– Сідайте і ви з нами, діду, – запрошувала Мар’яна. – У чужій хаті та в гурті все смачніше, ніж вдома, – посміхалася до нього.

– Я й не проти, якщо хлопці не проженуть, бо вони за такий суп дорого заплатили. – Дід з усмішкою поглянув на Павла.

– Нічого, ми ж не діти, чого не буває, – відповів той, обережно сідаючи й собі на лавку.

– Ти, Павлушо, у нашій родині тепер найстарший, то прошу тебе дуже, дивись за своїми меншими та за Тониних хлопців не забувай. Ті теж цілими днями десь вештаються. Завтра кинемося, а воно вже пізно буде, – просила Горпина. – І до тебе, Саво, прохання є – частіше до нас ходи, нічого вдома засиджуватися, не старий іще. Слово скажеш, і то добре. Бач, як вони тебе слухаються. – Вона завжди дивувалася його вмінню знаходити спільну мову. Вже давно надумала сказати йому таке. А про те, що й вони без нього просто не переживуть цю зиму, так і не наважилася.

– Раз ти мене молодим вважаєш, тоді ходитиму, – посміхнувся дід, розгладжуючи вуса.

Усі повеселішали чи то від минулої напруги, чи від гарячого супу та трохи теплої грубки.

– Прорвемося, хлопці! Я ще на вашому весіллі погуляти збираюся! – Здавалося, і помирати буде дід, то жартуватиме. – Може, з бабою Горпиною ще гопака вріжемо, якщо ноги не підведуть. Та й Любочці жениха найкращого знайдемо. Правда? – штовхав Горпину ліктем під бік. – Чого притихла, чи ти об’їлася? То ми ще чай не пили. – Хотілося йому, щоб і вона хоч трохи повеселішала.

– Як доживемо, то обов’язково танцюватимемо! А ви, хлопці, учіться, незважаючи ні на що. Все минеться, буде ще й хороше життя. Обов’язково буде, – поспішала і вона поради свої роздавати.

Сьогодні вже не вперше на чомусь робила наголос, неначе перед довгою розлукою. Робила навмисно, пам’ятаючи, як у тридцять третьому голод і розуму позбавляв.

«Учіться! Учіться! Учіться!» – Так ті слова засіли в Мар’яниній голові, що вона й сама їх повторювала, поки прибирала зі столу. В той час діти вкладалися спати і весело розмовляли. На душі було тепло й радісно. Ще зовсім недавно здавалося – так закам’яніла вона, що вже ніколи не відійде. А воно не так. Лише трохи їй тепла, всього кілька слів хороших – і вже ожила.

– Мамо, а ворони годяться для борщу чи супу? – Довго збираючись, Василько все ж наважився спитати. – Сьогодні хлопці багато їх забили з рогатки. – Він кліпав очима, а всі інші чекали відповіді. – Воно ж теж м’ясо?

– Не знаю, ніколи не пробувала. Може, зимою ще й доведеться. Хто знає? – Мар’яна спинилася посеред хати. Намагалася розгадати: і чого це таке йому на думку спало?

– То давайте попробуємо, може, воно й нічого. З вигляду м’ясо, як у курки, синювате, правда, – продовжував Василько.

– Ви що, ворон серед поля патрали? – думала, що здогадалася.

– Та ні, не серед поля, а за хлівом із Любою спробували на одну голу глянути. А вона нічого. – Він уже давно навчився хитрувати, за що вона його лаяла.

– То ти теж ворон бив? Їх з рогатки не вб’єш, говори правду! – Вона часто ту правду виводила, але не завжди й сама могла до кінця довести.

– Боїться, що бити будете, – пробасив, посміхаючись, Павло.

– Бити нікого більше не буду, тільки правду матері говоріть та не лізьте, куди не просять. Говори вже: де та ворона?

– У коморі лежить, Люба навіть всередині все випатрала, хоч завтра в борщ можна класти, тільки не одну, а цілих п’ять. Ми їх сіллю притрусили, щоб не зіпсувалися.

– І придумали таке! Останню сіль на ворон перевели? – Тепер вона вже дійсно розсердилася, але тримала себе в руках.

– Та ми не свою, Люба в тітки Олі попросила, в неї ще багато, – аж рукою махнув Василько.

Павло сміявся і пирхав на полику, а Люба лежала за ним і вдавала, що спить.

– Ну що, Павле, робити будемо з такими артистами і з воронами також? Раніше я мало з тобою радилася, тепер давай удвох рішати, так і мені легше буде.

– Раз усе готово, то чому б не спробувати? Михайло Адамович каже, що треба в кислому їх відварити, то Василько і барбарису на кладовищі вже нарвав. Давно м’яса не їли – схудли он як. – Він навіть помацав свої ребра.

