Ми нарешті на місці. Натовп вражає кількістю. Щоправда, тут, в основному, бюджетники: вчителі, працівники комунальних підприємств та виконкому, їх, як завжди, нагнали для масовості – нехай по кретиноскопу бачать, скільки багато народу начебто зібралося подивитись на губернатора. Моя, колишня вже, щоправда, дружина, дивлячись новини, завжди зауважувала, що ті, хто там стоять зранку, – це ж ті самі люди, що дивляться по недолугому регіональному телебаченню новини ввечері, тож для кого весь цей цирк, незрозуміло; але ж де зараз та моя екс-дружина? Ну, що вона розуміється на піарі, дурна баба?! Тай у житті, як виявилося, теж не розуміється, от і залишилася самотньою, та й ще з такої роботи звільнилася, ну хто її розумною назве? А так гарно все складалося: жили разом, працювали разом, я – бос, вона – бухгалтер, дім – повна чаша, відповідно; ну що ще потрібно?

Натовп реально великий. Окремою групою, мерехтливим колом, обговорюючи останнє підвищення пенсій, гомонять ветерани ВВВ та праці, бачу навіть двох героїв Радянського Союзу, їм уже глибоко за дев’яносто, вони ледь стоять, тримаючись за ціпки. Баба Люба, яка завжди в курсі справ, стверджує, що на присутності ветеранів та інших пенсіонерів безкомпромісно наполягла фірма-інвестор, яка вклала кошти в будівництво крематорію. Ну, так би мовити, щоб охопити цільову аудиторію. Старі стоять, похитуючись на вітру; поруч із квітами в руках – школярі. Малеча померзла, але вчителі нікого не відпускають далеко – з хвилини на годину має примчати губернатор. Вважаю, дуже правильний педагогічний хід – хай привчаються поважати старших та начальство, беруть приклад з наших мужніх ветеранів, вчаться терпіти і чекати, для успішного життя в нашій країні – це найголовніший фактор. Ми виходимо з «Ари», намагаючись залишитись непоміченими, з чорного входу заносимо мертвих собак у синіх мішках для сміття до ритуальної зали, де біля печі стоїть візок, на який ми їх і вкладаємо. Чекаємо разом із усіма. Проходить десять хвилин. П’ятнадцять. Натовп під пильним оком працівників облдержадміністрації і міліції покірно мовчить і лише переминається з ноги на ногу. Терплять всі: вчителі, школярі, ветерани. Нарешті люди бачать кортеж, радісно і жваво шикуються в шеренги. З машини, чорного джипу «Міцубісі», з’являється він, справжній герой нашого часу. Через скляні двері крематорію бачу, як він рухається: швидко, впевнено – високий, чорнявий, з орлиним носом і твердим чіпким поглядом – все бачить, все помічає; в розстебнутому темному пальті, червона краватка майорить на вітру і застрибає на плечі, але він мчить вперед, торуючи шлях дорогими гостроносими туфлями з шкіри когось-то там екзотичного: в адміністрації шофери жартують, що в губернатора, як у коштовної іномарки – по тисячі баксів на кожній нозі. Охоче вірю, що не з нашого собачки у нього туфлі пошиті. Губернатор – молодий і енергійний, біля нього купа радників та помічників, які начебто, як говорять знаючі люди, дуже круті й розуміються на пропаганді: ми з губернатором у кретиноскопі снідаємо, обідаємо, вечеряємо, ми його промовами про президента закусюємо і з ними обома лягаємо спати. Для ліжка, як по мені, це не найприємніша компанія, але якщо потрібно, то, значить, потрібно – не хочеш, то не дивися, правильно ж? Тож тепер і два чорнявих злих пси-близнюки, і руда довгошерста сука, і Білявка послугують благородній справі підвищення рейтингу губернатора – він скаже, як завжди, яскраву промову трохи ламаною українською, яку потім покажуть усіма місцевими телеканалами і віддрукують у всіх газетках, публіка зааплодує, губернатор натисне кнопочку, переріже стрічечку – і труна поїде в піч, де собачки згорять в новому і веселому вогні, а потім представник похоронної фірми, яка нам за клопоти заплатить по п’ятсот гривень кожному (мені – тисячу), привселюдно згорне їхній попіл в урну, яку губернатор, за сценарієм, підійме над головою, наче кубок переможця спортивних змагань. От такий у них оригінальний сценарій заходу. Тривалість – година, якщо губернатору не стукне в голову піти поспілкуватися з ветеранами, які якраз будуть зайняті роздумами про вічне та розгляданням рекламних буклетів фірми «Скорбота» про переваги спалювання над закопуванням. Але нас це вже не обходить. Сьогодні ми – надважливі виконавці, і нам приготували святковий стіл, тож хай собі обговорюють переваги ініціатив президента над запереченнями опозиції та переваги крематорію над цвинтарем, а ми підемо собі обідати. І хай нам Бог допомагає!

