– Той голова, може, й сам від себе їздить по хатах, адже нічим від поліцая не відрізняється. – Антоніна згадала, як у їхній хаті часто покрикував. – Місяць тому нашого конюха навіть побити хотів. Хтось заявив, що дядько Павло овес у торбині щодня з конюшні носить, тому й приїхали до нього з обшуком. Вівса не знайшли, а невеличку торбину з салом, підвішену до стелі, помітили. Голова сільради одразу закричав: «Хто дозволяв шкіру не здавати?» Дядько клянеться, що поросятко було невеличке і шкірка тонка, зовсім не знімалася. Що й було б, якби міліціонер не виручив, каже: хіба то порося, там того сала кіл три всього. А Ігнатович уже замахувався на дядька. І що ти йому зробиш? Здачі даси, то посадить.

– І мені зі шкірочкою сала хочеться, а чоботи із чогось шити треба ж, все, що було, зносилося. Ото вони для того й шкіру забирають. На моїй вулиці теж дехто у погребах свиней смалить, так самі ж люди і доносять. Сусіди ніби й дружні, ніби й хороші, а донесуть одразу, – говорив уже не так голосно дід Кирило, поглядаючи по боках.

– Про податки це ще не все. Ти, Кириле, чув, що до нового року треба викупити облігації? Змушують взяти їх аж на п’ятсот рублів, у Мар’яни сім’я більша, то їй – тільки на триста, а тобі також – на п’ятсот, і діду Саві на таку ж суму. Це я своїми вухами чула, – розмахувала руками Горпина, адже та сума була непомірною, і таких грошей вони ніколи і в руках не тримали.

– Коли не візьму облігації, то що? Де ж мені гроші такі взяти? – дивувався й собі Кирило.

– У Горвищі один кричав, що не здасть, то його забрали і назад не повернувся, – пригадала Горпина. – Так що, Кириле, чоловіки наші роботу роблять, але зараз вона в кожного різна. А щодо податків, то щоб ти знав – усе залишилося в тих кількостях, які німці встановили, хоч би на якийсь кілограм менше поставили. Буває, як задумаєшся, аж моторошно стає. А ти кричиш тут про хустку та про жінок, що вони не такі стали. Забудь дурниці, про які говорив, мабуть, не судилося нам розбагатіти, як і не судилося до нормального життя дожити. Бачу, болить і тобі, що в селі коїться, якими онуки виростуть, як житимуть. Плакатимемо й ми на тому світі, коли вони тут бідуватимуть, а коли розбагатіють та миритися не стануть, від чого ще більші війни підуть, тоді й нам разом із ними горіти в пеклі, бо то наші діти. До сьомого коліна відповідаємо! Ось так! А ти думаєш, сам пожив та й годі? Молодшими й ми цього не розуміли, тепер якраз би час підказати, то хто ж слухатиме. Мабуть, і раніше так було чи, може, й завжди? – спинившись, вона лише знизала плечима.

– Ти, Горпино, неначе думки мої читаєш. Наостанок ще хочеться дізнатися, чому Мар’яна наша мовчазна стала? – Дід Кирило перевів не неї погляд.

Їй і зараз не хотілося говорити, вона розуміла своє – ще довго будуть у неї питати про справи, про здоров’я, а при цьому про інше думати. «І як усе витримати?» – крутилося на думці.

– Шкода, що так вийшло. Ми всі тебе підштовхували до союзу з Максимом, а розплачуватися тепер тобі одній. Він там нічого хорошого не знайде, але чи ти приймеш його назад? – Кирило завжди був на її боці, і цього разу також.

– Ніколи. Останній кусок хліба їстиму, а не прощу. – Цієї миті вона вже була рішучою. – Не від жиру бісилася, – хотілося якось виправдатися. – Голод був, а він на допомогу прийшов. – Вона опустила голову, не наважуючись дивитися діду Кирилу в очі. – Хотілося як краще, а вийшло – гірше нікуди, – зробила такий висновок.

– Чи й не горе! Голод минув, хлопці ростуть, дах над головою є, а він, коли хоче, нехай гуляє. Правду Горпина каже, що подуріли, мабуть, від горілки. Ти ж чула, що виробляють?

Дід Кирило пішов на свою вулицю, а жінки ще постояли на теплому сонці та й собі розійшлися.

