– А що ж Ігнатович, так тобі на хату нічого й не дав? Восени двісті кубометрів лісу по рознарядці привезли. – Вона про те давно знала, але він далі розказував: – Виділявся для вдів, а ті його так і не побачили, бо голові хату збудували та міліціонеру. – І це було всім відомо. – От що роблять і ніякого гріха не бояться. – Йому так хотілося сказати про це, що він аж повторив декілька разів.

– Нехай собі жирують, діду, аби нас не чіпали. – Мар’яна навіть посміхнулася. – Попереду весна, а за нею – літо, зараз, дай Боже, всім на ноги стати та до нового врожаю дожити. Може, це вже останній голод був?! Скільки ж можна нас ним морити? – І навіть думка про останній голод була для неї радісною, бо вона цього разу нікого з близьких не поховала.

2

Скоро від снігу і згадки не лишилося. Щодня все більше зеленіла трава, і Мар’яна нарешті вивела з хліва свою корову, яка, опустившись на зігнуті передні ноги, жадібно скубла невисоку травичку. Згодом вона паслася вже на своїх чотирьох. Веселішали люди в селі й починали братися за роботу. За дідовою хатою, де стежка городами тягнулася на Шлях, діти гралися у вибивного. Здавалося, що малеча позбігалася сюди з усіх вулиць, такий тут гамір стояв.

– Нехай покричать, – махнув рукою дід Сава. – Головне, що село оживає. Он і сусіди виглядають, ніхто не лається, а навпаки – радіють, бо забули, як діти сміються. – Сам знову прислухався до їхнього галасу, так він його тішив. – А ти, Мар’яно, їсти наварила, хлопці з колодами скоро приїдуть? – нагадував про головне.

– Голодні не залишаться, навіть каша пшоняна з молоком на них чекає. З минулої весни такої смакоти ще не їли, – її обличчя аж сяяло від радості. – Слава Богу, корова на ноги стала, літрів по три молока давати вже почала. – Сама все поглядала на дорогу.

– Ти так сьогодні хвилюєшся, наче перед весіллям. – Дід любив сказати щось таке, після чого ще й очі примружити.

– Ваша правда. Мабуть, і перед весіллям так не хвилювалася. Бога прошу щодня, аби усе задумане збулося, – а в очах то блиск з’являвся, то тривога. – Коли увійду в свою хату, тільки тоді заспокоїться моя душечка, – сказала те, що Сава й так знав.

Виглядала вона ще зранку, а лише під вечір на вулиці з’явилися коні та велика гарба з колодами. Ще здалеку помітила, що в Никифоровича вже й ноги заплітаються, але він ішов попереду, час від часу схоплювався рукою за голоблю, а потім знову покрикував на коней. Максим же з хлопцями пхали гарбу ззаду, боялися, що коні її не дотягнуть. Ще зимою уявляла, як вона відчинятиме їм свої ворота, тепер же і відчиняти нічого було – все за зиму спалено. Навіть від плетеного тину нічого не залишилося. Але їй не шкода було, головне, що все уже минулося.

– Заїжджайте, хлопці! – крикнула голосно, як тільки вони наблизилися. – Бог нам у поміч, – поспіхом перехрестилася.

А побачивши сусідів, які збіглися на невелику толоку, не могла повірити, що вона нарешті дочекалася. Що б не робила, час від часу її погляд шукав Максима, могла й залюбуватися на мить, як він вправно складає помічені ним колоди.

– Ось тобі й перша поїздка, – згодом доповів Мар’яні. – Завтра і післязавтра привезуть із хутора інше. Хуторянам потрібна моя допомога – тому хату підремонтувати, тому хлів скласти, то ж привезуть самі, бо наші коні заслабі, ледь дійшли цього разу.

– Виходить, за стару хату ти їм ще ціле літо відроблятимеш? – здивувалася вона.

– Не я сам, ми з Павлом разом, ще й твою до осені складемо, – заглядав у її очі та посміхався.

Мар’яна дивилася на нього, затамувавши подих, як колись на перших бійців, що з фронту поверталися, і її серце приємно щеміло. Хтось ніби шепотів на вухо: тепер вона не сама зі своїми бідами, є кому піклуватися про неї. Це було таке відчуття, про яке вона вже забула, тому й прислухалася до того приємного тепла, яке розливалося в грудях. І їй здалося, що вона вперше після багатьох років поневірянь була щасливою.

