В цей час двоє мужиків у жовтих гумових чоботях та синіх комбінезонах із надписом на спині КП «Центральне міське кладовище», неквапливо розвертаючись, занесли в приймальню щось велике і пласке, що здалеку нагадувало великий телевізор «плазма», і чекали, поки по східцях неспішно прибуде сам даритель – директор центрального кладовища Сергій Кіндратович. Інфузорія, здивовано роздивившись такий нестандартного вигляду подарунок, у першу мить трохи збентежилася, бо знала оригінальне почуття гумору Сергія Кіндратовича, тобто, можливо, там не телевізор, а якась мармурова плита з надписом, хтозна?

– «Плазма»? – акуратно запитала вона у Сергія Кіндратовича.

– Краще, – відповів той, входячи до приймальні і весело посміхаючись. – Значно краще!

Люди розступилися, даючи дорогу мужикам із подарунком, хтось притримував двері, Інфузорія говорила з мером – і якраз у цю мить в приймальню влетів білий брудний собака, а за ним – тендітна дівчина з довгим темним кучерявим волоссям, наче тайська принцеса. Вікторія чула, як по східцях вже гупають важкі черевики великого лисого чоловіка, лунають грубі голоси, певне, це бігли за Білявкою ловці псів (ловці снів?), рахунок йшов на секунди, але шлях окреслений лежав один – прямо, прямо, наліво, туди, де відчинено. Білявка з усього розмаху, круто заклавши віраж, стрімголов кинулася по живому коридору, що створили відвідувачі для вітально-подарункової процесії, – у відкриті до кабінету мера двері, сподіваючись, що це і є вихід.

– Геннадію Івановичу, найголовніший подарунок, – урочисто, наче на концерті оголошують відомого співака, повторила посміхаючись секретарка, і в кабінет вскочив білий собака, а за нею – красива дівчина.

Мер, перед очима якого ще маячило нещодавнє засідання, спочатку навіть не розгледів Білявку – рішучість і виразна східна краса Вікторії виштовхнули його з крісла, він встав, розправив піджак, перевів вираз обличчя в режим посмішки і, розкривши обійми, захитав важкою головою:

– Я-який чудовий подарунок, як-ка краса! Найкращий мій день народження! – але тут його похмільний неуважний погляд перетнувся з поглядом дівчини, він повернув голову – і з жахом побачив на підлозі під журнальним столиком – неймовірно – дорослого білого собаку! Так, вже не цуценя, а дорослого білого собаку! Він схопився обома руками спочатку за поперек, потім за серце, похитнувся – і гепнувся на підлогу, як мішок лайна.

– А-а-а-а! – високо заверещала секретарка, – швидку, швидку, швидку! Меру погано!

У кабінет миттєво втовпилася купа народу, але Вікторіям одразу помітила лисого здорованя і поруч із ним – миршавого мужичка з гвинтівкою.

– Он, стріляй! – закричав лисий.

– Не смійте, в неї цуценята! – Вікторія кинулася до столика, прикриваючи собаку собою, але вмить була відкинута важкою, наче рейка, рукою; миршавий звичним рухом підвів рушницю і прицілився. Білявка, налякана, тремтіла під столом, притиснувши вуха до голови і піджавши куцого хвоста, інстинкт самозбереження вимагав від неї дій, але вчорашні події, здавалося, паралізували волю, як отрута колись паралізувала Маленького Принца. Миршавий, не поспішаючи, плавно натиснув на гачок, і заряд вштрикнувся собаці в стегно. Білявка заскавчала і засмикалась, намагалася бігти по кабінету, в очах у неї завмер жах, вона розуміла, що це – смерть, і ніколи більше вона не народить цуценят, намагалася заховатися за великий стіл мера, але тільки зіштовхнула на підлогу великий молоток, «Останній аргумент»; всі навкруг улюлюкали і кричали, розмахували руками – готові були вбити її на місці, розтоптати, розірвати, хтось ударив ногою в живіт, але вона навіть не зойкнула, й тут до неї кинулась жінка і майстерно накрила спеціальною сіткою для відлову. Натовп кричав і радів, не розуміючи, що ж насправді сталося, якийсь чолов’яга в окулярах весь час запитував, чи почався вже особистий прийом у мера, мер лежав, розкинувши ноги, а Інфузорія намагалася випхати всіх із кабінету, але марно. Вікторія, скориставшись хаосом, ледь стримуючи сльози розпачу і вини, вислизнула в приймальню, повз якогось дядька – «Доброго дня, Сергію Кіндратовичу!» – тобто, вибачте, не якогось дядька, а близького дідового друга! – проскочила в коридор, потім на східці і одразу на п’ятий поверх – шукати жіночий туалет. Сергій Кіндратович, щиро здивований такими воістину голлівудськими подіями і неймовірним гамором (Гоморрою), що здійнявся, несподіваною появою тут онучки старого Сікорського, з’ясувавши, що саме сталося, глибоко зітхнув і витер несподіваний піт, що вкрив високе засмагле чоло (на днях повернувся з Мальдивів, прекрасно відпочив). Зрозуміло, що все вищезазначене якось між собою пов’язане, але як саме, сказати одразу важко, тож він тихенько замахав руками, показуючи синьокомбінезованим носіям картини, що звідси швиденько потрібно забиратися, не до подарунків, тобто. «Так, а що ж там мер?» – якось байдуже запитували вони. – «Мер? Мер вмер!»

