– Завербувався він, чув я про таке, і в газетах пишуть, – пояснив дід. – Ще після війни з руїн не вилізли і половину заводів не відбудували, а вони молодь світ за очі вербують. Не раджу тобі, Павле, того робити. Було б красиво сказано – робота, гуртожиток. Ти ж сам розумієш, що на тракторі в місті робити нічого, вся робота в полі. А які там гуртожитки, це я тобі точно розкажу – бараки, може, нові, а може, ще ті, в яких я жив, коли строку свого за тим же Уралом відбував. Улітку комарі жити не дають, а взимку мороз страшенний. Умови, одним словом, гірші, ніж у тебе вдома. Коли ще далі пошлють, там влітку земля відтає і ти по коліна в багнюці, як у болоті. Людей туди на каторгу засилали, а ти сам добровільно їдеш.

– Я путівку підписав і через тиждень маю їхати, – стояв той на своєму. – У нас бригада весела, всі молоді, навіть дівчата є, достроково прийняли всіх у комсомол і урочисто вручили путівки.

– Грицько мій у партію вступив, а ти в комсомол, дивись, хлопче, бо йому від тої партії нічого не прибавилося, аби в тебе з тим комсомолом так не вийшло. – Дід намагався довести йому своє.

– Синку, а я думала, що ти в мене помічником будеш, копійку якусь заробиш, і нам легше жити стане, – умовляла його Мар’яна вже в хаті, дістаючи борщ із печі.

– Поїду, і все. На техніці робитиму, ми всі молоді, там буде весело, соціалістичне змагання між бригадами. Мамо, то зовсім інше життя! – У нього аж очі світилися.

Соромлячись діда Саву, на вулиці не про все говорив, а зараз – із таким запалом, що Мар’яні стало ясно – не передумає. Вона впала перед ним на коліна і знову благала не їхати в той далекий край. Навіть не про гроші була мова, їй страшно було відпустити сина від себе в невідоме життя.

– Усе одно не передумаю. – Павло знову повторив твердо. – Тут я вже наробився, крім мозолів ні на штани, ні на сорочку не заробив, а там одразу одежу видадуть – і літню, і зимову, добре платити обіцяють. Не плачте, мамо, не пропаду. Скільки ж мені біля вас сидіти, я хочу іншого життя.

– Значить, від нашої великої сім’ї тікаєш. Я тут буду на шматок хліба заробляти, а ти хочеш іншого життя. Хто ж це тебе з пантелику так збив, скажи мені правду?

– Я сам так вирішив, вас багато, і один на всіх я не зароблю. – Павло не хотів того сказати, але воно весь час сиділо на язиці, тож взяло і злетіло.

– Он воно що! Спасибі тобі за такі слова, – сказала тихо Мар’яна, встаючи з долівки. – Діждалася і я подяки від дітей. – Вона намацала рукою лаву під стіною і хотіла сісти, але перед очима все враз потемніло і вона знепритомніла.

Переляканий Павло, вискочивши з хати, став кликати на допомогу. З городу прибіг Василько, який уже косив там за дорослого. Вони збиралися перенести її на полик, але побоялися чіпати. Перш за все вирішили покликати бабу Горпину.

– Швидше йдіть, мати впала в хаті й, здається, не дихає, – аж захлинався Василько, переступивши поріг Тониної хати.

Бігом бігла Горпина, а тут і дід Сава з бабою Пронею поспішали через дорогу, думаючи, що Мар’яна, грішним ділом, на себе руки наклала. У хаті Любочка з Ваньком стояли над матір’ю і плакали, наче над покійною.

– Тихо, діти, тихо. – Горпина покропила Мар’яну святою водою, піднесла їй нашатирю, накапала у воду якихось ліків і дала випити.

Діти з острахом дивилися на матір і дуже зраділи, коли вона відкрила очі.

– Слава тобі, Боже! Жива, значить. Налякала ти нас, ой як налякала! – хитала головою баба Проня.

Вони її поїли водою і мало не плакали. А дід Сава, перехрестившись і собі, взяв Павла за руку та й повів у двір.

– Павлуша поїв борщ чи ні? – Мар’яна навіть у такому стані клопоталася про нього. – Перебила йому вечерю, сама винна, мабуть, і ложка чиста лежить, – уже шкодувала, що завела ту розмову.

– Не турбуйтеся про нього, він зараз із нами вечерятиме, у нас нічого не залишалося, і на апетит у гурті ніхто не скаржився, – заспокоював її Василько, мов зовсім дорослий.

Тим часом на лавці під хатою дід Сава продовжував умовляти Павла, намагався переламати на свій лад, відчуваючи, що своїм словом може ще багато чого.

