Ні, антикварка Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує. Але навіть якщо не цей, були ж бюсти Леніна в кабінетах? І любов — мусила бути. Це, можливо, правдивіше навіть, ніж те, що пишуть в підручниках.

Якщо Цілики залишаться в цьому місті, одного дня хтось принесе до крамниці брошку з гранатовою серцевиною. І нова продавчиня легко щось збреше про історію антикварки Олі...

Порцеляновий хлопчик з серванта дивиться зверхньо  і на малу, так вже виліпили його на Дулевській фабриці. Маруся всміхається, як завжди, і йде прямо на нього. Похитнеться сервант з відчиненими дверцятами, і хлопчик, зависокий для свого віку — хоча, з іншого боку, йому вже за п’ятдесят — втратить на мить рівновагу...

— Марусю! Стоп!

Дівчина завмирає.

— Ти колись зможеш тут працювати нормально? — шипить антикварка.

Маруся мовчить. Ні, сліз немає — тільки тягне солоним, як з моря. А очі сухі. Ті трюки, яким вчать радянських полковників, передаються потім їхнім онукам. Тільки ж шкідливо це — гіркота збереться всередині, ось як у Маші, цеглинки з Берлінського муру, — і теж утечеш.

Оля не одразу помічає, що щось не так — вся в роботі. Але помічає таки. Перетворюється на матір, кидається до доньки, не боїться не те що наступити мені на хвіст, а й перекинути якийсь безцінний креденс:

— Марусю, ти вибач. Це ж я для тебе... Все. Щоби ти одужала. Це ж все не мета. Мета — ти. Послухай, я вже зібрала грошей... Усе нарешті йде добре. Розумієш, нічого не було добре від самого... — вона запинається.

Що антикварка хотіла сказати доньці? «Від самого твого народження»? Чомусь саме так мені думається. Степан іде в дальню кімнату — вдає тактовність. Оля продовжує:

— І я ще продам деякі наші речі. Я продаватиму, як божевільна. І ти поїдеш до Берліна на операцію, я клянуся. Я навіть уже дізналась про все. Навіть відправила їм результати обстеження.

— Я не хочу в Берлін, — сіпається Маруся.

Вона ж так і від німецької мови сіпається — зустрічали ми одного разу німецьких туристів. Усі ці «schnell!», «hande hoch!» у радянських невидимих фільмах надто на неї вплинули.

— Я знаю, ти не дуже любиш Німеччину. Але це ж минуле. Маша он в Німеччині скільки жила. І головне, там можна вилікуватись. Так вже є... Ми перемогли їх, а вони — себе. Поїдеш. Ми разом поїдемо. Потерпи ще трохи.

Вони обіймаються, не стидаючись Степана та випадкового покупця. А на собаку-то, ясно, ніхто не зважає. 

Генріх гойдається в кріслі, закинувши ногу на ногу. Його елегантний костюм ще пахне руками швачки, а туфлі — китайським клеєм. Тільки окуляри старовинні й більше пасують антикварній крамниці, а не живій людині. А втім, якраз Генріху вони личать.

Старий антиквар виглядає франтом — тримається, хоча здоров’я підводить. Оля часом тижнями заправляє в крамниці сама. Та пан Генріх тепер спадкоємиці довіряє. Вона, мабуть, таки знає, що продає, — інакше не було б успіху, правда ж? Але зараз, гойдаючись в кріслі, яке все ніяк не купують попри старання Олі, Генріх чомусь хвилюється. Невже — а я давно цього чекаю — він дізнався наші маленькі секрети великих продажів? Це ж мало колись статися.

— Олю, а ви думали, що буде? — починає він, і я завмираю: — Ну ось повернеться зір...

Я видихаю з полегшенням — Генріх не за правду переживає, а за Марусю.

— Як це, що буде? — не розуміє Оля. — Щастя, радість. А що ж іще?

Генріх встає, ходить перед прилавком, спираючись на тростину. Раптом зупиняється й знову сідає в крісло, здіймаючи у повітря ще більше пилу:

— А задачу Молінью ви пам’ятаєте, Олю?

Пил танцює на сонці перед самим моїм носом.

— Я лише нитки знаю такі. «Муліне» називаються, — буркає жінка, вона терпіти не може, коли Генріх заводить свої ці «розумні» балачки.