Потім, за чаркою, директор ЦМК пояснював друзям свій мотив – чому він вирішив подарувати мерові на день народження картину саме білої суки з виводком цуценят авторства місцевого художника, зірки європейської величини, нашої гордості: «Психолог сказала мені (така красива жінка, що страшно, до речі), що то був би сильний хід – ті, хто підкидає цуценят, дізнавшись, що мер повісив у себе в кабінеті таку картину, зрозуміли б, що гру скінчено; а з точки зору психології мер, щоденно розглядаючи картину, звикав би до цих образів (колишніх образ), і коли б навіть випадково десь побачив білих цуценят, то психологічно виявився б підготовлений значно краще. Та й сама картина – шедевр національного значення, «Біла сука з цуценятами емігрує до Канади», чим не шедевр?! Але ж життя – воно ж бачиш які сюрпризи може презентувати…»

В жіночому туалеті на п’ятому поверсі – порожньо, весь виконком повалив до приймальні, подивитися і пофоткати, як помирає мер від серцевого нападу і як витягають з кабінету – справжнього! ще живого! – білого хорта. Ці знімки і досі можна знайти в соціальних мережах. «Значить, цуценята, – гомоніли здивовані чиновники, – не піар-хід. Значить, не п’яна уява мера, і він не з’їхав з глузду, а сім років його дійсно в такий дивний спосіб переслідували невідомі злочинці. Але ж за що можна так жорстоко мститися? – переймалися службовці, – кому він так насолив?»

Вікторія дістала бінокль, розташувалася згідно з інструкціями діда на підвіконні і навела різкість на дзвіницю. Тріщина виглядала жахливо. Здавалося, тільки диво тримає шматок стіни, і єдине пояснення, чому вона ще не впала – можливо, тріщина не надто глибока. Вікторія змінила бінокль на камеру і ретельно занотовувала, як вона любила називати цей процес, факт на цифру. Якість вийшла не дуже, але насправді, кому потрібно – той зрозуміє і прийме як доказ. Все, можна йти. Вона спокійно спустилася по східцях – в цій метушні на неї ніхто не звертав уваги, вийшла на вулицю. В кишені завібрував мобільний. «Певне, дідусь турбується, – подумала вона і швидко взяла слухавку. – Алло!» – «Привіт. Це Сірий, – почула вона далекий голос. – Я знаю, де твій песик…»

24. Гора

«Гори та пустеля – ось благодатні місцини, ось де визрівають зерна релігійних вчень, що зрештою підкоряють світи. Там, де родить пшениця, зеленіє травичка, багато худоби на полях та дичини в лісах, чомусь не вистачає місця для одного бога. Зате там легко уживаються сотні різних божків, духів, демонів. Можливо, тому, що немає потреби в єдиному божестві? Там і без нього – гарно? І там, де багато людей та худоби, багато води та їжі, – богів та демонів також має водитися багато, такий собі закон плодовитості? А там, де голо і пусто, й дещиця пшениці ціниться на вагу золота, натомість, багато тільки часу та простору для усамітнення і роздумів, для тихого життя відлюдника, і народжуються різноманітні вчення? Але як з’являються образи богів, як з’являється образ бога? Люди, народи – ось хто їх створює, їх утворює та утверджує. Не видумують, а саме створюють – з часу та простору, зі звуків та тиші, наче місять із глини протягом кількох століть. І тоді замовлення, камлання й пісні стають молитвами і святими писаннями, а танці навколо полум’я, колективні рухи перед полюванням – ритуальними ходженнями навколо барханів, скель, статуй, території, храмів. Так народжується нова енергія, новий образ бога. Божественна енергія, збурена зусиллями багатьох поколінь. Джерело, до якого можуть і будуть звертатися нащадки, черпаючи волю, силу, віру в свою правоту, світогляд. Коли немає такого джерела, коли воно зникає, усихає, люди або помирають від спраги, або починають процес відтворення бога з самого спочатку…» – так думав Сірий, з останніх сил здираючись на гору Хом’як. Він намагався узагальнити своє життя, підбити підсумок, зрозуміти, чому сталося саме так, і за що саме йому випала така паскудна доля, та й взагалі, за що такі паскудні долі випадають людям? Але відповіді він не мав, лише навпомацки, як оце зараз хапався за маленьку ялинку на схилі, хапався і за думки про походження віри та сутність богів. А все ж якийсь час йшло нормально, життя налагоджувалося, Сірий навіть почав бачити в такому – спокійному, послідовному – порядку речей якийсь такий сенс і привабливість; і звідки взялася смертельна хвороба – невідомо, як і звідки взявся той клятий піп, одне зачепилося за інше, і ось тобі маєш – все, кінець, фініш, ауфідерзейн! І тепер вже нічого не повернеш, не зміниш, і потрібно йти, дертися нагору, по дорозі, яка будь-якому старому діду дається втричі легше – сили з кожною хвилиною покидають Сірого, і лише одна думка надає наснаги – на відміну від інших, йому не доведеться повертатись.