Нудьгували за Павлом діти, виглядали листоношу і не раз перечитували його листи. Після Водохрещі Мар’яна народила доньку і була рада дитинці, бо немовля збирало їх усіх біля себе.

Тихо гуділа прядка довгими зимовими вечорами, вичесані волокна льону скручувалися в хорошу тонку нитку під Мар’яниними пальцями, вчили уроки біля каганця діти. Часто збиралися в цій хаті сусіди й родичі: хто вишивав рушник, хто – сорочку, хто з маленькою бавився, і всі неголосно співали жалісливих і мелодійних українських пісень. Приєднувалися до співу і діти, бо пісня була завжди поряд із їхнім життям. Сумна і лірична, весела й жартівлива, співали за настроєм, але все одно співали.

Дід Сава кожного разу згадував якусь мить із життя в окупації чи партизанського, про що, здавалося, не забути до кінця віку. Іноді – свою молодість, про те як багато товару привозили у їхню Березівку на ярмарок, який проходив на великій площі між будинком волосної управи та школою. Згадував ще більші ярмарки в Мені та Березному, куди привозили так багато товару, що й обійти за день і роздивитися все було важко. А навкруги ятки, та теж із різним товаром, а по центру лірники співають та бандуристи. Охочих послухати збиралося дуже багато. До них приєднувалися й місцеві, у кого талант у цьому ділі був. Згодом засідала дума і вирішувала, як вирученими коштами розпорядитися, яким сім’ям допомогу надати, бо ніколи не забували ні інвалідів війн, ні їх сімей, ні сиріт. Згадував і ярмарки у великих містах та в інших країнах. Любив розказувати, як колись великий купець із Березного, якого батько знав, їздив із товаром навіть до самого Стамбула, а там на вторговані гроші купував їхній крам. Крім нього інколи привозив наших українців, яких на турецьких базарах у рабство продавали. Не жалів на них грошей, а ті родинами за нього Богу молилися. На думку спадали й ще більш давні часи – козацькі.

Отак довгими зимовими вечорами вплітали у роки свої розповіді ці прості люди, пов’язуючи їх зі своїми далекими і близькими родичами та односельцями, які жили на цій щедрій землі, в цьому чарівному правобережному Придесенні й найріднішому селі – Березівці, бо, незважаючи ні на що, продовжувала текти річка нескінченного людського роду.

Отож узимку ждали літа, а наробившись за літо, ждали зиму. У тяжких трудах виконували п’ятирічні плани, так і не дочекавшись нового хорошого життя. Та все ж частенько зимовими вечорами, коли разом співали та говорили, заглядали наперед через роки – шукали хоч для дітей те світле майбутнє, про яке говорили по радіо і співали в нових радянських піснях. Прості селяни й зараз не жили, а намагалися вижити, підтримуючи одне одного і словом, і ділом, бо всі вони – частина тієї доброї і працьовитої родини, яка має найкращу у світі назву – УКРАЇНА.