– Воронами я своїх дітей не годуватиму і сама того не їстиму, вони ж не тільки зерном харчуються, а й дохлятину дзьобають. І після того їх варити?

– Невже? І де вони зараз ту дохлятину знайти можуть? – Павло здивовано на неї дивився. – Ходять собі по полю та зерно збирають. То що – не можна? – знову не зводив з Мар’яни очей. – А так м’яса хочеться, – аж високо піднялися його худі груди та зітхнули важко. – Василько думає, що вони як голуби. Тільки не лайте їх, мамо, вони ж весь час про їжу думають.

Мар’яна, взявшись за голову, сиділа за столом і дивилася на дітей, а ті далі продовжували гратися на полику. Василько вже показував, як стріляли з рогатки, як добивали палицями, а Любочка теж не спала та розказувала, як патрати їх не хотіла. Анюта з них сміялася, а Мар’яна думала, що вона все-таки зварить, бо не тільки дітям, а й дорослим їжа увижається.

Незабаром східний вітер, який всю осінь піднімав куряву, змінившись на західний, приніс хурделицю. Вона крутила снігом над дорогами, хатами і навіть піднімалася вище – до самого неба. Розгулявшись ще більше, вітер висвистував сумні протяжні пісні, носився поміж похмурими оселями, залишаючи за собою довгий слід зі снігу та мерзлого почорнілого листя. Заглядав у вікна та бряжчав шибками, лякаючи не лише малих дітей.

Та навіть у таку погоду не завжди протоплювали в хаті – не було чим. Хліб пекли все рідше, тому, коли мати в невеликій діжечці починала щось місити, діти зарані сідали за стіл і могли сидіти в чеканні не одну годину. Цього ранку вони проспали, пригрівшись під периною. Тому, коли в печі паляниці почали підніматися і пахнути, вони кружляли біля матері, ковтаючи слину. А коли той дух розійшовся по всій хаті, навіть у сінях його чути було, сиділи мовчки і не зводили з неї очей.

Щоб хлібини були м’які та блискучі, Мар’яна змочила їх холодною водою, поставила на грубку і прикрила полотняним рушником.

– Ну що, мамо, вже дасте? – вкотре питав Ванько. – Терпіти більше не можу, живіт дуже розболівся, – майже плакало хлоп’я.

– А ти не дивися та слини менше ковтай, – порадила Любочка, яка весь час відводила свої сумні голодні очі.

– Зачекайте ще хвилину, нехай пара з нього зійде, бо зараз він не поріжеться, а тільки зімнеться. Якби це з жита чи пшениці – інша річ, а то чого тільки немає в цьому хлібові.

– Усе одно добре пахне, аж у животі все зводить. – Павло теж не в силі був дочекатися.

Мар’яна налила в миску затірку, в якій, окрім розведеного водою борошна, більше нічого не було. Потім терла мовчки стіл ганчіркою, аби ще хоч декілька хвилин минуло. А далі, взявши гострий ніж, почала надрізати край однієї паляниці. Першого окрайця подала Павлові, але не встигла й повернутися, як діти в одну мить розірвали окрайця на шматки. Павло швидко вкинув до рота свого шматочка і здивовано дивився на руки. У хаті стояла тиша, яку порушувала лише Марія, – вона сиділа на полику і, як завжди, щось шепотіла. Далі тягти вже не було куди, і Мар’яна, відрізавши дітям ще по шматку, поклала на стіл ложки для звареної бовтанки.

– Їжте не поспішаючи, бо живіт ще більше болітиме, – наказувала дітям.

У цей час рипнули сінешні двері, потім хатні, і на порозі з’явився Максим.

– Доброго вам здоров’я у вашій хаті! – проказав, знімаючи шапку. – Я вам великі санчата дров привіз. Не вітер, а вітрюган третій тиждень безперестанку свище, все повидував, то я й подумав, що ви в холоді сидите.

– А ти ж як? Тобі вони теж не зайві, – хоч і говорила Мар’яна серйозно, все ж була дуже рада.

– Я інколи стружку з плотні приношу, то ми з матір’ю грубку топимо. – Сам теж на хліб поглядав.

– Дякую тобі, Максиме, ти нас уже вкотре виручаєш. – У її холодній душі ворухнулося щось тепле. – Для нас це велика допомога, час-бо який. – Вона то піднімала на нього очі, то опускала. – Ще й до Різдва не дожили, а все уже охололо, – поглядала на вікно та хитала головою. – Крім цього, як кажуть, усі закутки пусті, навіть миші не водяться, – зустріла його погляд, і те тепло вмить розлилося у грудях. – Сідай до нас снідати, мабуть, і ти голодний бігаєш, – показала на стіл, неначе там стояв борщ з м’ясом чи вареники зі сметаною.