– Доброго дня, – запитав він у, певне що, водія, – автобус до міста йде?

Вусатий подивився на нього, помахав пачкою квитків, і загадково, але приязно посміхнувся:

– Можна і так сказати.

– А коли відправлення?

Вусатий подивився на наручний годинник:

– Через дві-три хвилини.

– О, добре, – зрадів краєзнавець, – скільки квиток коштує?

– Одну копійку.

– Скільки? – Сікорський подумав, що не дочув, та й не дивно, у вухах страшенно шуміло.

– Одну копійку.

– Одну копійку – до міста? Чому така дивна ціна?

– Чим же вона дивна?

– Так дешево!

– Та на вас не вгодиш: п’ять гривень – дорого, одна копійка – дешево! – вусатий розізлився не на жарт. – То ви їдете?

– Так, – порився в гаманці, знітившись, Микола Степанович, – але у мене з дрібних – тільки двадцять п’ять копійок.

– Я з гаража, тож решти не маю! – попередив вусатий.

– Та бог із нею! – Сікорський вже не тямив себе від радощів, – а ви в місто куди прибуваєте, на автовокзал чи біля «Макдональдса»?

– Тягніть квиток, – замість відповіді водій підсунув йому лотерейний барабан, в який запхав пачку квитків і ретельно перемішав всередині.

– А це ще для чого?

– Квиток для чого? Як для чого? Щоб їхати! Ми всіх пасажирів обілечуємо, нас за безквиткових пасажирів транспортна інспекція сильно штрафує.

– Та ні, для чого квиток, зрозуміло, але я ще ніколи не бачив, щоб їх купували в такий дивний спосіб.

– Та що ж тут дивного? – здавалося, вусань щиро збентежений. – Даєте гроші, тягнете квиток, сідаєте до автобуса – та й їдете. Що дивного?

– Та начебто і нічого. – Сікорський вирішив не витрачати дарма сил, їх і так залишилося небагато. «Потім, як приїду в місто, – подумав він, – потрібно одразу взяти таксі й швидко-швидко мчати додому. Бог з нею, з тією машиною, не вкрадуть, а от моторчик-стимулятор щось дає сильно про себе знати, треба поспішати – дзвіниця, дзвіниця, дзвіниця!» Він віддав вусатому водію двадцять п’ять копійок, витягнув квиток, уважно подивився – на сірому фоні чотири цифри – і пішов до автобуса.

– Сідайте там, де сподобається, – подобрішав водій, – зараз поїдемо, місць багато ще вільних.

Сікорський зайшов до темного салону, де ледь розібрав кілька непевних силуетів; люди сиділи, куняючи, зігнувшись, зщулившись, тут і справді було вогко; Сікорський обрав місце прямо за водієм, поближче до теплого двигуна і виходу. За хвилину водій вскочив до автобуса і пішов по салону перевіряти квитки.

– А скільки до міста їхати? – ще раз запитав краєзнавець, коли вусатий підійшов до нього, важко дихаючи кислим тютюном.

– А це від вашого квитка залежить, від того, що в ньому сказано. Дорога – річ непередбачувана.

– В якому сенсі? – не зрозумів Микола Степанович. – Та тут до міста – рукою подати, я ж знаю, – сказав і простягнув сірого лотерейного квитка водієві. – Маячня якась.

– Ось, візьміть, – вусатий повернув надірваного папірця, на якому стояло чотири цифри 2ХХХ. – А тепер, згідно з інструкцією, я повинен вас попередити: шановний пасажире! Згідно з купленим вами лотерейним квитком ви відправляєтесь у 2ХХХ рік. Ця поїздка виконується згідно з діючим світоустроєм та правилами перевезень пасажирів, закріплених у 33 році нашої ери. Сподіваємося, що подорож буде приємною та комфортною, а повернення – необов’язковим. Щасливої дороги!

– Хвилинку! – закричав Сікорський. – Мені потрібно в місто!

– Ви там і вийдете, – плавно рухаючи з місця автобус та повертаючи кермо, відповів водій. – Тільки іншою людиною, кимось іншим, своїм нащадком, розумієте? Згідно з купленим квитком, в 2ХХХ році!

