Учителі, тітоньки переважно за п’ятдесят, неймовірно суворі й серйозні, змінюючи вираз обличчя від похмурого до дуже похмурого, нервово курсували вздовж шеренг школярів, час від часу осмикуючи найбільш неслухняних і говірких. Одного з таких неборак на прізвисько Колобок класний керівник щойно мало не відтаскала за вухо – хлопчина кидався паперовими кульками в однокласниць, тож вчителька кричала на нього зараз так, як вміють кричати лише професійні педагоги з тридцятирічним стажем роботи в школі – тихо шиплячи, щоб ніхто не чув, але всі ті слова, наче бомби, розривалися в глибині свідомості (і підсвідомості) неслуха.

Цю сцену мовчки спостерігав Іван Миколайович Чолобитченко. Він прийшов сюди, звісно, не тому, що його запросила спілка ветеранів Великої Вітчизняної війни – після випадку з похованням німецьких вояків він і сам наче помер для спілки, але Іван Миколайович не відчув ані докорів сумління, ані порожнечі від нестачі листівок чи поздоровлень зі святами та запрошень на урочистості – він їх і без того зневажав, ті фальшиві збіговиська на догоду можновладців, зиск з яких мали тільки керівники ветеранських організацій, що ставили свої підписи від імені ветеранів на підтримку чергового пройдисвіта. Чолобитченко домовився зустрітися тут, біля крематорію, з Миколою Степановичем Сікорським, відомим краєзнавцем і своїм тепер уже близьким другом. Іван Миколайович стояв, спираючись на палицю і схиливши голову, намагався почути, про що говорять в мікрофон, але розібрати йому вдавалось мало що. Чесно кажучи, він здивувався, коли Сікорський запропонував зустрітися саме тут, на окраїні міста, та ще й на відкритті крематорію, але краєзнавець посміхаючись відповів, що, мовляв, крути не крути, хочеш не хочеш, а все ж таки – історична подія, тож має бути присутнім, а потім переповів історію про страшний крематорій у підвалах церкви Покрови. Він з сумом дивився, як вчителька вимовляє малому товстуну сувору догану, як незламними охоронцями суспільного спокою та державного устрою ходять інші вчителі вздовж рядів школярів, позиркуючи і кидаючи зауваження зневажливим тоном, не витримав, відвернувся, відсторонився. «І ми ще дивуємося, що люди тепер схильні до саморуйнування?» – подумав із гіркотою в роті. Згадав про ріку, про те, що давно не ходив на риболовлю – тяжко вже стало; погляд його шукав, на чому зупинитися, роздивлявся машини, що вишикувалися в ряд обабіч – зір він, на відміну від слуху, мав прекрасний, – побачив кілька автомобілів із намальованими на них ззаду двома невеличкими рибами, одна поверх іншої, голова до хвоста, здається, знак якоїсь протестантської церкви: «Тож якщо життя – то плинна ріка часу, значить, ми – риби в ній, в тій ріці, – і рано чи пізно нас хтось та спіймає?»

На це ж саме зображення риб на автомобілях дивилася і народна цілителька Софія – вона прийшла на відкриття крематорію в надії розшукати начальника управління комунального майна, щоб вмовити не розривати договір оренди на приміщення напроти церкви, яке вона орендувала для своєї приймальні. Вона прихопила з собою стандартний конверт і сподівалася передати свого «листа» чиновнику десь поблизу в кафе. Спіймати начальнику управління на робочому місці не було жодної можливості – той підпорядковувався і звітував тільки меру, проте мер був відсутній на роботі вже кілька тижнів, після інсульту виїхав на лікування до Німеччини, і ходили в місті чутки, що вже й не повернеться – тож в мерії тепер панував не просто звичайний безлад, а безлад надзвичайний. Насправді, багато зацікавлених осіб снували тут саме з такою метою – спіймати потрібного чиновника і щось йому сказати, передати, підписати, про щось домовитись. Але начальника управління комунального майна ніде не було видно, люди сказали, що начебто він десь всередині, керує підготовкою до кремації, тож потрібно дочекатися, поки когось спалять, а вже потім… Тому Софія, не випускаючи з поля зору вхід до крематорію, чекала на узбіччі людського руху і роздивлялася двох намальованих на автомобілі риб, символів Христа. «Якщо закінчилася епоха сузір’я Риб, що тривала десь дві тисячі з половиню років, то чи значить це, що закінчилася й епоха християнства, та й взагалі всіх монотеїстичних релігій – буддизму, іудаїзму, ісламу, що склали підвалини сучасного людства, сучасної цивілізації, які створили епоху Риб?» – розмірковувала вона. Той хлопчина, вбивця отця Трифілія, запитував у неї про це, хоча і в зовсім іншому контексті, іншими, простішими словами, але тоді вона не готова була сказати, скласти правильну відповідь – про риб’ячих дітей, Христову ікру, яких розкидало по світах так, що не пам’ятають вони вже ані братів своїх, ані сестер, нічого не пам’ятають; та й зараз не готова – немає ні сил, ні бажання, вистачає відчуттів і рухів тільки на очікування набридлого невловимого начальника, від одного підпису якого залежала доля одразу кількох людей – її родини.