– Синку, матері зараз спокій потрібний. Сам розумієш, як воно їй було, а тут ти з такою звісткою приїхав, – добирав слова. – Може, передумаєш, дядько Максим уже не повернеться, а дитинка ще одна добавиться. Як же їй обійтися без тебе? От така в неї непроста доля.

– Не треба було за нього ходити, самі б прожили. – Згадка про дядька Максима аж сердила його.

– Ну чим він вам був поганий? Хату збудував, усе зароблене додому ніс, ви ж самі зробили все, щоб він пішов. Тепер і ти залишаєш матір напризволяще.

– Не вмовляйте мене як дитину. Поїду гроші заробляти, тоді й матері пришлю, про неї ніколи не забуду.

– Ти знаєш, колись за моєї молодості теж бідові хлопці були на нашій вулиці, ще до революції їздили на заробітки аж у Чикаго, то по-різному заробили. Хто гроші привіз, хто без грошей ледь добрався, а хто в чужій землі лежати залишився. Батько твій теж таких знав, але його немає, а матір ти вже не слухаєш, мене також. Дивись, щоб тобі воно на користь пішло, бо і в селі вже не так, як раніше, – одні до чарки припадають, другі по гульках бігають, але є й такі, які знають собі ціну. Ти молодий дуже, то схилишся до тих, які поряд будуть, – начальників твоїх і друзів. Від них усе залежатиме. – Діду не складно було все побачити наперед. – Відклав би ти свою поїздку на пізніше. Побув в армії, а потім і про заробітки можна було б подумати, а то в мене таке враження, що біжиш ти з дому світ за очі й сам не знаєш чому. – Він аж руку до серця прикладав, відчуваючи, що це їхня остання розмова.

– Я путівку підписав. Тому, як сказав, так і зроблю. – Павло продовжував стояти на своєму.

– Розумію, підвели до того, щоб молоді хлопці дали клятву, а потім вбивають у голову, що ви повинні тримати слово. Хитрий хід, нічого не скажеш. Одним словом, збили з пантелику, як самі захотіли, ще й комсомольцями зробили, щоб і надалі на вас впливати. Для чого? – Дід Сава вже й сам не знав, про що говорити далі. – А чи не комсомольці забрали все у твоєї матері та батька в кінці двадцятих років? – З молодим хлопцем небезпечно було про те говорити, все ж наважився. – До страшного голоду довели навмисне, – сміливо сказав і про те підлітку. – Ти не бачив фотокартку братика свого старшого – Санька, якому не довелося тоді вижити? – Він лише один раз поглянув, але не міг забути. – Дитина з роздутим великим животом і тоненькими кінцівками – кісточки, обтягнуті шкірою. – Навіть досі в його пам’яті вона збереглася. – Дядько Семко тоді сфотографував, думали, пізніше в суд на владу подати можна буде. А вийшло так, що й фотокартку в коморі під дошками переховувати довелося. – Діда аж колотити почало від тих спогадів. – То вона ціла чи згоріла під час пожежі? – вдивлявся в Павлове закам’яніле обличчя.

– Нічого я не бачив і знати не хочу! – ледь ворушилися бліді губи. – Такого не було, то все неправда, – вже голосніше чути його голос. – Хліб у дворах бандити позабирали, які проти радянської влади воювали, – вже голосно і твердо.

– Так он воно що! – Дід аж за голову схопився. – Виходить, тобі в училищі не лише про трактор розказували? – По дідових очах видно було – він здивований до краю. – Мене ж тоді за що посадили? Може, і я бандит по-твоєму?

– Не знаю! Не знаю! – аж закричав Павло.

– Тихо, хлопче, тихо. – Сава за звичкою поглядав на вулицю, аби ніхто їх не чув. – Зрозумій одне – я тобі добра бажаю. – Це були його останні слова цього дня.

Через тиждень Мар’яна проводжала свого Павла в далеку дорогу. Пошила йому нову торбину, поклала поїсти й одежину, яка була. Сама трималася з останніх сил, бо не знала, куди він їде і коли вони зустрінуться. Повернувшись додому, побачила на столі хрестик та молитви, які клала йому, щоб спасали від усякого лиха. «А він посоромився святинь наших та проміняв на комсомольський квиток». – Так вона розказувала іншим дітям після вечері. А потім довго молилася перед іконою Пресвятої Богородиці, просила Матінку Божу оберігати її найстаршого сина, послати на нього благословення в дорозі, в роботі, а головне – хороших людей поряд, без яких не прожити, це вона по собі знала. І лише вночі давала волю своїм сльозам. Переплакавши, знову лаяла Павла, який зовсім матір слухати не став, потім Федора, який обіцяв повернутися та не стримав свого слова. Гнала з двору Максима, якому повірила в такий скрутний час. Говорила, що не хоче й бачити, а вставши рано-вранці, знову виглядала у вікно – чи йтиме на роботу повз її двір, і чи буде озиратися, щоб її побачити.