Її камера, здається, відзняла всі найважливіші, найкрасивіші, найпотаємніші куточки вигнутої монгольським луком вулиці: фасади житлових будинків, козирки під’їздів, вивіски магазинів, гілки і тіні дерев, острівки квітів, вибоїни асфальту, східці до аптек, вікна лікарень і пологового будинку, алеї скверу Асмолових, точніше, того, що від них залишилося після довгих років боротьби з прекрасним; всі рухи людей, собак, котів, птахів, комах, громадського транспорту, автівок. На початку, від перехрестя, вулиця прудко збігала вниз, потім вигиналася, вирівнювалася, зрештою наприкінці різко повертала праворуч і впиралась в колишню садибу купців Семенових; звичайно, занедбану, звичайно, закриту глухими парканами з усіх боків новими господарями, але Вікторія любила садибу за мальовничість, будинок – за незвичайну архітектуру, місце – за собак, яким там дозволяли переховуватися. Саме тут приблизно рік тому зник її улюбленик песий на ім’я Чарлі, малий рудий і волохатий, страшенно добрий і кумедний. Коли Вікторія бувала в місті, то обов’язково їздила сюди кожного дня годувати псів. Але сьогодні вона віддала машину діду, який мав кудись їхати, не могла йому відмовити, тож ішла пішки, чому неймовірно тішилася. Вона не полишала надії знайти Чарлі, але розуміла, що це майже неможливо, і єдина її надія – зустріти довгого білого собаку, за яким втік її песик…

Окрім звичного годування трьох чотирилапих сіромах у садибі, Вікторія сьогодні мала ще одне відповідальне завдання – від дідуся. Вчора вони удвох підіймалися на дзвіницю церкви Воскресіння, де дідусь маленьким лікарським молоточком намацав у стіні порожнечу, в якій, не виключено, замурована загадкова отаманка, тож сьогодні Вікторія мала з п’ятого поверху мерії роздивитися пошкодження і, бажано б, відзняти тріщину на відео. Тому в сумці, поруч із пакунком із собачою їжею, лежали бінокль і фотоапарат; більш того, сьогодні о другій на неї чекав мер міста. Точніше, не на неї особисто – вони не могли бути знайомі аж ніяк, мер чекав на невідому йому мешканку міста, записану в спеціальну книгу відвідувань, на якусь жінку на ім’я Вікторія Сікорська, що прийде до міського голови на особистий прийом і розмовлятиме про проблеми бродячих собак. На сайті мерії вона побачила, що вчора мер святкував день народження (п’ятдесят один рік, здається), тож прихопила в подарунок жовтий нашийник – нагадати, що бродячих собак потрібно стерилізувати і захищати, а не труїти, спалювати, закопувати живцем; тобто вона і не думала втрачати таку слушну нагоду нагадати меру про те, що її турбує, що турбує багатьох людей у світі і місті, а вже потім – акуратно, тихенько вона підніметься на п’ятий поверх в жіночий туалет, дочекається, поки всі вийдуть, – і уважно роздивитися в бінокль ту кляту тріщину на дзвіниці і зніме її на свою нову камеру Canon EOS 5D Mark III. «Це ідеально було б, – сказав дідусь, – ідеально! Неспростовний доказ!» – «І що будемо робити далі, дідусю?» – запитувала вона. – «Писати будемо! Стукати в усі двері. Грюкати! Меру, губернатору, президенту, Владиці писатимемо – потрібно рятувати дзвіницю!» – «Діду, ти вже один раз врятував цю церкву, хіба більше нікому тепер?» – Тут дідусь і сів, вражений у саме серце таким простим відкриттям, начебто ніколи і не задумувався над цим фактом. – «Виходить, онуко, що й справді – нікому, – сказав печально, загрібаючи пальцями назад буйне сиве волосся, схиливши голову. – Не підготував нікого, не виховав учнів, біда!» – «Хіба ж твоя провина? Скільки разів ти намагався, вів різні гуртки в школах та будинку дітей та юнацтва, але ж ніхто не залишився, ніхто!» Дід сидів не піднімаючи голови: «Нічого, – сказав роблено весело, – ти ж у мене є. Знімеш от кіно… знімеш кіно про все, що у нас дома є, про всі колекції. Я там записи деякі веду, багато спогадів, історій різноманітних. Ніхто такого про місто наше не робив, та й не зробить – не вистачає широти світогляду, щоб охопити час, оцінити важливість контексту. Нікого не цікавить ціле: життя нині – як ріка по весні після суворої зими, скута кригою, що швидко тане. І немає на тій ріці нічого постійного: ані домівки, ані роботи, ані державного устрою, ані влади, ані законів і порядків, ані родини – все тане на очах і зникає в темних водах; начебто хтось постановив залишити людину навіть не сам на сам із собою, а взагалі порошинкою, соломинкою в руках плинної долі, іграшкою…» – Дід почав впорядковано вкладати свої речі до похідного армійського наплічника.

