Оля мовчки вкладає доньці в долоню уламок застиглої лави. Вона не з Помпеї. Це взагалі підробка. 

Історія хвороби

 

Запахи сечі й прокислої їжі тут тепер замість пахощів штрудлів з корицею. Пані Віра лежить серед ковдр. Хапає газету зі столика, запускає нею чи то в годинник, чи то в розп’яття — однаково промазує. Газета розпластується на ліжку щільно задрукованими крилами.

— Приїхав? — знову шепоче хвора. — Приїхав?

Це вона, звісно, про сина. Та приїхали знову лише лікарі швидкої. Ну й онучка прийшла, і я.

— Заберіть звідси пса! — командують так, наче це їхнє помешкання, люди в білих халатах. Пані Вірі це б не сподобалось. Та тепер їй уже все одно. Вона просто приклад для всіх невчасних — так вчасно втратила розум. А втім, вона ж ніколи й не вірила в існування сто п’ятого поверху — ось і нема його.

червоноармієць. Зрештою, може, їх навіть просто вбило снарядом — геть випадково. А може, батьки пані Віри тікали на захід вже після перемоги Совєтів, а доньку загубили у натовпі. І вона побігла, дурненька, додому. Може, і так, бо чомусь же вона пам’ятає, як чужинці зайшли дивитись її кімнату — і вона їм підійшла. Потемнілий гребінець у волоссі, певно, єдине, що залишилося від дитинства. Люди ховаються в такі речі — в натільні хрестики, брошки з гранатовими серцевинами, навіть у сукні, навіть просто у гумаки. Та дівчинці Вірі замало було гребінця. Може, тому, що люди, які виростають в помешканнях із такими височезними стелями, і справді вже не можуть задовільнитись малим. Віра хотіла повернутись додому, обов’язково в ту саму квартиру. Після поневіряння по родичах і дитбудинках вона, вже не дитя, взялася до справи.

будьким

, зробити

будь-що

, але повернути своє. Спершу товаришка Віра вселилась в єдину на той час комуналку в цьому респектабельному будинку. Майно попередніх мешканців розтягнули ще на початку війни, все потрощили, й ніхто поважний вселитися не забажав — то була квартира євреїв. Будинок, як рукавичка, усе наповнювався. Але тільки вона, Віра, мала право тут жити, ненавиділа всіх сусідів — і навіть Стефу, що єдина лишалася з попередніх жильців. Стефа якось втрималася на своєму останньому поверсі — ніхто її не виселяв, а сама вона не мала бажання тікати, працювала акушеркою, приймала дітей незалежно від національності, віросповідання й партійної приналежності — бо були роки, що деякі львів’яни й народжувались вже комуністами.

— А де син-то? — запитує медсестричка.

Та ми з Марусею і самі хотіли б це знати. В нас навіть немає номера. Мама Оля шукала його в записниках пані Віри — нічого. Хоча мав же син залишити матері телефон, ось на такий випадок — якщо в Нью-Йорку загине декілька тисяч людей.

— Приїхав? — погляд хворої раптом здається осмисленим.

Та насправді осмислено вона вже нічого не скаже, хоча й не замовкне майже ні на хвилину.

Мова бабусі Віри схожа на швидке перемотування касети — назад, до початку. А ти вихоплюй уривки. Можна ще їх, як вчорашні газети, відвоювати у вітру, розправити, вигладити, навіть підшити в архів.

Але Маруся поки не слухає. Дзвонить знов і знов лікарям, просить допомоги в сусідки, благає матір — та антикварка Оля більше не прийде. Пані Віра ніхто їй, і це, якщо не враховувати, що вона Олі зламала життя.

А пані Віра говорить. І, бультер’єр знає, що з того вихопить врешті Маруся — які невигадані історії. Пані Віра не може вже боронити від них навіть себе. Говорить різними мовами, наче свята.

Я тягну Марусю до кухні, та Віру чути повсюди — пані Віру, товаришку Віру, Віру Андріївну, маленьку дівчинку Вірку. Стіни товсті, але дверні щілини дозволяють історіям утікати, шукати прихистку. Історіям треба будь-що врятуватися, перестрибнути з майже мертвого тіла в тіло живе й молоде. Це їхній останній шанс.