– Мар’яно, у тебе не жар часом? – Дід Сава помітив, як вона дивилася на Максима. – Людей годувати час, стомилися так, що з ніг падають. – Він здогадався про її почуття і не хотів, щоб інші це помітили. – Коли нема чим, то веди до мене. У моєї баби і вода тепла помитися знайдеться, і повечеряти буде що.

– Та ні, у мене все готове, – ніби прокинулася від його слів.

І вона разом з ними рушила до Анютиного двору. Вже й розказала, що їстимуть, аби вони швидше переступали ногами, і про свою тітку Одарку все розпитала, а вони ледь плелися. Максим теж був страшенно стомлений, але щасливий.

– Що значить – молоді! – обізвався Никифорович, – показуючи на Василька та Павла. – І робили хлопці добре і бігом побігли, а я, грішним ділом, думав, що не дійду. На половині шляху було хоч лягай, – скаржився на втому, але й він сьогодні був задоволений, вважаючи, що діло зрушилося.

– Я така рада і така всім вдячна. – Мар’яна аж руки до серця прикладала. – І знайте – дякуватиму до самої смерті. Може, комусь і здадуться смішними мої слова, але тільки не вам. Ви ж розумієте, як це одній матері з чотирма дітьми жити по чужих кутках? Дай Боже нікому того не знати. – Здавалося, що від великої радості їй потрібно виговоритися.

Коли, обмившись теплою водою посеред двору, чоловіки з апетитом вечеряли, вона тільки встигала доливати в миску борщу із великого горщика та докладати в іншу миску каші. Любувалася і своїми синами, яких сьогодні було не впізнати – незважаючи на порожні шлунки, вони їли не поспіхом і говорили про роботу як дорослі. Раділа Мар’яна за них, і чомусь спало на думку – шкода, що Федір їх такими не бачить. Навіть на небо підняла очі. Звідти вже світили яскраві зорі, а коли проводжала чоловіків – то й місяць серед них умостився.

– Ви їдьте, Никифоровичу, а я пішки піду, треба ще до Харитона зайти, – вигадав таке Максим.

І Никифорович, сідаючи на воза, посміхнувся в рукав та вйокнув на коней:

– Но, мої дорогенькі! За вас теж тут не забули – і водичкою напоїли, і травою нагодували, ще трохи й ви відпочиватимете.

– Їхав би й ти. – Мар’яна пропонувала Максимові якось невпевнено. – Теж стомився.

Коли на людях, то інша справа, а наодинці не знала, про що й говорити. Слова плуталися, думки також, а серце аж вискакувало з грудей.

– Я вже відпочив. – Він не зводив з неї очей.

Знову той погляд, якого вона не може витримати. А в голосі так багато тепла і ніжності, що аж душа терпне.

– Вечір який гарний, і місячно так давно не було, – говорили його вуста вже зовсім близько. – Та і йти від тебе не хочеться. – Він вагався, бо вона ще не сказала жодного слова. – Ти теж так думаєш, тільки не наважуєшся, – таке не складно було прочитати на її обличчі. – Виходить, що ми з тобою у своєму віці схожі більше на дітей, ніж на дорослих.

Здавалося, що його слова пестили не лише слух, вони гладили волосся, лоскотали шию, роздмухували довкола запах бузку і прикладали до грудей шматочки гарячого сонця. А коли його руки обняли її за плечі, потім за талію, – вона й сама стала пташкою. Якби й хотіла його відштовхнути, то не знайшла б у собі сили. Здавалося, що й землі під нею не було, коли він її цілував. Навіть не припускала, що колись зможе відчути себе молодою, а цього вечора так і сталося. Її закам’яніле серце тануло, немов лід на сонці.

– Максиме, пусти мене, – здається, отямилась. – Видно як удень, ще побачить хто, – не когось вона налякалася, а себе, зімлівши в його обіймах.

– Годі боятися. Я не можу так більше. Щодня виглядаю тебе. – Тепер його мова здалася зовсім земною. – Дружини в мене немає, а твій чоловік не Бог – не воскресне, ти й сама це розумієш. То чому б нам із тобою не зійтися? – Він уперше був таким наполегливим.

І Максим знову обнімав її худі плечі та цілував вуста – тільки кудись поділася та трепетна невидима мить, яка підняла її до неба й опустила на землю.

– Діти можуть вийти у двір, а може, й так здогадуються, чому я тебе так довго проводжаю. Вони ж уже дорослі, мені соромно буде перед ними, – говорила щось не те, але спинити себе не могла.