– Хочу вас запитати, – мовчання порушив Сірий. Він знав, що Софія бачить його, більше того, мав впевненість, що вона про все здогадується. – Чому все так?

– Що саме?

– Все. У мене таке враження, що щось велике закінчується і щось не менш велике починається. Але вони настільки різні, настільки несхожі, що ті, хто потрапив поміж ними, приречені на загибель.

– Нічого нового тобі не скажу: закінчується одна епоха – епоха Риб, де все рухалося повільно і розмірено, й починається інша – епоха Водолія, де все плинне, швидко змінюється, де немає нічого сталого, і нам – дітям Риб, немає в ній місця.

– А кому є?

– Світ не стане гіршим, можливо, навіть навпаки. Риб’ячі діти… Ти куди Трифілія дів? Я його ніде не бачу: ні серед живих, ні серед мертвих.

Запитання прозвучало несподівано, наче будильник ввечері. Цілителька підняла свої великі лопати-долоні і розчепірила їх вбік хлопця:

– Не підходь, я тебе боюся!

– Ні-ні, не бійтесь, я не зроблю вам нічого поганого, хоча саме ви… – І тут Сірий розповів про те, що сталося з ним у церкві. Він ані на секунду не сумнівався, що Софія в курсі ганебних справ священика, але не міг стриматися – і вивалив усе до найменших подробиць, уважно слідкуючи за реакцією жінки. Обличчя її та шия вкрилися червоними плямами, які Софія намагалася прикривати руками, застібала наглухо куртку спортивного костюма, але й самі руки почервоніли, і костюм не рятував, і вони стали майже одного кольору – руки і костюм, коли Сірий почав розповідати про інших постраждалих – дітей і підлітків, про яких йому вдалося дізнатися.

– Тому, – сказав Сірий, – я вирішив, що він має відправитись в пекло. І я придумав для нього кару – знищити, щоб і сліду цієї падалі не залишилося на білому світі. Щоб тоді, коли Господь покличе нас усіх на останній Суд, то Трифілія б навіть ніхто і не помітив, і він залишився десь в найдальшому кутку пекла назавжди, позбавлений навіть малесенького, щонайменшого шансу на будь-яке спасіння. На будь-яке!

– І що ж ти зробив, хлопче?

– Я прийшов до нього вдруге, сам, у церкву, за вівтар, у ту кімнату. Сказав, що на все згоден, але не тут і не так, і запросив до себе – пізно ввечері, щоб усе тихо. Я живу далеко, на Постройці, там завжди темно; він приїхав, спокійно, певне, не перший раз так ризикував заради… Ми спустилися до підвалу – я сказав, що дома батьки, та й попові було байдуже, де саме це робити, його аж трусило від нетерплячки, а там у мене кімната обладнана: ліжко, музичка і все таке… Ми зайшли, Трифілій пританцьовуючи поцілував мене в губи, – Сірий машинально витер рот рукою, сплюнув і скривився, – повернувся, знімаючи светр, а я вихопив бейсбольну биту і з усієї сили влупив у потилицю… Він гепнувся на землю, здоровий такий, як кабан, ще дихав… Я ледь запхав його до пластикової бочки для літнього душу, я її довго шукав по магазинах, запарився, це виявилося найскладнішим насправді, – і перерізав горлянку. А потім розчинив тіло в сірчаній кислоті, все прибрав і вимив, а рештки спалив на звалищі. Тому ти й не бачиш його ані серед мертвих, ані серед живих – його ніде тепер немає! – і Сірий задоволено посміхнувся. – Ніхто не знає, куди він пішов, ніхто не шукатиме слідів у мене в підвалі, Трифілій зник – і це всіх влаштовує, навіть Господа, якому, певне, теж набридло виправдовуватися перед пеклом за цього козла.

– Убивство людини – великий гріх. А він же ще й священиком був! Не боїшся сам в огні пекельному горіти?

– Я зробив лише те, про що в глибині душі мріяло багато людей, але в них не вистачало сили волі. Я – лише знаряддя вбивства, а знаряддя, як відомо, завжди намагаються позбутися щонайшвидше. Тож там – у пеклі – і побачимось.

– І не боїшся, що я тебе здам прямо зараз, і тебе покарають тут?

– Хто мене покарає? Та мені тільки спасибі скажуть! А насправді мені байдуже, я не за цим прийшов. Мені гроші потрібні. У Трифілія були з собою, але мало, на кілька шоколадок і таксі, не більше. Дай мені грошей.