А Генріх всміхається. Не помічає, як стискаються кулаки, як звужуються зіниці, як запахи чорнила та крейди — старі запахи ще з тих часів, коли особливо нахабних Олі ще можна було просто вигнати з класу чи викликати до дошки — заповнюють повітря. Генріх собі просторікує, наче й забувши про співрозмовницю:

— Якщо людина, сліпа від народження, раптом прозріє, чи зможе вона впізнати все те, що знала раніше? Знала на доторк, на звук. Чи впізнає вона хоча б найпростіші геометричні фігури? А тим більше монети, прикраси, значки... Та навіть себе у дзеркалі. Це ж величезний зсув у сприйнятті, адаптація до іншого життя, яку можна порівняти лишень... Навіть не знаю. Такий досвід — це ж просто...

Генріх іще говорить, а я вже думаю, як стати невидимим, щоб раптом від Мами Олі не перепало й мені. Та антикварка не пускає назовні свою гіркоту. Просто нагадує, промовляє свій символ віри: Маруся лише тимчасово не бачить...

— Дванадцять років, meine liebe! Дванадцять років! — перебиває Генріх.

— Знову ця твоя німецька, — дратується жінка.

— Вибач, я ж просто за вас хвилююся, — виправдовується старий.

Впевненість раптом зникає, і він стає схожим на одного старого полковника, що боїться й рахує своїх каченят. Інших «каченят» у Генріха немає, хіба Марік, племінник троюрідний, але й він кудись запропав, усе тікає від когось.

— Олю, ви ж не гнівайтеся на мене. Просто я все думаю-думаю... Ви життя підпорядкували одній меті. Але ж, подивіться, Маруся така розумниця, і вона... щаслива. Наскільки це, звісно, можливо. А імовірність ремісії все-таки невелика і треба бути гото...

— Мені треба працювати! Тут тепер дуже складний облік, бо обіг товару геть не такий млявий, як, знаєте, був колись, — й Оля ховається за обліковим зошитом.

Ледь відштовхуючись від підлоги тростиною, Генріх усе розгойдує крісло, забувши навіть, як боїться його зламати, заплющує очі. Він, певно, дивується, як непомітно Оля стала тут господинею, й як швидко стала йому рідною. Він, може, навіть для того й хворіє — скоріше померти, залишити Олі крамницю, не плутатись під ногами — ось і назбирає вона на лікування доньці. Хоча це ж він дзвонив у Берлінську клініку, він єдиний із них знає німецьку — намагався вчити Марусю, в такому віці, мовляв, ще так легко вивчити мову, та вона, ясна річ, пручалася:

— Вибачте, пане Генріху, але я її ніколи не полюблю, — казала, — вашу німецьку. Після всіх цих «hande hoch»-ів у фільмах, як ви її переносите? Ви що, не дивитеся кіно про війну?

Пан Генріх старався відповідати Марусі обережно, та я вже почув, що вся його кров отруєна — видно, він просто давно, набагато раніше за Олю, навчився не випускати гіркоту назовні. Навчився не пахнути страхом, замкненим простором, сечею та ненавистю.

— Кіно? — запитав старий. — Ми почали торгувати колись зі своїх власних речей. Батько на материні прикраси виміняв наші життя. Знаєш, німців важко купити. Кіно! Німецька мені легко далася, Марусю. Легко... Вона ж, знаєш, схожа на їдиш...

І більше нічого він не сказав. Справжні історії люди чомусь так неохоче розповідають.

Чи то мені все трапляються неправильні люди? Та воно й ясно — я ж неправильний пес. 

Під кінець 2001-го Мама Оля й Маруся поклеїли в квартирі на Лепкого нові шпалери. Стало гарніше, хоч запах клею — лайно. Втім, цей дім уже, мабуть, не зіпсуєш нічим. І ось немає тепер квадратного сліду від всіх тих календарів, і можна обійтися без них. Зрештою, сама ідея міряти час картинками на стіні — це вчорашній день.

Нема чого так хвилюватися, так вже бувало. Чужий уже був на городі, навіть нишпорив у теплиці. Та й компанії молодих людей часом гуляють тут, забрідають випадкові туристи. Хтось шукає кладовище військовополонених, хтось — просто пригод. Вам не сюди — полковник роздратовано вказує заблукалим дорогу:

— Хіба не видно, що тут город, а не цвинтар?