Микола Степанович відкинув голову на підголівник і розплющив очі. Його руки міцно стискали кермо червоного «Volkswagen Polo». Очевидно, і зупинка, і вусань-водій йому тільки-но наснилися, не інакше, яке дивне видіння, який дивний автобус! Тут, у машині, крізь лобове скло проглядався лише білий густий туман. Він хотів ще раз спробувати повернути ключ запалення, але рука виявилась неймовірно важкою, і він знову схилив голову на кермо і заснув. «Найгірше, – сказав крізь сон знайомий жіночий голос, – що може статися з людиною – коли життя втрачає свій намір, своє призначення. Коли ти вже нічого не чекаєш від нього, і зникає та легка загадковість, що надавала йому чарівності і надії на щось незвичайне. Найгірше – це коли ти залишаєшся сам на сам лише з жорсткою невблаганністю реалій кожного дня. І немає ніякої надії на диво. І приходить усвідомлення, що тепер так буде завжди. Точніше, до якоїсь певної межі, за якою особисто тебе вже тут не існуватиме. Таке раптове перетворення може статися будь-коли, в будь-якому віці; саме тоді обличчя стає жорстким і жорстоким, наче вибите з каменю, на ньому з’являються зморшки; або в’ялим, пухким, начебто зробленим із поганого тіста. Людина раптом перестає бути молодою, легкою, веселою, вона вже ніколи не повернеться в стан, в якому провела минуле життя, яке знала і яке пам’ятала за собою. З цим важко змиритися – з тієї миті вже нічого не відбувається просто так, життя та удача наче забувають про твоє існування, підкидаючи лише випробування та хвороби. Певне, саме тому навколо так мало жінок та чоловіків із добрими та усміхненими обличчями. Колись, незважаючи на суворі випробування, люди могли пронести любов до життя до найглибшої старості. Тепер ні. Певне, плинність вбиває це відчуття більш вміло, ніж війни чи епідемії, плинність розпорошує народи, усамітнює родини, залишає людину сам на сам із собою, а потім меле млином на муку часу, на миті – кожного окремо. Підніми голову, роззирнися навколо, що ти бачиш? Ти бачиш обличчя – суворі, не усміхнені, всі в зморшках, перекручені щоденними тривогами і страхами – і тільки очі видають в них тих життєрадісних і добрих хлопчаків та дівчаток, якими вони колись народились. Але сьогодні ці обличчя вдягнуті в броню щоденних турбот, і мені хочеться вкласти їх всіх спати на білі чисті ліжка біля широких світлих вікон, крізь які їх пеститимуть сонце і легкий вітерець, і з кожним дотиком промінчиків і повітря їхні обличчя та серця будуть розрівнюватися, а тривога відмиратиме, як древній ящір. І через кілька місяців, а можливо, років чи десятиліть, я зайду до них і скажу: «Вставайте, мої дорогенькі, пора прокидатись!» – і вони прокинуться. Встануть з ліжок, знову безтурботні, з чистими світлими обличчями, посмішками, з сяючими очима – від очікування кожного нового дня життя, як то й годиться для людини, що живе на світі, розумієш, синку, на світі, а не в темряві; і то будуть уже зовсім інші люди, зовсім інший народ. Але ж де мені знайти стільки кімнат і стільки чистих постелей? Де мені взяти стільки сонця?»

25. Ранок

Ранок – то час скоринок, твердих і запашних. Бо всі збираються – і скоренько йдуть.

26. Крематорій. Епілог

Коли на світанку мене будить гавкіт собак, я ще декілька хвилин лежу на підлозі й не ворушуся. Я слухаю, як у відчинене вікно, здіймаючи штори, осідлавши вологе повітря, вриваються голоси цих прекрасних чотириногих істот.

Ще декілька митей я розмірковую над тим, який недосконалий світ – і протягом дня до негативних думок про недосконалий світоустрій не повертаюсь.

Примружуюючи очі, я подумки встаю, щоб подивитися у вікно – так легше уявити сніг на сусідніх дахах. Він там лежить, не сумнівайтеся, але з підлоги його не побачити. Сніг, і сам сірий, втомлено відбиває небо, низьке, безсонячне вже третій місяць.

Птахи чорними крапками розсипані по небосхилу; дроти електромереж – чорні лінії пташиних залізниць; самотні стовбури дерев, в яких сховалася і спить до кращих (теплих) часів різноманітна комашня.

Я завжди прокидаюся на світанку. Мені не потрібно чекати на кращі часи – у мене індивідуальне опалення, дуже рентабельна річ. Слухаючи шалений гавкіт псів, я роздивляюся фотокартки на стіні – зранку, в напівсутінках, я завжди роздивляюся фотокартки. Іншого часу на таке дивне заняття я не маю. Проте, брешу: інколи п’яним я також роздивляюся фотокартки. Тут найцікавіше – дивне відчуття відстороненості, яке виникає після великої дози алкоголю. Коли я роздивляюся нашу весільну світлину зранку – я роздивляюся саме нашу з дружиною весільну світлину. Коли ж я роздивляюся цю ж саму світлину увечері «під мухою» – я роздивляюся особисто свою весільну світлину. Відчуваєте цю ніжну різницю, намацуєте її своїми грубими душами? Тому я часто бухаю – саме так я розшукую себе на світлинах минулого (жодного разу ще не бачив світлину майбутнього). Ну, як часто: вважаю, що двічі на тиждень до втрати пульсу – це майже ніщо у порівнянні з вічністю, в інші ж дні – виключно символічно, для підняття життєвого тонусу. Інколи мене відвідує запитання: чиє весілля я побачу на світлинах, якщо зроблю мікст – тобто змішаю час і рідину і нап’юся з самого ранку? Саме це мені й кортить весь час зробити, але я остерігаюся наслідків. Тож, як тільки я вийду на пенсію, то це буде перше, що я вчиню зі своїм життям.