Вони якраз закінчували будинок. На ранок планувалася здача об’єкту, приїзд комісії, тож надійшла команда все прибрати, зачистити – і собак також, звісно. Викликали бригаду комунальників – доплатили зверху налічманом, і ті на світанку приїхали на справу. Сірий допомагав поза нормою – не встигали полагодити чимало дрібниць, як завжди то буває перед здачею, і він дві доби бігав поміж поверхів (заодно й потренувався) – фіксував недоробки і повідомляв бригадирові. Остання зміна затягнулася аж до ранку, тож він із даху добре бачив, як під’їхала машина, – він її впізнав – спецфургон, що збирав на дорозі загиблих псів. Машина зупинилася, трохи не доїхавши до воріт прохідної, з неї вийшло четверо: троє чоловіків і одна жінка. Собаки мирно спали, і Сірий, сам не розуміючи, чому, почав кидати на їхню халабуду зверху щебінь та невеличкі шматки цегли, що валялися на даху, але пси ніяк не реагували, окрім одного – маленького і рудого, настільки брудного, наскільки й волохатого, дуже схожого на улюбленця Вікторії Чарлі (згори навряд чи можна було стверджувати це достеменно). Песик дзвінко гавкав, але окрім Білявки – тут Сірий уже точно переконався в наявності цієї парочки – ніхто зі зграї не відреагував належним чином. Тоді малий, настовбурчивши вуха, загавкав ще дужче, поліз до халабуди і чи не за носа витягнув звідти здоровенного пса на ім’я Тор. Поки вони вовтузилися, собаколови оточили халабуду і налаштували рушниці. Все відбулося дуже швидко – Чарлі і Тор встигли втекти, Білявка гавкала і вила, наче скажена, стрибала, крутилась, ховалась, демонструвала всім своїм виглядом, що тікає – і по ній ніяк не могли влучити, зате інших, майже сплячих псів перебили миттєво. За Білявкою полювала жінка зі спеціальною для відлову тварин сіткою, двічі в неї стріляв миршавий чоловічок, очевидно, що снайпер, але безрезультатно – псина врятувалася якимось щасливим випадком, але однак далеко чомусь не йшла, крутилася в межах будівництва, привертала увагу, Сірий її прекрасно бачив згори і не розумів, чому вона не тікає. Собаколови підігнали машину прямо до воріт, поскладали всередину мертвих псів – десятка два, не менше, і вже насамкінець жінка з сіткою випадково під битовкою знайшла цуценят, і Сірому зрештою стало зрозуміло, чому не тікала Білявка, чому вона намагалася імітувати втечу – рятувала, відводила від малих небезпеку. Після короткої наради – про щось вони там сперечалися, розмахуючи руками, – жінка і ще один собаколов, коренастий такий чоловік вже похилого віку, взяли цуценят і понесли до моста. «Топити», – здогадався Сірий, але неправильно здогадався – собаколови взяли в машині лопату і викопали яму, куди кинули цуценят і закидали камінням і землею, після чого, дуже задоволені собою, повернулися до машини і подалися геть. Сірий нісся східцями, навіть не дивлячись під ноги, до містка було не далеко і не близько, але сили не дозволяли бігти швидко, втома та хвороба розвалювали тіло на шматки, проте він намагався. «Стій! – крикнув бригадир дядько Павло. – Стій, кажу тобі!» – і схопив за руку, Сірий зупинився, в очах попливло, і він майже втратив свідомість, так запаморочилося в голові: що не кажи, а став він аж занадто слабким.
– Ти все перевірив?
Сірий ствердно махнув головою:
– Ось, – сунув бригадирові папірець із недоліками, які вже однак ніхто не встигне виправити.
– Ти куди летиш?
Сірий махнув рукою в бік річки; він важко дихав і стояв, зігнувшись, упершись руками в коліна. Бігти він більше не мав сил, рушив повільним кроком, намагаючись відновити дихання, так само, він уявляв, намагаються зараз ковтнути повітря там, під землею, цуценята, але розповісти, сказати комусь, щоб побігли, знайшли, врятували – не міг – нікому, ні, не зрозуміють, не знайдуть, не захочуть, не їхня справа (не їхня страва).
Побігти вдалося – повільно – лише через кілька хвилин, і тут уже він не давав серцю зіскочити з рівного ритму, тож скоро Сірий дістався містка і знайшов місце, де закопали цуценят. А й не знайти було важко – Білявка, виючи та скиглячи, намагалася розкопати своїх дітей, але про те подбали досвідчені вбивці – кинули шматок бетону в середину ями, і Білявка гризла його, кусала, роздирала лапи до крові, намагалася зсунути мордою, але не могла зрушити перепону з місця. Сірий, на подив – звідки тільки сили взялись – одним різким ривком відкинув шмат бетону і разом із собакою почав розгрібати землю. Одного за одним він витягнув чотирьох мертвих білих ще сліпих цуценят і поклав їх в ряд перед Білявкою. Та припала до них, обнюхуючи, а потім жалібно заскиглила, наче мала дитина, заплакала. Сірий не мав сил на це дивитись, і похнюпившись, пригнічений власною безпорадністю – здоровим би він не тільки врятував цуценят, а й із задоволенням набив пики вбивцям, – пішов перевдягатися до вагончика. Пора було вирушати в гори – він зрозумів це чітко і ясно, невідворотно, але не відчув до себе ані крихти жалю, лише до цуценят, начебто з їхньою смертю закінчилося і його життя, та й узагалі – життя на всій планеті.
