Максим вже, було, зняв з голови шапку, але, поглянувши на дітей, які зиркали на нього спідлоба, знову натягнув її на голову.

– Спасибі, я перекусив удома. До вечора дотягну. – По шиї видно було, що він ковтає слину.

– То давай я з собою хліба дам, не робити ж на пустий живіт. – Вона вже взялася за хлібину.

Максим стояв мовчки і не заперечував, а Мар’яна, відрізавши майже півхлібини, простягла йому:

– Половину з’їси, а половину – на завтра залиш, додому далеко, то обідати, мабуть, не ходиш.

– Не хвилюйся, я не пропаду, людям інколи підробляю, то кусок хліба не завжди, але перепадає. – Він м’явся, але простягнув руку.

Подякувавши, швидко сховав його у свою торбину з інструментами. У цей час діти, доївши синювату юшку, облизували ложки, а оченятами так і слідкували за руками дядька Максима. Малий Ванько аж шию витягнув, потім не стримався і заплакав.

– Ти чого нюні за столом розпускаєш? – гримнув на нього Павло.

– Нам мати по скибці дала, а йому аж півхлібини, а я ще вчора хліба ждав, лишень дві картоплини за день з’їв, – жалібно хлипав.

– Тихо, діти, тихо. Розпустила вас, то ви соромити матір зібралися, – гримала на них і Мар’яна.

– Не лай їх, вони ж не винні, що звичайнісінький голод настав. – Ніяковіючи, Максим дістав той чималий шмат запашного хліба.

Він уже смакував його своїми очима, коли ховав до торбини. Збирався з’їсти весь, як тільки вийде з хати, але, потримавши недовго в руках, поклав на стіл і швидко вийшов. Мар’яна мовчки порізала і той на шматочки та підсунула ближче до дітей.

– Їжте, сьогодні вам вибачаю, а хто ще так зробить, буде покараний. Чоловік вам дрова привіз, щоб ви не замерзли, а ви йому хліба пожаліли.

Діти ніби й не чули, схиливши голови, усі мовчки доїдали, лише у малого Ванька сльози капали прямо на хліб, який він тримав біля рота обома рученятами. Мар’яна ще долила в миску юшки:

– По дві ложки на кожного, щоб не подавилися. Іншим разом чекатимете, поки вичахне. – Видно було, що вона стримує себе від гніву.

Перед її очима все ще стояв Максим з куснем хліба в руці, який він не одразу поклав на стіл. Здається, й вологі очі блиснули, коли повертався до дверей.

– Совісно мені все-таки. Віднеси, Павле, у плотню хоч трохи, я зараз менше йому відріжу. – І Мар’яна стала шукати ножа.

– Не понесу, він з голоду не помре, сам казав, що йому перепадає. І дрова його нам не дуже потрібні. Як вітер ущухне, ми з Василем ще більше з лісу притягнемо. Чим про нього думати, краще самі з’їжте, і Марія з тіткою Анютою голодні, – кивнув на полик, де вони сиділи поряд.

Мар’яна ще раз переконалася – від дитинства в її старшого сина вже геть нічого не залишилося.

– Чому ти його так не злюбив? – спинилася навпроти. – Він допомогти нам хоче, а ти все косуєш. Був би батько живий, дав би тобі по потилиці.

– Якби наш тато був живий, то його і духу б тут не було, – Павло вперше наважився так сказати. – Чув, як він вас до себе жити запрошував, коли минулого разу заходив. Я в його хату не піду, і він до нас нехай не ходить. Проживемо якось, – хоч і говорив твердо, але в очі матері дивитися не наважувався.

– А тітка Лисавета біля колодязя говорила, що насміється над нами і кине, – несміло сказала Любочка тоненьким голоском. – А насміється – це як, мамо? – звела на неї свої оченята, дійсно, не розуміючи.

– А ніяк, він сам по собі, а ми самі по собі. – Мар’яна не одразу знайшла, що сказати. – У чужу хату і я ні до кого йти не збираюся, – навіть почала виправдовуватися. – Раніше він із дядьком Тимофієм приятелював, тепер із жалю нам допомагає, а таким людям, як тітка Лисавета, аби язиком молоти, – аж зраділа, що подолала розгубленість.

– Не треба нас жаліти, таких, як ми, в селі багато. До інших чомусь не ходить. – Відчувалося, що й Василько десь щось чув. Він усе ще надіявся, що батько таки повернеться.

– Ну, годі вам, поїли, марш до школи. – Мар’яна не хотіла продовжувати розмову, бо й сама не знала, що говорити далі.

