Пси нарешті замовкають, їхній гавкіт завмирає десь над річкою і повільно опускається разом із сирим туманом у воду. Спокійний, як Брюс Лі, я уявляю, як голови псів із закритими очима пливуть по темній воді – буденний апокаліпсис кожного дня. Пора вставати. Для покращення настрою я уявляю сонце і риб, які весело пірнають в червоних протуберанцях, і хвилі холодного забуття зникають. Зникають, щоб повернутися під вечір.

Вода з потворним запахом гнилих труб нагадує про існування пекла значно істотніше, ніж релігійні проповіді. Запах зубної пасти, знайомий з дитинства, нагадує лікарню – перебування там також можна порівняти з пеклом. Хоча ні, в пеклі все чесно: накоїв – велком, а чорти створені для того, щоб катувати наші грішні душі, іншого від них годі й чекати.

У мене ніколи не боліли зуби, немає жодної пломби, хоча маю вже повні сорок шість років. Так, я вже довго живу. Якби я потрапив на ринок рабів у Давньому Римі, мене б продали дуже дорого і гарному хазяїну – грамотні люди завжди вибирають коней і рабів по зубах. Дивно, що я все досі пам’ятаю: запах дитячої зубної пасти, нашу лікарню, текст зі шкільного підручника про рабів – я ніколи про це не думав спеціально, ні з ким не обговорював. Але так відбувається кожного ранку: коли прокидаєшся, щось таке виникає в голові, якісь дивні спогади, видіння, відголоси щойно забутих снів, нещодавно забутого життя. Я ще нікому про це не розповідав, але думаю, тут кожен із нас має що додати.

Три-чотири присідання, сім-вісім нахилів, десять відтискань від підлоги, декілька спеціальних вправ для хребта – необхідний щоранковий мінімум. Душ, гоління. У ванній я маю велику перевагу перед більшістю людства – мені не потрібно мити та сушити волосся, бо я абсолютно лисий. Як коліно. Як Коліна, якщо пам’ятаєте такого відомого футбольного італійського арбітра. Дивлюся на себе в дзеркало – я лисий, довгий і білий. Як білок. Зовсім ще молода шкіра. І ніжна, як казала та студенточка, особливо на дупі, хе-хе. Термометр за вікном демонструє плюс три. Вологість, як завжди, висока. Я не закурюю сигарету навіть після філіжанки кави. Не тому, що у мене є сила волі, просто чотири роки тому організм, міцно схопивши за серце, сказав: «Петре, мені боляче!» З тих пір мені часто сниться сон: я сиджу в компанії друзів і з задоволенням димлю сигаретою; але практично я пробував курити з тих пір, як кинув, лише один раз і то по великій п’янці. Зрештою, я зрозумів, як це прекрасно – не курити. Після чого кинув ще раз, так би мовити, вже на рівні свідомого рішення. Тобто виявилося, що позбавити себе сумнівного задоволення – не таке вже й складне завдання, але при умові, що ти отримуєш на заміну інше задоволення. Уявіть, що «некуріння» – це також процес, як і куріння себто, але ви отримуєте задоволення від «не куріння» значно більше, ніж від куріння. Тобто задоволення від чистого повітря, непрокурених речей, від непрокуреної кімнати, від свіжого запаху з рота, від непотрібності вишукувати хвилинку на перекур – превалює над задоволення від диму спочатку хоча б на рівні теорії. Насправді це все, що потрібно. Я назвав це «ефектом превалюючого задоволення».

Сьогодні маю вдягнути темний костюм та темну краватку. Ні, ніхто не помер. Але в нашому місті великий день (не Пасха!) – губернатор відкриває крематорій. Не те щоб він (крематорій) тут дуже потрібний, але владарям, певне, стало шкода землі, бо люди нині мруть вельми активно, і нові цвинтарі ростуть як на дріжджах, займаючи все більші території, а на старих або немає місця, або ховають блатних і тільки за великі гроші. Ще десять-двадцять років, і мертві займатимуть на планеті значно більше місця, ніж живі. А це неправильно. Тому особисто я появу крематорію вітаю, хоча є й ті, хто проти. Дилетанти, вони не розуміють простої істини – люди повинні народжуватися та помирати вчасно. Порядна людина, навіть найкраща, завжди знає, коли і як їй правильно померти. Бо навіть найкрасивіші квіти, якщо їх вчасно не вийняти з вази, починають смердіти раніше, ніж зів’януть. «Якщо вчасно не міняти воду», – додала б зараз моя колишня дружина.

Самотність йде мені на користь.