Коли Мар’яна зайшла до свого двору, вже ніби іншими очима оглядала його. Любочка з Ваньком гралися тут із собакою, біля невеликої лавки розцвітала півонія, в кутку біля паркана вже пахнув бузок, у тіні під липою кублилися кури, а за хатою, як і колись, покрився білосніжним цвітом великий кущ калини. Ноги самі несли її до того куща, який тут був єдиним свідком її сімейного життя. Часто біля нього бачила свого Федора, потім знову не вірила, але сьогодні він тут знову стояв. «Прости мене, Федю, ти завжди добрим був, тож зрозумієш мене й цього разу. Прости, що зрадила наше кохання, забула навіть про нашу калину, але вона й сама виросла. Тепер тут усе цвіте, все росте, навіть хата стоїть непогана, лише тієї радості, яка була в нашій із тобою, тут немає. Сумують часто діти без тебе, затріпали твою фотокартку, вісім років дивлячись на неї. Найменшому нашому Ванькові, якого ти не бачив, зробили помітку на лутці по твоєму зросту, він усе міряється біля неї і мріє вирости таким, як татко. Квіточка твоя – Любочка, як ти її колись називав, його виняньчила і зараз помічницею хорошою стала. Павло наш зовсім дорослий, такий високий, русявий, у ваш рід удався. Я вже не можу розмовляти із ним як з дитиною, іноді й зовсім слів не знаходжу. Непосидющий наш Василько покійного брата Мирона нагадує, а характером весь у Тимофія. Робить усе підряд, важку роботу робить, але такий неспокійний. Тяжко мені з ними, ой як тяжко! Якби ти був живий, ти б зумів поладити з ними і всього навчити. Іншого батька вони не хочуть, ото й живемо так – хто добре слово скаже, хто в роботі допоможе, і на тому спасибі. – Вона знову виглянула з-за калини – стоїть. – Приходь, Федю, сюди, про мої біди й радощі послухаєш, дивись, і мені легше стане, бо попереду життя, мабуть, солодшим не буде». – Вона не хотіла говорити далі про себе, то ж стояла мовчки, але заспокійливі слова Федора чула добре. «Не плач. Я з тобою», – знову ті самі, як при отриманні похоронки.

Стрепенулася лише від сильного пориву вітру, який розвіяв її думи. Потихеньку побрела у двір відчиняти хвіртку, бо йшла череда по вулиці і Василько гнав додому корову.

– Мар’яно! Он твій тракторист із навчання повертається, зустрічати поспішай! – кричав через дорогу дід Сава, виходячи й собі назустріч. – А я думаю: і чого зранку права рука так свербить, а воно он що! Ще підріс, тягнеться, як соняшник до сонця! – одразу знайшов, що сказати, неначе всі приказки лежали у дідовій кишені – яку захотів, ту й витяг. – Ану, давай твою руку! – Коли дід Сава здоровкався й обнімав Павла, було видно, що він радіє, як при зустрічі своїх рідних. – Усе гаразд, Мар’яно, руки у твого сина працьовиті, а я думав, що зніжаться без нашої роботи.

– Не було часу ніжити їх, ми ж не тільки вчилися, а й працювали, – хвалився той, пригортаючись до матері.

– То ти мені скажи одне – якщо зараз сядеш на трактор, то зможеш поле зорати чи перетопчеш та перемісиш? Техніка – це діло непросте, але й вона без людських рук не працює, – допитувався дід Сава. Колись він умів добре землю обробляти, тепер до техніки тільки придивлявся.

– Задніх не пас, більше за всіх орав цієї весни. І оцінки в мене за практику відмінні, – хвалився дідові.

– От так молодець хлопець! Залишилося тільки на власні очі побачити його роботу. Трактора отримали, але одного, а вас аж п’ять приїде з дипломами, – повідомляв стурбовано. – Можливо, зважать на твої відмінні оцінки. Ти як сам думаєш?

Павло стояв мовчки, крутив у руках мотузки від пошитої матір’ю сумки і не наважувався говорити.

– Чого мовчиш, синку? Якщо не тут, то, може, на районну машинно-тракторну станцію візьмуть. Головне, що спеціальність отримав, тепер з вилами у бригаду вже не підеш. – Вона не могла приховати свою радість. – Кажи що-небудь, Павлушо, чого мовчки стоїш? – Материне серце враз відчуло щось недобре.

– Ви, мабуть, лаяти будете і плакати, але я по путівці на Урал поїду, – здається, такого ніхто не очікував. – Нас багато їде, усім роботу дадуть і місце в гуртожитку, а мене одразу на нового трактора посадять.

– Синку, ти про що говориш? – ледь встояла Мар’яна від такої новини. – Для чого тобі туди їхати, роботи й землі тут на всіх вистачить. – Вона перелякано заглядала йому в очі і перепитувала заново, думаючи, що щось не так зрозуміла.