Налили хлопцям по одній, потім і по другій чарці, після чого вони й розповіли, як на Західній Україні у хазяїв коней від табунів відбивали. Де одразу виходило, а де й тікати доводилося дуже швидко. Виїхали з десятьма, а привели тільки п’ятеро, інших і в них по дорозі вкрали. А вже після третьої чарки і вони сміялися над своїми пригодами та протерті на возі штани показували. Навіть набитими мозолями хвалилися. Жінки підперезали їхні соромні місця своїми фартухами, аби змогли вони перед сільрадою встати, бо якось же треба доповідати голові про виконану роботу.

– Що ж це виходить? – знову почули голос діда Сави. – Жеребців привели, а кобилиць – то нема? – Він уже вкотре оглядав той невеликий табун. – Хлопці, і чим ви там думали? Треба ж було кобилиць брати, коня і одного вистачило б, а так ці здохнуть, і знову ми без нічого, – розводив руками.

– Наступного разу ми вас із собою візьмемо, будемо коней від табуна відбивати, а ви під хвіст заглядати, – кричав Іван Бохан, збираючись їхати далі.

– Ви, хлопці, як маленькі, та не під хвоста ж треба було дивитися, а під пузо, так простіше! – Дід із серйозним виглядом то піднімав плечі, то опускав їх від здивування. – Послали, а вони не можуть кобилу від коня відрізнити! – іще підкидав, аби всі сміялися, а вже коли й сльози витирали, неначе меду напився.

Додому почали розходитися, коли череду побачили в кінці вулиці.

– Та зачекай, Кириле, я ще одну новину забув тобі сказати, – наздоганяв його дід Сава. – У Кудленків знову яма у дворі здоровенна. Знову хтось закиданий той погріб копав – золото шукав. Це ж вкотре?! Ти чув про таке?

– Чув, – сміявся дід Кирило. – Цього разу то вже свої хлопці, які з війни додому прийшли. Усі вже шукали, то ж і фронтовики вирішили знайти під своїм порогом. З чим чорт не шуткує! Якби не вони, то когось би лаяли, а так усе тихо.

– А я тобі скажу, що те діло серйозне і розкопки ще на цьому не закінчаться, ось подивишся. За золотом їздили на край світу, а тут, може, воно у дворі лежить. Уже навіть у мене руки чухаються. А раптом знайшов би? – від такої думки аж очі під кудлатими бровами зблиснули.

Здавалося, ніхто не вірив у те золото, але не минало й тижня, як знову цікавилися – чи ніхто не копав? Коли зійдуться на весілля, вип’ють, так і починають про панський глечик згадувати, бо він так і сидить у кожного на думці. Мар’яна теж інколи мріяла потримати в руках хоч одну монету і все перепитувала в діда Сави: скільки платтів можна на неї купити, бо те, що ховалося в найпотаємніших куточках душі кожної жінки, іноді просиналося і в неї. А насолодивши душу хоч розмовами, знову ховалося глибоко. І не дивно, адже їхні мрії від реальності були так далеко, як зірки від землі.

Коли Мар’янин двір опустів і встановилася тиша, вона вперше заводила корову в хлів, забувши про який її Муська опиралася і не хотіла.

– Почекай, Мар’яно, – бігла через дорогу баба Проня. – Зараз їй пійла смачненького дамо, я ж залишила, коли миски після гулянки мили, – і, схопивши відро у дворі, дала корові попробувати. – Ось так, звісно, що добре, – знову піднесла руку до її мордочки. – Йди за мною, це твій, тут ти була хазяйкою, будеш і надалі. Він теплий, глиною помазаний. – Примовляючи, вона завела туди корову і прив’язала. Потім побризкала на неї йорданською святою водою, заодно по всіх кутках, щоб ніяке бісеня тут не приховалося та не лякало худобу. – Завтра теж її пригости. Віднині у своїй хаті ночуй, залишати порожньою не бажано, бо й вікна, і двері – все на місці стоїть. А я тобі перину на новосілля приготувала, не говорила при всіх, щоб зайвих розмов не було. – Баба перейшла на шепіт. – Антоніна та її мати своє старе пір’я дістали, а матерію Григорій наш привіз. – Вона подала знак дідові, і той за хвилину з’явився з новенькою периною, а потім розстелив її на полику, який ще пахнув свіжим деревом. – А Максим ліжко з дерева зробив, бо не поміститесь усі разом. – Вона загадково посміхнулась. – Він хіба нічого тобі не говорив? – злегка смикнулися її брови від здивування.

– Може, чоловік теж подарунок готував, а ти все зіпсувала. – Дід кидав косяки на свою бабу. – Ходімо додому, Мар’яні ж час поратися на новому місці. Бачиш, їй ще й досі не віриться, що стоїть у своїй хаті. – Посміхнувшись, він полегшено зітхнув.