– Я зараз міліцію викличу!

– Навряд чи. Перша ж і постраждаєш, а то ти наших ментів не знаєш – тут не відкупишся за сто баксів! Дай мені грошей, прошу!

Софія всіх їх знала, дійсно, і тому міліцію не викликала. Натомість покликала касирку, наполохану, наче курка посеред дороги, і всю денну виручку віддала Сірому.

– Вистачить?

– Не знаю, – чесно сказав Сірий. – Дякую. Нехай щастить.

«От і я так думаю, що нічого тут шастати», – гірко посміхнулася Софія і закрила обличчя великими долонями. Плечі її здригалися від шалених ридань.

23. День народження мера

Будинки, мости і дерева – ось що робить міста по-справжньому неповторними. Це якщо не брати до уваги людей. Вона одразу вирішила, що фільм має бути чорно-білим. Хай кадри мерехтять, наче сніг по чорному асфальту, колір тут зайвий, фарби – це нечесно по відношенню до міста і дідових оповідей, не потрібно нічого додавати, колір – то завжди суб’єктивно, можливо, навіть звуку не потрібно, лаконічна німа оповідь: через знаки, символи і рухи.

Вікторія йшла по найгарнішій, як на її смак, вулиці міста і подумки писала сценарій для документального фільму, який планувала зняти по закінченню режисерських курсів. Робота танцівницею в клубах та на елітних світських тусовках – то лише необхідний заробіток на шматок хліба, деякою мірою навіть налагодження зв’язків, і хоча вона й не належала до перших кіл у своїй професії, але достатньо часто брала участь в різноманітних презентаціях та шоу, щоб познайомитись там із потрібними людьми. Але якщо вже зовсім чесно, то залишатися в Москві вона аж ніяк не планувала – її манила Європа, вона послідовно вдосконалювала французьку і мріяла про Париж, де в невеличкій студії одного із друзів проглядалася перспектива для роботи фотографом; відстані її не лякали, світ став таким малим, що достатньо простягнути руку – і ти на Карибах (не Карабах) або на Кубі (не Кубані).

