Вікторія теж піднімалася нагору – крутими східцям дзвіниці храму Воскресіння, але точно знала, коли і задля чого має повернутися. Побувавши на дзвіниці нещодавно із дідом, вона приголомшилась неймовірним краєвидом і не могла не використати таку можливість – їй насправді припала до вподоби ідея – зробити документальний фільм про місто, про колекції років, колекції часу, про долі людей; бо люди забувають і відходять, а плівка, цифра допоможуть зберегти все значно довше, та й точніше; тож потайки домовилася з тим самим рудим куцебородим дяком, що супроводжував їх перший раз. Дяк, на диво, швидко погодився; очевидно, він любив дзвіницю, любив дзвони, тож повідомлення Сікорського, що в стіні існують порожнеча і велика тріщина – Вікторія показала йому на відеокамері все, що занотувала з вікна жіночого туалету мерії, – глибоко вразило його. Дяк назвав час, коли можна прийти, самотужки швидко вирішив формальності з настоятелем – той якраз відбував на відкриття крематорію – і от тепер вів дівчину ближче до неба. Погода стояла листопадна, кругом, як жартував дідусів друг Сергій Кіндратович, – «…тільки голі дерева, без майок, без трусів», але ж саме це й звільнювало пейзаж від зайвини – місто крізь мереживо чорних гілок і вологе повітря лежало перед нею як на долоні, навіть ріка відкрила свої береги, смужку холодної води, що повільно несла пале листя, – видно далеко, далі немає й куди. Аби ще не вітер, який рвав статичність картинки, розхитував краєвид, однак, напевне, він дув тільки тут, нагорі, та десь в передмісті – натомість, центральні вулиці просвічувалися сонячним промінням, спокійні і тихі. «Зачароване місце, – подумала вона, – наче ліс. Маленький темний кам’яний ліс, в який, якщо потрапити, то не виблукати-не вибігти-не вискочити-не виповзти…»

Її погляд блукав по будинках і дорогах, розшукував парки, всі знайомі місця, – все мало значення, все мало стати важливим, кожна деталь цікава, потрібно тільки підібрати правильний ракурс, правильний кут, спіймати світло; а ось невеличкий майданчик неподалік від церкви, там зазвичай сидять художники-заробітчани, аматори-пенсіонери, які спеціалізуються на сувенірних картинках, малюючи найдавніший храм міста, щоб потім продати незадорого десь на вулиці. Зараз там сидів лише один горе-митець і ретельно розатирав на мольберті фарби. Вікторія наблизила зображення, і…цього не могло бути! За мольбертом сидів художник, її художник, заслужений митець, визнаний в Європі, лауреат і член, точніше, багаточлен (тьху) і так далі, і так далі, і так далі! Це, без сумніву, він, але значно старіший, ніж вона його пам’ятала, – сивий-сивий, зігнутий, зовсім зсохлий, наче завдяки новій даті народження став старший не на два, а одразу на двадцять років. Вона відвела бінокль від очей із подивом і досадою – особистих емоцій до цього чоловіка зараз уже не відчувала – він їх вбив, знищив; натомість, невже він так низько опустився, невже так упав, що тепер малює, як і всі інші недолугі муляри, церкву, і продає картинки гамірливим іноземним туристам, що випадково заблукали сюди в пошуках юних наречених, та містянам-обивателям, для яких живопис – це намальована фотографія об’єкту, який вони можуть впізнати? Вікторія відчула несподіваний смуток, але не стільки за людину, скільки за митця, який раптом закінчився і перестав існувати.