Вікторія і погоджувалася з дідом і, в той же час, не погоджувалася: так, пам’ять тепер у людей фрагментарна і швидкоплинна; і життя швидкісне, наче Інтернет у провайдера в офісі, і немає сенсу будувати довгострокові плани; але неА все ж так погано, та й чи погано взагалі? Бо змінюється спочатку, не життя, змінюються люди; інше питання, чи управляє хтось цими подіями, що зводять пам’ять і сталість нанівець, окрім зірок на небі? Іншими словами – чи змінюють людство навмисне, готуючи таким чином до якогось нового, невідомого ще способу життя? Вона не знала відповідей, лише в одному була впевнена на сто відсотків: навіть сама думка про те, що якесь явище може зробити тебе не вільним, робить тебе значно більш не вільним, ніж саме явище, реальне воно чи удаване, неважливо, головна клітка – в твоїй голові.

Вулиця закінчилася. Вікторія підійшла до сірих обдертих масивних металевих воріт – три смішні собачі носи нетерпляче стирчали з-під них в очікуванні смачного. Вона дістала миску, приховану тут же, в кущах, акуратно виклала все, що мала в пакеті, а потім підсунула їжу під паркан і з задоволенням почула повискування, штовханину і чавкання, що долинали звідти. Дочекавшись, поки собаки наїдяться, сухою гілкою, яких тут валяється повно, загребла миску до себе і знову приховала в кущі. Задоволена, випросталася… і побачила довгу білу суку, що понуро пленталася по другий бік дороги. Білявка повільно йшла, лапи її запліталися, а ніс ледь не торкався асфальту. Здавалося, з сукою трапилося неймовірне нещастя, її охопило страшне горе – Вікторія обережно, намагаючись не привертати уваги, перейшла дорогу: якщо Білявка тут, значить, і Чарлі десь поруч, наразі, якщо за нею йти, то собака, з високою ймовірністю, виведе до самої їхньої схованки. Але Білявка, яка, здавалося, зовсім не реагувала на навколишнє середовище, краєм ока помітила рух у свій бік і додала ходи – перетнула перехрестя і затрюхикала далі, до центру. Вікторія вагалася – до початку прийому громадян залишалось близько двадцяти хвилин, йти неспішним кроком до мерії – хвилин десять, не більше, але якщо вона запізниться, її можуть не пустити, і вона не тільки не подарує міському голові жовтого нашийника і не розповість про жорстоке ставлення до тварин його підлеглих, а й не виконає доручення діда, а це вже зовсім кепсько! Дівчина не знала, як їй правильно вчинити – іншого шансу знайти Чарлі точно не буде, і так доля зараз дарує їй неймовірну можливість, начебто дякуючи за всі клопоти про собачок.

Білявка не поспішаючи і скоса позираючи на Вікторію, чалапала вгору по бруківці до площі, а дівчина намагалася вдати, що їй немає ніякого діла до собаки, але розуміла, що тепер, помітивши, Білявка так запросто її не підпустить. Через десять хвилин маневрів і обережного скорочування дистанції сука і дівчина нарешті опинилися на центральній площі міста: як завжди, малолюдній, пронизаній вітром, безбарвній, бо все, що відбудували тут красивого на початку ХІХ століття, всередині й кінці ХХ-го знесли без вагань, натомість увіткнули, наче суху палку, безглуздий, височенний, порожній тепер готель, а напроти нього поклали, наче сучкувату дровиняку, «криву хату», тобто колись обком партії, а тепер мерію та обласну державну адміністрацію в одній будівлі, неймовірно архітектурно (та й не тільки) спаплюживши тим самим центр міста. Перекошені бетонні плити площі не дозволяли вдосконалювати навички на скейтах чи велосипедах підліткам, різкий вітер заважав гуляти мамам із візочками, словом, ця площа пристосована лише для перетинання, щоб, певне, ніхто не стовбичив зайвий раз і не муляв око державним мужам.