Вона захопилася кіно несподівано; в дитинстві батьки пророкували дівчинці кар’єру архітектора – мала незле малювала, а для фізичного розвитку віддали ще й на бальні танці, якими вона всерйоз захопилась: аплодисменти публіки, виступи, яскраві сукні і зачіски, перемоги на конкурсах, міжнародні поїздки, турніри не могли не подобатись. Паралельно Віка встигала відвідувати художню школу, де вже в останній рік відкрила для себе фотографію – якраз наступила цифрова ера доступного фото, коли кожен другий громадянин вважав себе фотомайстром, і кожен десятий мав крутий фотоапарат. Вона ж працювала старим дідовим «Зенітом» на чорно-білу плівку, і вся та марудна процедура – від встановлення витримки до проявлення світлини – їй страшенно подобалася. У випускному класі школи Вікторія познайомилася з художником – відомим, елегантним, талановитим, веселим, щедрим – і стала його коханкою. Він мав усього два недоліки: вік – десь глибоко за п’ятдесят, і сварливу дружину; але з ними дівчина легко змирилася, тому що сама мала їх не менше: вік – сімнадцять і старосвітських батьків, навіть молодших за її коханця, які погрожували посадити художника в тюрму за педофілію. Познайомилися вони не випадково. Першого вересня, на День знань, до їхньої школи традиційно запросили митців – розповідати про високу місію мистецтва, тобто нести, як водиться у такої публіки, суцільну нещиру ахінею; лише підтягнутий засмаглий сивочолий художник із ясними очима говорив простими словами зрозумілі речі: талановитих багато, але досягає успіху той, кому пощастить із людьми, які підтримають їхню творчість; пощастить у підсумку тому, хто працює невблаганно щодо себе; «…перемагає той, хто сміливий», – сказав він. Школярі насамкінець зустрічі продемонстрували свої роботи, і Віка показала власноруч зроблені і проявлені чорно-білі фотографії вулиці, по якій вона зараз йшла. «Гарні роботи, талановиті, – сказав художник, – приходь до мене в майстерню, я познайомлю тебе з головою спілки фотографів міста». Вона прийшла наступної неділі, як і домовлялися, але, ясна річ, ніяким головою спілки фотографів в майстерні і не пахло, а пахло звабленням, тютюном і вином; художник недовго її вмовляв; вона знала про своє красиве тіло, але ж про це, крім неї, більше майже нікому не було відомо, і це її по-справжньому бентежило, тож Вікторія спочатку позувала оголеною кілька вихідних, а потім… Потім у них розгорілося шалене кохання, проти якого протестували всі навколо, однак суцільне суспільне несприйняття ще більше розпалювало полум’я пристрасті, яке перекинулося майже на всі сфери їхнього життя, в результаті чого художник від кохання з’їхав спочатку з глузду, а потім і з дому до майстерні, а вона легко кинула свого пацанчика, Сірого, і як тільки їй виповнилося вісімнадцять, переїхала до художника, і вони зажили щасливо, але недовго. Згодом з’ясувалося, що художник має і третій недолік – злигатися з усіма підряд своїми моделями. І хоча фізичні можливості мав уже вельми обмежені, за звичкою намагань і домагань не полишав, і поки Вікторія ходила в університет вивчати французьку мову, художник жив, як звик. Але якось одного похмурого осіннього дня (як це зазвичай і буває в таких історіях) несподівано відмінили разом всі пари, і Вікторія повернулася додому значно раніше. От і все. Те, на що все життя закривала очі дружина («Він же митець! Йому потрібні нові емоції!»), Віка не змогла навіть прикрити повіки: «До чого тут «митець»? Та ти просто козел!» – на тому й пішла геть з майстерні, розбивши вщент власне серце, бо, як не дивно, художника вона кохала до безтями: він став її першим чоловіком, він привчив її читати книжки, надав впевненості, першим помітив її кінематографічне мислення, хист до створення образів, тож поки вона самозахоплено тренувала в собі майбутнє моделі по той бік об’єктиву, він взяв її за руку і змусив подивитися на світ через вічко відеокамери, заявивши, що фотографія – то, звісно, основа основ, але з такою образною уявою можна мати значно ширший арсенал: «…тим більше, ти пишеш непогану прозу». Таким чином, майстер вручив їй ключі від майбутнього, і все, що вона мала, над чим працювала, але боялася комусь показати, отримало виважену і критичну оцінку людини з прекрасним смаком, але найголовніше, що вона взяла, – впевненість, а впевненість – це та штука, на яку нанизують все інше, як на шампур м’ясо, тож коли ти впевнений у власній якості, у власному таланті, то тебе нічого не зупинить, ти точно знаєш, куди ведуть будь-які східці. Але й забрав художник багато: серце дівчинки крихке, ніжне, любляче – втоптав у бруд, обваляв, викинув на поталу публіці; старий, освічений, ніжний, коханий, будь ти проклятий! Зрештою, тому і не мала сексу весь цей час після розриву так довго – не хотіла, бо після кількох не досить вдалих спроб втекти від спогадів подалі через фізичну близькість з не дуже близькими чоловіками зрозуміла: все, що залишається жінкам після такого статевого акту, – це або байдужість, або вихована нудними вправами посмішка; або ще один статевий акт у кращому випадку, після якого залишається точно сама байдужість. А байдужості вона наїлася по саму горлянку. Тож вона вирішила зав’язати з коханням, натомість знімати кіно, тобто обрала творчість як ширму, за яку можна сховатися і там спокійно проявляти свою плівку, свої думки і відчуття, свою самотність, бо рішення прийнято: щоб нічого не заважало створювати, працювати, мандрувати: ані чоловік, ані діти – на родину елементарно не вистачить часу; час наразі такий плинний, життя коротке, і потрібно обрати щось одне, найважливіше для себе. І вона обрала – свідомий вибір вільної людини на користь творчості вищого ґатунку, ось чого вона прагнула по-справжньому. «Це як секс, який має бути чистим і вільним. І бажано, під відкритим небом. Все інше – ніщо. Тому мені й не подобається слово «трахатися», хоча воно якраз якнайкраще і відбиває те, чим займається більшість людей, намагаючись прикриватися шлюбом, а то й того гірше – коханням. Секс під відкритим небом – єдине, що варте уваги, це щось надзвичайне, абсолютно не схоже на секс у квартирі, наметі, та де завгодно, де є дах. Якщо над вами тільки небо, то первинна вселенська радість вам забезпечена. Якщо ви не мали сексу під відкритим небом – ви не мали його взагалі. Коли ти створюєш – твоє небо відкрите», – себто це і не про секс зовсім, а про самотність, так.