Я вже розумію потроху: Віра, напевно, чаклунка. Вона розбила пам’ять, наче вітраж, на кольорові скельця. Котрісь із них розтрощила дрібно, щоб вже ніколи... Щось — залишила, милуватися, крутити перед очима. З тих скелець Віра і викладала перед всіма завжди акуратні, правильні візерунки. Все мало сенс і симетрію, крутився калейдоскоп — аж поки хвороба підкинула скельця вгору. Спогади вирвались з рук, полетіли під ноги свідкам — лікарям, добрій сусідці Стефі, онуці й мені, пуделю, якого вона не любила ніколи. Калейдоскоп більше не зачаровує, і зі скелець можна спробувати зібрати той самий вітраж.

Ось найбільший, важливий уламок: Віра народилася в цьому будинку з височенними стелями, в будинку з мармуровими сходами, в будинку, де ще за Австрії загравали, мабуть, із сонцем справжнісінькі вітражі — це всім відомо. Але уламок лягає на своє місце тепер...

Я так і не зміг зрозуміти, куди поділись батьки дівчинки Віри. Про це вона не говорила — бо просто не знала — та й чи важливо це? Було досить способів згинути. І вони скористались котримось із них. Може, як батьки Надії Іванівни, поїхали до великої України, в обійми до 37-го. А може, їх розстріляли вже в 39-му чи 41-му — якщо ви не йшли до СРСР, СРСР йшов до вас. А може, вони загинули вже на війні. Може, їх прийняли за євреїв або партизанів, чи вони пішли воювати за котрусь із сторін — погану або ще гіршу. І Вірин батько загинув, приміром, у львівському таборі на Цитаделі, геть недалеко від дому, як полонений

Усі квартири в будинку були вже зайняті, документи в порядку — все, як треба, з печатками. Ну, а Віра хто? І вона зрозуміла — ніхто. І тоді вже постановила собі стати

Час ішов, військовий з її, Віриної, квартири став генералом, і на підвищення поїхав в Москву — це був шанс... І Віра домоглася кімнати. Тої, що була колись їдальнею в домі її батьків. Тут приймали гостей, сюди подавали найвишуканіші в світі страви — Віра ще пам’ятала їх смак. Лише відтворити ніяк не могла — ані продуктів, ані рецептів.

Віра не здавалася і шукала — рецептів і способів повернути собі квартиру, хоча б ще одну кімнату, і краще з кухнею. Знала — вона вириває і вигризає своє.

Як брехала, на кого доносила, кому платила, з ким спала, в чому клялася, як просувалась в кар’єрі, як виживала сусідів з її квартири... Яка різниця? Неважливо було, через що переступати, що втратити. Мета все виправдовувала. Втратити Вірі, здається, довелося себе.

Та ось же вона — тут, на ліжку, що заносить сечею. Не товаришка Віра, не пані Віра, не Віра Андріївна навіть — Віра. Може, навіть дівчинка Вірка, та, з якою ще нічого не талося. Хіба що батько-українець колись давно втратив посаду разом з країною, де народився, — казковою Австро-Угорщиною. Але можна ще купити вітрячок із паперу й принести сюди, додому... Тільки там, де радісна пляма на моїй карті, більше не продають таких вітрячків.

Врешті Віра домоглася чого хотіла. Ця квартира в будинку з височенними стелями справді належить їй.

Дощ з кольорових скелець сиплеться нам на голови. Сподіваюсь, Маруся не все зрозуміє, не всі скельця складе.

Ось знала ж, батька назвали на честь святого. Тільки ж у 60-х молились на інших святих. Лик Юрія в обрамленні металевого сяйва друкували тоді в газетах, у кожній «Правді» — Юрія, спадкоємця Білки та Стрілки. І як я не здогадався раніше?

І хороше ж ім’я. І Гагарін — сміливий льотчик. Навіщо було вигадувати, скажіть, пані Віро?

Сиплються скельця. І з чого я взяв, що оце тепер — правда? Що можна скласти той самий вітраж, як вернутися у той самий дім. Просто візерунок інакший. Притули до очей, покрути, як хочеш, калейдоскоп. 

Зустріч

 

Маруся тепер, здається, тільки ночує на Лепкого. Бреше матері, що до школи, сама — тікає до пані Віри. Одною брехнею більше, одною менше.

Спершу нам трохи допомагає Степ, та скоро вже бурчить — «не наймався» й погрожує навіть здати нас своїй начальниці-антикварці.

Надія Іванівна не бере слухавку — можна б зайти до неї, та Маруся боїться зайвий раз вийти з квартири, навіть зі мною гуляє так коротко, що це неподобство просто. І річ навіть не в тому, що Маруся боїться залишити хвору — річ у телефоні. Насправді тільки у ньому. Раптом задзвонить. Чому б і ні? Батько ж живий. Ну, звісно, гуляє десь, зовсім, як Олексій Цілик після війни.