Художник – а то дійсно він зараз сидів напроти дзвіниці й закінчував черговий малюнок – після хвороби і операції почувався вже значно краще. Руки майже перестали тремтіти, і він був готовий повернутися в майстерню до серйозної роботи, але поки вирішив відтворити професійні навички на свіжому повітрі, а позаяк собаки він уже не мав, то за постійний об’єкт малювання вибрав саме церкву – кольори бань його приваблювали безсистемністю змін барв, які наче символізували наш час, та й працювалося, дихалося тут прекрасно. Художник був задоволений прожитими роками; і тепер вже знав напевне, що старість починається саме тоді, коли людина втрачає можливість стати щасливою, натомість, замінює щастя звичайним задоволенням; тобто старість – це коли людина здатна лише на те, щоб бути задоволеною, і нездатна бути щасливою. Самотність останніх років надала йому багато вільного часу, багато часу для роздумів, і художник чітко усвідомив вельми просту річ – немає жодних гарантій, їх не дає ані походження, ані освіта, ані соціальний статус, ані посада, ані інтелект, що людина вчинить по-людськи, не піддасться на спокуси. Закон лише окреслює коло вчинків, до яких заборонено вдаватись і засвідчує покарання; але ж коли в суспільстві зникають спільні цінності уявлення про буття (навіть віра в Бога вже не є такою), то закон стає також лише інструментом для оборудок. І в таких умовах катастрофи не оминути, бо моральність будь-якої сучасної людини залишається єдиним стримуючим фактором, а де сьогодні та моральність, немає навіть передвісників до її відновлення, бо все плинне, ненадійне, все зникає швидше, ніж можна його цілковито розгледіти. Новий світ, нова мораль – точніше, порожнеча моральності, антитеза, контрверсія – лише формується зараз, саме зараз; щоправда, з небаченою швидкістю. Озираючись навколо, художник бачив, що насправді люди розпадаються, розвалюються, вони втратили інтерес одне до одного, вони перестали цікавитися життям навколо, а тим більше, фаховими думками, вони начебто відключаються від загальної мережі спілкування, виставляючи замінником соціальні мережі, однак – замінником фальшивим, швидше, симулятором. Зате завдяки соціальним мережам та телебаченню люди тепер мають на все чіткі відповіді – начебто мають, і життя їхнє починає перетворюватися в спілкування з монітором і цілковите нічогонеробство. У них тепер на все є причина, щоб нікуди не ходити, нічим не цікавитись, бо їм все заважає: взимку – зима і мороз, весною – весна, вітер і дощ, літом – літо, сонце і спека, восени – осінь, вітер і дощ. Людську природність не просто зарізали, розчленили і нафаршували на ковбасу, її з великим апетитом з’їли.

Але в той же час, після хвороби опинившись в ролі майже дитини, яка втратила всі свої навички (навіть ходити він навчався заново) художник зрозумів і інше: ми всі тяжко перехворіли, все суспільство, ми ледве не померли від глибокого шоку, і от тепер ми всі вчимося все робити заново – будувати будинки, виховувати дітей, лікувати людей, писати картини й книжки, робити політику, вибудовувати стосунки і це, на тлі тотального розчарування, надавало йому стриманого оптимізму. «Ми – малюки, – нарешті зрозумів він, – малюки, які стрімко ростуть і вчаться!» – таку думку він тепер розвивав у дискусіях про свою країну з самим собою. Він сидів, малював усоте церкву – насправді, прекрасну церкву! – вдихав вологе повітря і відчував себе самотнім і вдоволеним.

Задля щастя йому не вистачало Бемоль. Про людей не йшлося.

На півдні і сході, в ярах передмістя, туман закривав майже весь краєвид; на півночі струмком почав підніматися дим, наче вугіллям затопили велику хату; на заході самотньо стирчали довгі труби заводів Постройки. Дячок, запитавши, скільки потрібно Вікторії часу – «Скільки? Добре», – розвернувся і пішов, легко торкнувшись рукою дзвона, залишивши дівчину сам на сам із простором та висотою. «Сірий, – де ти?» – мало не вигукнула Вікторія вголос, проводжаючи поглядом художника, їй зараз став чомусь так сильно потрібен той хлопець, той пацанчик, та ні, вже й не пацанчик, зовсім інше проглядалося в похмурому погляді, але ж як він змарнів останнім часом; «Де ти, Сірий, катаєшся на лижах? А чи не зарано для лиж?» – раптова думка осяяла, і вона збагнула: Сірий щодо лиж пожартував, ну, хто катається на гірських лижах в середині листопада в Карпатах? Там же снігу немає! Дивним він став хлопцем, незбагненним. От він подзвонив тоді, розповів, що сталося з Білявкою і зграєю Барса, дочекався її біля мосту, допоміг завантажити закривавленого Тора, віддав Чарлика – і все, зник, пропав, як крізь воду провалився.