Як завжди, добре випрасуваний костюм висить у шафі на своєму законному місці. Тут же поруч – білі сорочки. Хтось сказав, не пам’ятаю, що сині сорочки носять зануди і невдахи, а справжні боси носять лише білі. Звісно, я надягаю білу сорочку. Бо я – бос усіх собак у місті. Собачий маршал. Або маршалек, тобто – мер польською. Коли до нас минулого року приїздила делегація з міста-побратима, то я це слово добре запам’ятав. І ще чомусь «пеньонзи» – гроші польською. Не знаю, чому саме ці два слова, певне, часто вживали в розмові. А поляки вивчили слово «відкат». З тих саме причин, певне. Тож я – собачий маршалек. Так наш мер жартує на апаратних засіданнях, демонструючи навички польської.

Але в цілому я дуже лірично налаштована особа. В дитинстві навіть вірші писав. Шкода, не збереглися. Думаю, не гірші за Чехова або Ахметової (ги-ги), міг би зараз друкуватися в комунальній газеті, там мої колеги-депутати часто свої твори демонструють. Але зараз мені вірші чомусь не пишуться, навіть депутатський мандат не допомагає. А мав би (жарт)! Певно, не встигаю думати романтично – важка робота. Не те щоб вона вбивала в мені прекрасне на самому корені, але коли стикаєшся зі смертю, нехай і собачою або котячою, щодня, то, швидше, станеш філософом, ніж поетом – собачим філософом, гав-гав! Хоча, якщо чесно, коли я набухаюсь, я завжди по дорозі додому в машині складаю вірші. Але не встигаю записувати, а потім забуваю, як і сни. Це нормально.

На відкриття крематорію ми запрошені всією бригадою. По-перше, для масовості, по-друге, для порядку, але найголовніше – це наша особлива місія, від якої залежить успіх презентації. Зараз поясню.

Ми вбиваємо собак. Уточнюю: бродячих, нічийних собак. Собак, які кусають людей. Інколи до смерті. Я кажу це зараз не для того, щоб когось шокувати. Зрозумійте ситуацію правильно – це звичайна щоденна робота, така ж, як усі інші роботи, я наголошую на цьому факті. І я люблю свою роботу. І не розумію, як можна дорікати людині за те, що вона любить свою роботу. Я – порядна людина, і якщо беруся до справи, то роблю її добре. Мене так виховали. А всіх, хто верне носа, вважаю лицемірами. Бо ми всіляко оберігаємо людей від бродячих тварин, серед яких можуть траплятися навіть хворі на сказ. Офіційно я – директор комунального підприємства «Місто тварин», тобто ми функціонуємо на податки, які платять в міський бюджет городяни. Як я сюди потрапив – то окрема розмова, зараз важливо пояснити інше: ці кошти громада через своїх депутатів регулярно виділяє нам на те, щоб ми винищували собак. Тобто я виконую пряму волю містян, бо саме таким чином кожен із мешканців здає свою копійку на винищення бродячих тварин і умовно погоджується з цим фактом. Так що у нас солідарна відповідальність, і тут нема про що насправді сперечатися.

Звісно, завжди знайдуться й ті, хто навіть у такій ситуації скаже, що ми, мовляв, вбиваємо собак не так, що потрібно вбивати їх гуманніше, що тварина повинна страждати перед смертю не хвилину, а десять секунд. Повірте, знайдуться навіть такі гуманісти, які воліють відрізати собакам яйця, тобто каструвати або, як ще кажуть, стерилізувати, щоб ті не розмножувалися, а потім надягати на тварин жовтого нашийника, певне, на знак торжества гуманізму над здоровим глуздом і законами природи. Але що ці гуманісти скажуть батькам того хлопця, якого такі от пси із жовтими нашийниками загризли на смерть два роки тому? А що вони скажуть п’ятирічній дівчинці, якій такі ж точно жовтошиї погризли обличчя, і вона лише дивом не померла через втрату крові? А що вони скажуть батькам семирічного хлопчика, якого зграя бродячих собак розірвала на шматки в Новочеркаську? Я можу перераховувати подібні випадки до ранку, щоб сенс моєї роботи став вам остаточно і до решти зрозумілим – ми рятуємо людей. Ми рятуємо вас. Ми – санітари міста. Нас потрібно нагороджувати орденами і медалями і поїти безкоштовно молоком. Тому що ми не нелюди – ми також цінуємо життя цих нещасних тварин, але мусимо переступати через свій біль заради наших дітей. Ми – спецпризначенці, які захищають вулиці міста, оплот добра та спокою. Ось так приблизно.