – пробурмотів Флоріан. ~ Ніколи нам не виходить! То ніде нема вільної хати, то ти не хочеш, і саме тоді, коли ти вже майже наважилася, старий дурень приходить раніше з роботи!

Флоріан сів і обхопив Маргариту так, ніби був потопельником, а Маргарита – рятувальним буєм. Він поклав голову Маргариті на плече, і, схлипуючи, прошепотів:

– Будь ласка, давай нарешті спати по-справжньому! Я більше цього не витримаю. Я збожеволію. Або захворію, якщо ми вічно будемо так цілуватися!

Маргарита вирвалася від Флоріана, облишила пошуки май-ток і футболки, натягнула светр, штани, взула черевики, схопила плащ, шалик, шапку і сказала:

– Випусти мене, Флоріане, я негайно хочу піти звідси геть!

– Я хочу з тобою спати! – схлипнув Флоріан. – Зараз. Уже. Або я вб'ю себе!

– Ти справді ошизів! – Маргарита натягнула плащ і шапку. – Може, ще покличеш свого старого, щоби він спостерігав, чи як? – у цілковитій темряві Маргарита прокралася до дверей, орієнтуючись на смужку світла. Якомога тихіше вона відчинила двері. З вітальні все ще лунали звуки телевізора. Це дещо заспокоїло Маргариту. Голос диктора розповідав про пасічників-аматорів і про те, як чудово заспокоює нерви їхнє гобі.

Маргарита вишмигнула з кімнати. На дверях квартири були три замки. Дівчина повернула середній, зі «собачкою», та двері не відчинилися. Маргарита відпустила замок, той, голосно клацнувши, повернувся в попереднє положення. На псевдобароковій поличці навпроти дверей лежала в'язка ключів. З калатанням серця Маргарита взяла її і почала підбирати ключ до нижнього замка, знайшла той, який пасував, але зрозуміла, що нижній замок не був зачинений. Тоді вона взялася до верхнього замка. Перший ключ не пасував. Другий не можна було навіть запхати, третій увійшов у замок, але не повертався. Маргарита саме хотіла спробувати останній, четвертий ключ, але раптом телевізор у вітальні замовк, пролунав голос старого Кальба: «Заснути можна від цієї передачі!»

«Хоч би він не вийшов у коридор», – тільки і встигла подумати Маргарита, як батько Флоріана вже стояв у дверях і отетеріло витріщався на дівчину. Втеча видалася Маргариті єдиною можливістю. «Геть звідси, поки старому Кальбові відняло мову»,

– подумала вона, панічно вставляючи останній ключ у верхній замок. Він легко повернувся. Маргарита схопилася за «собачку», двері відчинилися. Маргарита вибігла на рятівні сходи. Старий Кальб, якому відняло мову, але не ноги, побіг за нею, наздогнав її на початку сходів і хотів зупинити, але вхопив тільки шалик, перекинутий через плече. Маргарита залишила шалик старому Кальбові й помчала сходами вниз, загубивши по дорозі шапку.

Тільки на розі перед своїм будинком вона сповільнила темп. Падав дощ, віяв крижаний вітер. Маргарита загорнулась у плащ, запхала руки в кишені й мерзлякувато підняла плечі. «Най його качка копне, яке холерне ґлупство!» – пробурмотіла вона.

Мама вже давно була вдома. Побачивши Маргариту, вона розсердилася:

– Ти ж уже не дитина! – дорікала вона доньці. – Не встигла видужати, а вже бігаєш під дощем без шапки і шалика!

– Коли вона йшла з хати, на ній була шапка, – сказала Меді.

– І шалик теж, – додав Пепі.

– Ти геть не маєш розуму,

– сказала мама. – Як ти можеш просто взяти і залишити десь свої шапку і шалик! Ти що, знову хочеш захворіти? Тобі було не досить?

У Маргарити було таке почуття, що її не люблять і не розуміють. Вона подумала, що мама не турбується по-справжньому, щоби їй було добре, а просто зацікавлена, аби донька була здорова, як кінь, і могла справно виконувати функції няньки та прислуги. А коли мама ще додала: «Зрештою, якщо ти захворієш, доглядати тебе доведеться мені!» – Маргарита відчула, що з неї досить.