Павло, пересівши на табуретку, намотав на ногу онучу і взув уже одного чобота.

– Постав, вони ще здорові на тебе, – ховав другого Василько. – Ще подивимося, в кого нога швидше виросте.

– Ану, тихо! Ви чого сьогодні завелися? Чоботи знову ділитимете? Взувайся в старі, – наказала суворо, бачачи, що хлопці вже й між собою не миряться.

– Мені старі давлять, а ці вже якраз. – Павло, взувши й другого, роздивлявся їх на ногах. – А він нехай у моїх походить, чи й не парубок, – кинув декілька косяків на Василька. – Свої Любі віддасть, її ровесниці вже в школу ходять, і їй час, бо наступного року тітка здорова буде серед малих, сміятимуться з неї, як зараз із мене.

Мар’яна мовчки провела їх до дверей, потім ще трохи постояла серед двору, дивлячись, чи не штовхаються вони по дорозі. А коли й Ванько з Любочкою вискочили з хати, зав’язала їхні хустки на голові тугіше й вивела за хвіртку. Повернувшись, теж сіла до столу. Кусень хліба і їй здавався таким смачним, що навіть крихти згрібала рукою і кидали до рота.

Прибравши в хаті, пішли з Анютою пиляти Максимові дрова. Але побачивши у своєму провулку Віктора Ігнатовича, спинилися і завмерли, очікуючи нових поганих вістей.

– Була б тобі дитина, якби не я, – бурчав він, ведучи до двору Ванька. – Така віхола закрутила, що його, мов пір’їну, підняла, ледь за ноги спіймав, як того бусла. Чи ти його зовсім не годуєш? – відчитував її немов дружину. – Мабуть, і пуду не важить разом з одежею, – підняв його за комір старенького ще Павлового пальтечка і поставив на місце.

– Та воно ж ущухло, я й пустила пробігтися – старших у школу провести, – виправдовувалася, а сама чекала, що ж далі буде. – Топити в нас нічим, і з їжею вже давно погано, тому й діти мов пташенята поставали, – хвалилася своєю бідою, а сама приготувалася щось про Тимофія почути, бо з тих пір, як забрали брата, вони з Ігнатовичем жодного разу не розмовляли. – Може, до Різдва якось і дотягнемо, а потім один Бог знає, що робитимемо, – смикала ґудзики на своїй старій куфайчині.

– Якби так було скрутно, чоловіки б тут стежку не топтали, – кивнув на провулок. – Бач, не забувають, вранці дрова возять, а ввечері, цікаво б знати, з чим приходять? – колов її знайомим поглядом. – Можливо, і в мене таке є? – додав не соромлячись.

– Не про гостей зараз мова, а про їжу, про паливо та про сіно, бо й корові давати нічого, – все ж їй було незручно. – Нічим не допоможете? Нас із цієї хати троє на полі працювали, а нічогісінько не отримали, – надіялася хоч на якусь допомогу.

– А що давати? У колгоспі так, як у вас, – нічого не виросло, і теж корів годувати нема чим.

– Може, худобу яку різати будете, то хоч кістку для борщу… – так було боляче у грудях, що вона й доказати не змогла. – Правду вам кажу, діти голодні, – клялася, а по холодних щоках текли сльози. Витираючи їх, знову заглядала в його очі – благала.

– Якщо дорізатимуть якусь худобину, то, може, тоді… – здається, він відчув її тривогу. – Скажеш Никифоровичу на всякий випадок, – затримав на ній свій погляд, – нехай кіл три тобі приховає. – Сам зиркнув по боках, аби переконатися, що його ніхто не чує. – І дров нехай хоч трохи завезе, коли до лісу поїдуть, – помітив, що в неї аж очі зблиснули від радості. – Бач, яку стежку залицяльники протоптали, ширша, ніж дорога на вулиці, – знову, поглянувши на слід від санчат, намагався її вколоти.

Мар’яна стояла мовчки. Навіть не мала надії, що вона щось отримає. Але від того, що їй обіцяли, на душі стало легше.

– Наговорив бозна-чого й подався далі, – подала свій голос Анюта, вийшовши з пилкою із хліва. – Добре, що не сперечалася, ладком з ним треба. Може, й справді м’яса нам перепаде? – хотілося і їй вірити в обіцяне. – Ми б місяць від’їдалися на трьох кілограмах, – уже й пах їй той наваристий борщ із кісткою. – Чого довго чекати, я зараз же збігаю до Никифоровича, щоб про нас не забув, коли щось різатимуть. – Відчувалося, що в ній спалахнула радість.