– А далі як жити збираєшся? Ти ж мене і відпустити не хочеш, і любити боїшся. Із синами твоїми я б і сам якось домовився, певен, що зрозуміли б. Але ти сама повинна вирішити – житимеш зі мною чи… – іншого він навіть не хотів припускати. – Скажи мені хоч раз відверто – чи думаєш про мене?

– Думаю, Максиме, щодня думаю, – така відвертість аж саму її струсонула. – Коли ти дивишся на мене, тоді аж ноги терпнуть, – опустила очі, наче молода дівка. – Перед сном щодня розмовляю з тобою, обнімаю, а поряд сплять четверо дітей, – зізналася тихо, не піднімаючи очей. – І соромно мені, Максиме, і страшно стає, і як далі жити – не знаю, – вмить з її очей покотилися сльози. – А я жива жінка, я хочу любити, хочу, щоб ти цілував мене, і хочу лягати спати у твоїх обіймах. – Вона терла рукою обличчя і не шкодувала, що відкрила йому свою душу.

Від її слів, від її солоних губ і його серце стискалося до болю.

– То як же нам бути? – прихилив до неї свою трохи посивілу голову. – Ходімо до мене, а рано-вранці прийдеш додому.

– Ні, я вже зарані бачу, як твоя мати гляне на мене, а там сусіди здогадаються. Ні, я так не зможу. Ніколи так не зроблю, – у неї аж руки тремтіли.

– Мар’яно, я тебе не розумію. Ходімо в сільраду та розпишемося, щоб ти була законною дружиною. То як, підеш за мене?

– Піду, тільки коли хата в мене буде. Скажуть: ще хліба не наїлися, а вона вже до чоловіка спати прийшла. Недовго чекати залишилося, доживемо і до наших днів. – Вона була схожа на наполохану пташку.

– Не хочеш, значить. Хату я тобі й так складу, раз обіцяв. А інша на твоєму місці пішла б прямо сьогодні й ні про що не думала б, – навіть образився.

– Я так вихована і по-іншому не зроблю. А ти чоловік вільний, коли подобається Феня, то можеш женитися. Ніколи на дорозі не стану. Чуєш? – У ній заговорила якась образа на життя, чого вона й сама не могла зрозуміти. – Дітей у неї немає, і тобі легше житиметься, – хотіла його обнімати, але шепотіла щось не те.

– Не віриш моїм словам, – сказав розчаровано. – А мені не двадцять і не тридцять, – додав, зітхнувши.

Здавалося, що та нова жінка, яка в ній прокинулася, сьогодні не хотіла чути про його вік, лише про любов. Вона намагалася всіх викинути з його серця, навіть тих, які туди колись випадково потрапили, і господарювати самій. Мабуть, тому й чекала, що він скаже ті головні слова саме в цю мить, яка здалася їй вирішальною.

– Не сердься, Максиме, я і правда не знаю, що кажу. Це, мабуть, від ревнощів. – Сама не розуміла, для чого розірвала те солодке простирадло, яке вже було її огорнуло. Тепер, заглядаючи в його очі, шукала в них той хвилюючий погляд, але замість нього бачила лише чоловіче бажання.

Йому були невідомі тонкощі жіночої душі, тому він ще сильніше притис її до себе. Цього вечора лише місяць був свідком їхнього поцілунку, такого палкого і гіркого водночас, бо вони обоє так хотіли любити.

Ще ніколи так не раділи люди, збираючи врожай. А коли нарешті наїлися хліба, дуже швидко почали забувати про минулу голодну зиму.

Після жнив Мар’яна зібрала всіх на толоку мазати хату. Чоловікам теж роботи вистачило. Вони вставляли вікна, навішували двері, закінчували крити соломою дах. Два дні кипіла робота, приходили й родичі з краю села, і навіть з Горвища. А в неділю всі зібралися по обіді, як на весілля – пили, їли, танцювали аж до самісінького вечора. Ніхто не пам’ятав, щоб на цьому подвір’ї так співали пісні, які аж на півсела лунали. Першим стомився дід Кирило, в якого за півдня руки заболіли від гармошки, але розходитися ніхто не збирався. Закінчилося все веселими частівками бідової Катерини.

– Виходить, що ви, діду Кириле, тепер мені родич, раз ваш син живе з моєю Катериною? – сміялася Мар’яна. – От що значить кохання, діждалася вона свого.

– Хоч і троє дітей, але багато женихів було, красива все-таки холера, – пританцьовував і дід Сава під Катеринині частівки. – Навіть полковник приїздив той, що першим Березівку нашу звільняв. А вона ні в яку, тільки за Трохима і все. Чекала, аж поки він від концтабору відійшов. Та яким би не було лікування, кохання все ж краще. Правду кажу, Кириле? Як гадаєш?

– Я був такий радий, що син видужує, то проти й слова не сказав. А вона так його закрутила, що він і досі не второпає – чи то кохання, чи то баба така. Отаманша одним словом! – по його обличчю можна було здогадатися – він теж щасливий. – То ж нехай живуть, – махнув рукою, неначе він усе-таки давав на те згоду.

– Так вони в тебе і спитали! Минули часи, коли цим ділом батьки командували. – Дід Сава теж сьогодні радісно посміхався. – А у твого Трохима, мабуть, справжнє кохання, глянь, як він на неї дивиться – як кіт на сало. І пара з них гарна – мов артисти, а не сільські люди. – Він і сам ними милувався. – Дасть Бог ще й дідом станеш, буде кому гармошку передати, а то руки в тебе щось заслабли. – І цього разу жартував.