Петро, Борька Ілліч, Вовик, баба Люба – всі собаколови стояли у святкових костюмах і тріумфальних позах біля візка з собачими тілами, ще жодному з їхніх попередників не вдавалося піднятися так високо по професійній сходинці. У візку, акуратно складені, наче немовлята в роддомі, лежали два чорних пси, схожі один на одного, як дві краплі води, одна руда сука, схожа на лисицю, і Білявка, схожа на привид. Тварини були начебто і мертві, але Петра чомусь не покидало відчуття, що вони просто сплять, і він кілька разів нахилився, прислухаючись, чи не дихають собаки. Він взагалі не розуміє, чому їх не накрили, не закрили, чому спалюють просто так, у всіх на очах, відкрито?

Великі скляні вхідні двері крематорію нарешті відчинилися, і Петро побачив, як під оплески губернатор перерізає червону стрічку; і ось уже натовп заповнює залу і розміщується півколом, в центрі якого губернатор під модеруванням головного технолога, кремезного клишоногого невеличкого чоловічка із ледь помітним рожевим дитячим шрамом на правій щоці, посміхаючись ідеально білою посмішкою, береться за візочок і легким рухом направляє псів до печі, за тим натискає кнопку, і всередині спалахує полум’я; інстинктивно відсахнувшись, губернатор та його свита нахиляються до отвору, туди ж прямують камери телебачення та зацікавлені потрапити в кадр особи; технолог щось говорить губернатору на вухо і показує на піч рукою. «І все це назагал виглядає так по-дурному, як запускання в космос факела з олімпійським вогнем у супроводі літаків, гвинтокрилів та іншої техніки», – думає Петро й сам дивується власній крамолі. Аж раптом від печі з жахом в очах роблять кілька кроків назад і губернатор, і вся його свита, оператор із телебачення, зовсім ще молодий хлопчина з зачіскою «конячий хвіст», ледь не випускає камеру на підлогу. Хтось із жінок, здається, заступниця губернатора, верещить: «Собаки! Собаки оживають!» – і вибігає з цим диким криком на вулицю, лякаючи людей. Зчиняється легка паніка, і натовп пре до виходу, певне, спрацьовує підсвідома пружина недовіри, не сприйняття нової технології, і всі чутки, що роїлися до цього навколо спалювання покійників у крематорії: «гробків не буде», «не по-християнськи», «не по-нашому» – в одну мить вихопилися зараз назовні. Бригада Петра, натомість, активно торує собі дорогу до печі, впевнено і не вагаючись розсуваючи всіх, хто попадеться під руку, – собаки, хоч живі, хоч мертві, хоч ті, що повстали з мертвих, – то їхній клопіт. Нарешті собаколови отримують можливість зазирнути всередину, і картина, яку вони бачать, дійсно вражає – пси, всі четверо, ворушаться в огні й, здається намагаються встати, вертять головами, роззявляють пащі, совають лапами, наразі, їхні рухи абсолютно нічим не відрізняються від рухів живих істот. «Сухожилля», – каже хтось хрипло поруч. Петро обертається і бачить головного технолога крематорію. «Сухожилля, – повторює той, і шрам на його щоці у відблисках полум’я видається яскраво-червоним, – під впливом вогню скорочуються, тому небіжчики рухаються. Треба заздалегідь перерізати…»