Через декілька днів уся сім’я і все господарство звикли до нового місця. Звикали діти й до Максима, хоча інколи Мар’яна ловила їхні колючі погляди, особливо старших, але сподівалася, що згодом усе минеться.

Цієї осені вона провела з дому свого Павла, який поїхав у сусідній район учитися на тракториста.

– От і вилетів перший птах із твого гнізда. Не встигнеш оглянутися, як і Василько двері за собою зачинить, там і Любочка заміж вискочить. – Сава неначе бачив усе наперед, читаючи першого листа від Павла. – Молодець хлопець, на моїх очах виріс, тому й люблю його як свого рідного. А ви з Максимом усе-таки розписалися чи знову не вийшло?

Мар’яні зовсім не хотілося говорити на цю тему, тому вона опустила очі й мовчки смикала спідницю.

– Поганий знак, мабуть, – сказала по хвилі. – Учора третій раз ходили до сільради, а Ігнатовича знову не було, поїхав у район. Максим щоразу домовляється, а коли прийдемо, то… – Нервуючи, вона колупала землю своїм черевиком. – То він звіт якийсь пише, то на ферму поїхав, учора – в район на нараду подався. Де правда, а де ні – невідомо, тільки якось не по-людськи виходить. – Її сині очі в цю мить здавалися сірими, а погляд стурбованим. – Тепер сама поговорити хочу, нехай на такий день призначить, щоб більше не ходити, бо люди вже з нас сміються.

– Та ти не хвилюйся, все буде нормально. То Ігнатовича лукавий крутить, простити не може, що не по його вийшло, але куди він дінеться. Головне, щоб між вами любов була, – так йому хотілося втішити свою сусідку.

Мар’яна нічого не відповіла, поспішила до підводи, на яку вже сідали чоловіки й жінки, щоб їхати в поле – хто на льон, а хто на картоплю.

Невдовзі пішла до сільради, сподіваючись, що коли не там, то, можливо, десь по дорозі зустріне голову. Коли застала в кабінеті, навіть зраділа.

– Здрастуйте! Як добре, що ви на місці! – одразу йому з порога. – Розмова до вас є, – сама повітря хапає, неначе не йшла, а бігом усю дорогу бігла.

– То й що, а в мене часу немає, приходь іншим разом, – буркнув до неї Ігнатович, навіть не привітавшись.

– Я лише на хвилину, два слова скажу й піду, – поспішала вона, щоб зовсім не прогнав. – Розписатися мені треба з Максимом, ви йому обіцяли, а воно все не виходить, то призначте нам день, ми тоді й прийдемо.

– Хочеш писаною бути, щоб усе законно, а сама вже живеш і сорому не боїшся? – свердлив її своїми очима. – Раніше всього боялася, чому ж тепер так осміліла? – Його обличчя було сердите, а на ньому аж вуса смикалися.

– Я нічого поганого не зробила, він без дружини, а я без чоловіка, то чому б нам і не жити разом. – Усе ще стояла біля порога, щоб голова не вийшов з кімнати.

– Живіть, як кажуть, любов вам та згода, а от розписатися не вийде, – тарабанив пальцями по столу та далі кидав на неї косяки. – Говорили колись, що бачили твого Федора з розбійниками разом, то, поки це питання до кінця не з’ясується, я права не маю.

– То неправда, – ледь проказала, неначе він вилив на неї відро крижаної води. – Навіть бандити, яких піймали, такого не сказали, і старшого сина район відправив учитися як сина загиблого на війні. – Вона так розгубилася, що говорити стало важко. – То, може, мені в район іти правди добиватися? – ніби не вона крикнула, а той, хто колотив її душу. – Що ж це таке робиться в нас! – аж руками розвела.

– А ти сходи та розворуши все. – Від злості він аж скреготав зубами. – Брат у тебе сидить, про чоловіка різні розмови ходять, тепер ще й сама на язики потрапила. Тут за дітьми дивитися треба, а їй заміж припекло, – аж встав і міряв кроками свій кабінет. – Отак там і розкажи, то вони одразу твою сім’ю на контроль візьмуть, – видно, зарані надумав, чим погрожуватиме. – Діждешся, ще й сини тобі спасибі скажуть. Так, може, хлопці хоч на трактористів вивчаться, а то за вила – та в бригаду, – мов ножем різав її душу. – Йди геть, бо просилася на два слова, а затримала вже на цілих півгодини, – спинився та показав на двері. Завтра он знову в район поїду, для людей все клопочуся, навіть попа вам пообіцяли дати. Будете в церкву ходити та гріхи замолювати.