З усієї зграї врятувалися тільки Білявка, Чарлі і Тор. Білявка після того, як побачила цуценят мертвими, втратила відчуття небезпеки: не ховаючись, вона бродила біля містка і раз за разом поверталася до чотирьох нерухомих тілець. Ніч Тор і Чарлі провели під містком, а на ранок Білявка пішла кудись в напрямку міста – шукати того, кого собаколови з невідомою метою залишили жити. Вона невпинно і, здавалося, безцільно бродила містом добу, мало скидаючись на розумну істоту. В такому стані й натрапила на неї біля занедбаної садиби Вікторія, хоча, зважаючи на наслідки цієї зустрічі, краще б цього взагалі не сталося.
Тор і Чарлі залишились під містком, а коли голод вигнав наверх, там їх настигла ворожа зграя в повному складі, двадцять злих і оскаженілих від голоду та ненависті псів. І якби Сірий не надумав звільнятися саме в цей день і не йшов із табелем і нарядами до бригадира дядька Павла, то навряд чи Чарлі, він же Боні, гавкав би зараз із сумочки Вікторії на дзвіниці – Тора рвали на шматки, він мав у тій зграї багато кровників, але великий пес максимально прикривав малого, беріг до останнього – тут-то й побачив цей ґвалт Сірий і насилу зміг розігнати псів криками і каменюками – на нього довго ще гарчали, демонструючи великі білі ікла, розпечені кров’ю і жадобою смерті ворога, але Сірий не злякався, у вуличних бійках він почувався, наче риба у воді.
Тор, важко дихаючи, лежав на траві весь у рваних ранах, можливо, він ще мав шанс вижити, тож Сірий, підхопивши на руки Чарліка з відірваним вухом, зателефонував Вікторії: «Я знаю, де твій песик. Він у мене на руках. А ще один здоровань лежить поруч і стікає кров’ю. Ми біля Зарічного містка, праворуч. Якщо хтось за ними приїде, то я постережу…»
Гора Мойсея, яка історично називається Хорив (якісь дивні співзвуччя нас переслідують у топографічних назвах весь текст: Кий, Либідь…), росте прямо з піску на півострові Сінай – Сірий багато читав про неї, але їхати туди помирати вважав неправильним – забагато людей, туристів, аж занадто символічно та релігійно, буде схоже на демонстрацію чогось, а йому, власне, немає чого демонструвати. Тому Сірий спочатку обрав Кавказ, але згодом дійшов логічного висновку: навіщо мені чужі гори, якщо я маю свої? – і вирушив до Карпат. Вдома і каміння допомагають, тож і батьку буде легше транспортувати тіло, ніяких проблем на митниці, але то якщо тіло ще колись знайдуть, звісно. Ніхто, окрім Вікторії, не знав, куди він подався, але і Вікторія не знала, з якою метою він подався в гори. Сказав – кататися на лижах, вона і повірила, але швидко схаменеться, без сумніву, розумна дівчина, та навряд чи занепокоїться. По-перше, чого б це такій красивій, та ще й колишній дівчині про нього непокоїтись, а по-друге, навряд чи хтось, навіть Вікторія, здогадається, що у нього на думці.
Сірий мав наступний план: дістатися вершини, там огледітися і знайти десь поруч якесь пристановище – печеру, можливо, густі кущі або смереки, він не знав достеменно, головне – щоб подалі від людей. Він взяв із собою намет, спальник, каремат, теплі речі, достатньо їжі і води, сірниковий коробок марихуани, заправлений примус «Camping» і запаси сухого спирту, чавунок, – словом, все необхідне для життя під відкритим небом. Він не збирався зайти кудись подалі, там лягти і почати помирати, зовсім ні; він планував залізти кудись подалі і почати жити там якийсь час, аж поки хвороба остаточно не перетворить тіло на живий скелет, до чого, себто, все і йшло; він хотів побути на самоті, поки внутрішній варан не з’їсть його остаточно. Він помиратиме повільно, можливо, вестиме щоденник. Це буде прекрасна смерть на свіжому повітрі і, знову ж таки, значно ближче до неба; так мало кому зараз щастить помирати. Що станеться далі з його тілом, Сірого не хвилювало, турбота про мертвих – справа живих.