– Та вже вагітна Катерина наша, хоча танцює, як дівка, – посміхався на ті жарти й дід Кирило. – А ти, Мар’яно, все одно не родичка, бо хто тобі зараз Катерина? А ніхто. От коли за Максима вийдеш, тоді й породичаємося.

Засоромившись, Мар’яна хотіла втекти від них, але вони її не пустили.

– Е, ні, з нами так не вийде. Ми люди давні й серйозні, тому скажи по правді – чи родичами моїми не погребуєш? – наполягав дід Кирило. – Чи, може, вважаєш, що ваш рід кращий? Не знаю, як там Максим у тебе питає, що ти його за носа водиш, а ми із Савою питаємо прямо і ти нам одним словом відповідай – так чи ні.

– Так. Буду вашою родичкою. Буду, – сміялася вона, від чого ще більше розчервонілася. – І рід ваш хороший, і Максим також. Тільки…

– Ніяких заперечень, ану, Максиме, йди-но до нас на бюро, – махнув йому рукою. – Ти Мар’яну коли в сільраду ведеш? Чи ти переріс і тобі допомога потрібна? – напустивши на себе серйозного вигляду, вони стояли мов два індики на подвір’ї. – Кажи зараз, бо в тебе час ще є, а в нас хтозна – прокинувся вранці, і слава Богу. А нам із Савою хочеться, щоб усім було добре і всі були щасливі. Такі от ми вродилися. То що? Відповідай правдиво.

– Завтра зранку. – Максим не зводив очей із Мар’яни, придивлявся, чи вона не заперечує.

– Оце інша справа, а то моя Катерина скоро онука народить, а ви все у провулку цілуватиметесь, місце там вам подобається, чи що, – так і виказав Кирило, що й він усе знає. Максим мовчав, а Мар’яна червоніла та опускала очі, мов незаймана у свої тридцять сім років. – Май на увазі: ми це питання на контроль узяли, а ти час від часу будеш звітувати, – наказував Максимові, все ще тримаючи серйозний вигляд, лише примружені очі аж сміялися. – У цій хаті, щоб усе з любові починалося, – він починав як голова колгоспу, а закінчив, як отець Федот, який умів після вінчання побажати молодим так, що й старі плакали. – От і все, – поглянув на Саву. – Тепер я додому пішов. У мого Льоньки медова пора ще не скінчилася, а моя бабця сама не впорається. Як розумієте, Кирило на два двори начальник, тільки силочка вже не та, що колись була. Зовсім не та…

– Та не спіши, поглянь-но, хто їде! Це ж наші хлопці: Іван, Микола і Митрофан – ті, що на Західну Україну подалися ще три місяці тому коней роздобути. – Сава схопив його за руку, аби він не рушив. – Голова сільради, кажуть, їх послав, – показував на дорогу.

– То про яких хлопців ти кажеш? Щось не розумію, – придивлявся й собі дід Кирило.

– Сп’янів ти, чи що? – аж сердився Сава. – Сам мені казав весною, що коней у бригадах зовсім мало, у нашій двоє, у другій – троє, а в інших взагалі по одному. Які самі подохли, бо годувати минулої зими не було чим, а яких дорізали, – ото й послали хлопців на Західну Україну.

– Та вже згадав, тільки не роздобути, а в хазяїв украсти, бо людей у колгоспи позаганяли, а деякі хазяї в них ще лишилися. Ти б тільки не кричав так голосно, бо то секрет був великий.

– Який секрет, Кириле, коли хлопці вже вдома і не порожняком їдуть! – Він аж на місці встояти не міг. – Ти хоч уявляєш, скільки це їхати довелося? – Його вказівний палець піднімався усе вище й вище. – Тисячу кілометрів в один бік, – опустив свої руки та знову дивився на дорогу. – Тепер кумекай, з одного боку воно нібито й не добре діло, а з іншого – герої все-таки! – жестикулював руками, показував і на захід, і на схід, поки сховав їх у кишені. – Вони… вже точно бачу, що вони, – сьогодні аж блищали його вицвілі від років очі. – Здається, аж п’ятеро коней прив’язано до воза, – топтався на місці, з нетерпінням готуючись до цікавої розмови. – Хлопці, ви, мабуть, ще від Житомира гадали, коли додому під’їхати, щоб на чарку не запізнитися? – знайшов, що сказати замість привітання. – Злазьте з воза, у нас не тільки випити, а й закусити залишилось, – уже скомандував, щоб люди розступилися, кивнув і Мар’яні, аби запрошувала. – То чого соваєтеся та роздумуєте? – бачив, що ті вагаються. – Невже ноги так дуже потерпли? – прислухався до їхньої тихої відповіді. – Соромитеся встати? Он воно що! – нарешті здогадався. – А ти, Мар’яно, не стій, а сюди по чарці хлопцям неси, бо горе у них за три місяці сталося – штани за дорогу на возі протерлися та не десь там, а на соромних місцях! – голосно оголосив під загальний регіт. – От бачите, не спитали мене, скільки штанів у дорогу брати треба, а я торгувати їздив не тільки поїздом, часто, було, і підводою, то бачив і таких телепнів, як оце ви, які по базарах голим задом блискали! – Сава задоволено посміхався та далі розпитував, бо багато доріг знав, і не тільки по Україні, і все йому було цікаво.