– Шановні наші ветерани! – нарешті забрязкав у погано налаштований мікрофон натужний голос губернатора. – Піііііііііі!!! Пііііііі!!! – відповів мікрофон. Губернатор підняв здивовано брови і постукав пальцем по ньому. Скільки б разів він не виступав, стільки разів мікрофони і пищали, незважаючи на нову коштовну звукову апаратуру, придбану за незлі гроші. – Дорогі наші сивочолі ветерани! – нарешті пікання припинилося. – Ви звикли дивитись смерті в обличчя! – При останніх словах ветерани нервово засовались по асфальту. – Хай сьогодні, як і завжди, з захватом та великою повагою дивляться на вас школярі, наше підростаюче покоління, і беруть з вас приклад, пам’ятаючи про ваш подвиг. Всі ви знаєте, що наша область, наша країна стрімко розвивається… І ось – черговий доказ, черговий результат роботи уряду… – Тут губернатор взяв невеличку паузу, бо ветерани і школярі зовсім втратили стійкість рядів. – Піііііііі! – відгукнувся на паузу мікрофон. – Пііііііііі!!! – Тут губернатор уже вирішив не ризикувати і швидко сказав про успішну боротьбу з фашизмом, що не припиняється ні на секунду, не менш успішне залучення іноземних інвестицій, а також показав народу живого інвестора – маленького темненького італійця, який, як і більшість італійців, виявився дуже життєрадісним і симпатичним, хоча, не розуміючи української, вельми напружився, почувши слово «фашизм», очевидно, це викликало недоречні, суто апеннінські, асоціації з крематорієм. Тим не менш, жваво посміхаючись, Бруно С… – анетті (повністю прізвище ніхто не розчув, та й сенс?) промовив для народу кілька приємних слів: «Сі! Сі! Бравіссімо! Юра-а! (так звали губернатора) Граціа! Чао!» – але погляд його натомість зосередився на високій, яскраво нафарбованій блондинці. «Як так могло статися, що в цій країні стільки неймовірних красунь?!» – задавався він, здивований, риторичним запитанням; риторичним, бо запитання про походження краси не потребують відповідей, будь то краса природи, мистецтва чи людини. Закінчивши свою коротку емоційну промову, Бруно зробив крок назад і вліво, ховаючись за широкі плечі губернатора, але блондинку з поля зору не випускав.

В третьому ряду фаланги школи № 15 п’ята праворуч у рожевій шапці стояла першокласниця Оля Усенко. Дівчинка, як і інші діти, дуже змерзла, але, на відміну від однокласників, намагалася слухати губернатора уважно – можливо, він щось повідомить про її давно зниклу собаку Білку, бо мама сказала, що губернатор знає геть все на світі. Її мама Свєта прийшла на відкриття крематорію, добре підготувавшись зовнішньо, і сподівалася на яскраве продовження – Петро вперше за два роки побачень запросив її на колективний святковий обід. Вона роззиралася навколо і слухала виступаючих, але не вдавалася в тонкощі заяв та гасел, тож іноземець, попри малий зріст, мамі Свєті сподобався більше за всіх – говорив мало, емоційно; енергійний, на відміну від інших, стояв на прохолодному вітрі без пальта, лише в елегантному синьому костюмі, одразу видно – темперамент, гаряча кров, хоча сам по собі і дрібненький.

Оля сподівалася, що в зв’язку з тим, що мама Свєта сьогодні так нафарбувалася, ввечері її з братиком відправлять до бабусі, яка, хоч і сварилася часто, не примушує читати вголос вірші на кухні і обіцяла в разі підвищеної слухняності подарувати песика. Песик би Олі дуже не завадив, бо дядько Петро останнім часом часто залишався на ніч в їхній квартирі, і Оля всерйоз розмірковувала на тему, де спатиме, коли повернеться, татко, і робила висновок, що, зважаючи на те, що з мамою тепер спить дядько Петро, татко спатиме з нею та братиком у дитячій, що не могло її не тішити – татко завжди розповідав дуже веселі історії про пригоди португальських звіряток, тож песик би йому припав до вподоби: вони б разом ходили гуляти, а татко придумав би і про нього якусь смішнючу історію. Про всіх них разом – нову смішнючу історію!